Гостра політична та економічна криза, що охопила колишній
Радянський Союз у перебудовчі роки і поставила під сумнів заяложене з роками
гасло «Верной дорогой идете, товарищи!», спричинила не лише до широкого
протестного руху, а й до пробудження національно-патріотичних почуттів, що до
того рішуче присікалися та каралися радянським режимом. В українському суспільстві зріс
інтерес до заборонених раніше сторінок української історії, культури, традицій,
символів. Все частіше на різного роду громадських зібраннях почав майоріти
синьо-жовтий стяг з тризубом, навколо якого гуртувалась не лише молодь, а й
старші за віком, що схвально сприйняли та підтримали ідеї відродження
української незалежності.
Мітинг 18 лютого 1990
року в Радомишлі під національними прапорами .
У лютому 1990 року в
Радомишльській дільниці газового господарства була утворена первинна
організація Народного Руху України за перебудову, яку очолив майстер Микола Будяк.
Відтак над адмінприміщенням дільниці замайорів український національний прапор,
який вважався символом Руху. Скорим
часом до дільниці прибули працівники райкому партії і змусили полотнище зняти:
мовляв, установа – державна, а жовто-синє рухівське знамено стосунку до держави
немає. Проте той прапор згодом знову з’являвся над цією будівлею, знову
знімався, знову вивішувався…
Та серйозного резонансу це все ж не викликало, бо
газова служба містилась у віддаленому від центру і широкого громадського загалу
місці.
Та раптом, мов грім серед неба, замайорів
український національний символ у самісінькому центрі Радомишля – на Будинку
побуткомбінату. Щоправда, як згадують очевидці, вивісили його не в такому
розташуванні барв, як узвичаєно нині, хоча знавці символіки й досі
сперечаються, яке з розташувань є вірним. Та будь-якого поєднання
«буржуазно-націоналістичних кольорів» пильне партійно око допустити на могло.
Тож реагували райком укупі з міліцією на таку «самодіяльність» швидко й миттєво
і перебували увесь час «на ногах», очікуючи, де жовто-блакитний прапор вирине
наступного разу.
А як показали наступні події, українські патріоти
зазіхнули на «святая святих» - міський меморіал. Вже з роками стало відомо, що
встановили тоді його там … міські комунальники, котрі безпосередньо опікувалися
наведенням і підтриманням порядку в сквері. Як згодом розповів колишній
очільник ритуальної служби підприємства Володимир Науменко, виготовив він
прапора разом з головним інженером підприємства Петром Оладьком. Робили це
потайки у кабінеті. Спочатку з латунного листа ручною ножівкою по металу та
напилком (про «болгарки» тоді ще й гадки не було) вирізали тризуб. Серед
ритуального краму підібрали підходящі тканини, які зшили вручну голкою, знайшли
підходяще древко, на якому надійно прилаштували знамено й український герб.
Затим «катафалком» зранечку під’їхали до меморіалу (машиною керували самотужки,
щоби не посвящати у цю таємницю водія) і швидко встановили прапор. І хоча
простояв він там лише кілька годин, непоміченим для городян не лишився.
Наступного разу «підпільники» обрали своїм
об’єктом подвір’я міської ради. Тут вони
встановили прапор на семиметровій металевій щоглі, виготовленій з
25-міліметрової труби. Довелося, проте, вдатися до певної конспірації, бо вдень
зробити це непомітно змоги не було. Вночі ж у міськраді вартував сторож,
навпроти до того ж – будинок міліції. Врешті підгадали, що десь о третій-четвертій
годині ночі охоронника таки зморив сон, і замислене вдалося реалізувати.
– Сторожу напевне снилися кислиці, - іронізує нині
Володимир Науменко, – бо дісталося йому тоді «на горіхи» від влади за те, що
проспав таку ідеологічну диверсію. Наш добре закріплений флагшток простояв
тимчасом півдня, міліція не поспішала знімати «вещдок», сподіваючись, можливо,
що на нього якимось чином «клюнуть» зловмисники, але скоріше за все шукати їх і не збиралась.
Натомість «злочинці» вирішили свій похід на
міськраду повторити, закріпивши цього разу прапор на її будівлі. Проте сторож,
здається, вже був невсипущим. Як вартовий, ходив він навколо мерії.
Прапороносці ж передбачили такий варіант, бо ще з вечора завезли до сусіднього
з міськрадою помешкання драбину, і у свою чергу пильно відстежували «маневри»
сторожа, бо не міг він бодай раз за ніч не зайти до відомого й потрібного усім
місця. Так і сталося. Цих кількох хвилин цілком вистачило, щоби встановити
прапор на даху.
Втім цього разу переполоху вже, здається, не було.
І український національний прапор уже особливого опору влади не викликав.
– Через кілька днів я, так би мовити, для розвідки
зайшов у міську раду, – згадує Науменко. – Тодішня заступниця голови, одначе,
наодинці сказала: «Олексійовичу, я відразу зрозуміла, що це твоя робота». Але
те залишилось між нами. Вона, до речі, теж була відданою патріоткою України…
А 10 вересня 1991 року жовто-синє знамено офіційно замайоріло над мерією вже за офіційним рішенням міської ради. Хоча такого ж
офіційного його визнання на рівні держави довелося чекати ще цілих півроку.
Немає коментарів:
Дописати коментар