неділя, 11 вересня 2022 р.

Поетичні поклики славетного земляка

 

Серед безлічі талантів, що ними щедро обдарував Усевишній свого вірного та відданого сина Івана Огієнка, помітне місце обіймає й поетичний хист. До слова, у творчому доробку генія присутні також драматичні твори, літературно опрацьовані ним легенди, перекази, бувальщини та інші зразки народного фольклору.

Власне, його поетична творчість також, можна сказали, набула народного забарвлення. Воно зокрема виразно проглядається на прикладі чи не найвідомішого огієнкового вірша «Не питай…», що став піснею, і багатьма вважається народною.

Ці поетичні рядки побачили світ у 1906 році в газеті «Громадська думка», а через два роки увійшли до поетичної антології «Українська муза», де було видруковано добірку віршованих творів Огієнка. 

Іван Іванович згодом зізнавався у своїх спогадах, що власні віршовані спроби він почав робити ще 12-літнім школярем, щоправда, російською мовою, яка тоді безальтернативно панувала в освітньому просторі, де вивчали, звісно, російську поезію. Але все ж повернувся до першоджерел. І саме «Не питай…» став його першим надрукованим україномовним віршем.

Як це нерідко трапляється з авторськими творами, котрі «ідуть в народ», цей витвір у тому «ходінні» майже повністю змінився. Первозданною залишилась лише перша строфа поетичного шедевру. Більше того, на відміну від «народної пісні», у якій про своє нещасливе кохання сповідується знеславлена дівчина, в оригіналі у своїх почуттях зізнається закоханий юнак, якого гнітить блиск та зовнішнє благополуччя великого міста на тлі гнобленого недолею й злиднями рідного села та простолюду. І якраз отаке передовсім змістовне соціально-патріотичне спрямування різнить вірш від пісні. Його автор власну шанобливу та віддану любов до рідної землі відкриває коханій. Судженою та обраницею Огієнка, відомо, була Домася з Литвинчуків, чий родовід має ваговите радомишльське коріння. Вірогідно, їй і було присвячено Іванове поетичне творіння.

За твердженнями провідного огієнкознавця Миколи Тимошика, особливої популярності зажила пісня «Не питай…» в селах українського Полісся – в рідному Огієнкові Радомишльському краї, який «раз у раз його кликав до себе». А щодо «народного» редагування, то подібні переспіви притаманні багатьом віршованим творам, що, передаючись із вуст у вуста, зазнавали тих чи інших змін або й доповнень. Тут можна згадати для підтвердження, скажімо, Шевченкові «Нащо мені чорні брови», «Стоїть гора високая» Глібова. Й отак відбувається лиш тоді, коли автор створив справді шедевральний твір, котрий заполонив серце та душу читача чи слухача.

Між тим, побутує версія, що авторство не менш популярного народного пісенного твору «Ой у вишневому садочку», теж належить Огієнкові.

Позаяк поетична та й загалом літературна спадщина видатного українця ще чекає свого цілковитого повернення, вивчення та осмислення. Адже навіть у незалежній українській державі до неї досі сповна не підступилися. За комуно-радянські часи взагалі годі й говорити, бо тоді під суворим цензурним «табу» перебували навіть згадки про Огієнка, не кажучи про його твори, хай і поетичні.

Тож народному варіантові популярної пісні просто пощастило. В УРСР вона таки друкувалась у збірниках українських народних пісень та романсів, лунала в такому ж знеособленому авторстві зі сцени чи радіо-телеефіру. Не втрачає своєї притягальної сили й дотепер. Як знати, можливо, прозвучить зрештою й повернений з небуття авторський варіант звісної пісні.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 9 вересня 2022 р.

  

2 коментарі:

  1. Доброго дня. Останнім часом архіви викладають у вільний доступ багато оцифрованих справ, зокрема й метричних книг. Днями Житомирський архів виклав деякі метричні книги кінця 19-го - початку 20-го ст., зокрема й по Брусилову (Фонд 1, опис 77, справа 1652). Там і натрапив на записи про шлюб Івана Огієнка та про народження старшого сина Євгена: http://forum.genoua.name/viewtopic.php?pid=266295#p266295

    ПС. Можливо буде цікаво: в справі 694 (метрична книга Радомишля за 1895 рік) є згадка про народження сина Івана у міщанина Леонтія Яковича Молодика та Ганни Гаврилівни.

    ВідповістиВидалити