Телевізійна картинка з минулого

 

Напередодні нового 1954 року Радомишлем швидко поширилась неймовірна новина: у лісгоспі встановили справжній телевізор!

У районній газеті, що не залишила цю непересічну подію без уваги, повідомлялося, що того дня 50 робітників і службовців лісогосподарського підприємства з цікавістю переглянули оперету Б.Мокроусова «Роза вітрів». І відтоді вони майже щовечо­ра із задоволенням дивилися нові художні кінокартини, документальні фільми виступи артистів київських театрів та інше. До речі, регулярного мовлення тоді ще не було, воно почалося у 1956-му. А до того телепередачі з означеним вмістом транслювалися двічі на день. Подивитися їх приходили в лісгосп працівники з інших установ та під­приємств міста.

Втім приклад лісівників почав ширитися. І вже під завісу 1954-го в Радомишлі і селах району працювало аж вісім телевізорів.

Першими на наших теренах були телевізійні приймачі марки Т2–«Ленінград», звісно, ще чорно-білого зображення, бо кольорове телебачення почало впроваджуватися в СРСР 1967 року.

 

Світлина з мереж. 

Той телевізор був доволі масивним і громіздким – з габаритами 78х40х46 см й вагою у 52 кілограми – шафа, так би мовити. Одначе екран мав майже крихітний: 18 на 13,5 см – така собі «фотокартка», які зберігаються у старих фотоальбомах, за поширеним колись одним зі стандартів фотопаперу, щоправда, із заокругленими кутами. У сучасних діагональних характеристиках такий розмір дорівнює 8,9 дюйма (на рівні теперішнього планшету). Відтак, аби «збільшити» зображення, подекуди застосовували спеціальну лінзу (деякі з них, що йшли для широкого вжитку, були «водяними» – наливними), яку закріпляли перед екраном…

А оцю світлину було знайдено на одному з радомишльських обійсть серед непотребу, що його вимітали з помешкання нові власники господи. Телевізора, що на фото, там, звісно, вже давно не було, а от згадку про нього колишні мешканці залишили. Мабуть тому, що був він у них першим – надзвичайно поширеної і, можна сказати, масової в СРСР моделі «Рекорд-64», що випускалась у 1960-х (64 – рік впровадження розробки у виробництво). Діагональ цей телевізор мав уже більшу – до 13 дюймів, а важив менше – 21 кг.

 

Примітно, що на знімку зафіксувалась заставка першої телевізійної програми з позначкою «КСТ» – Київська студія телебачення. Переглянуті в тогорічних газетних підшивках анонси телепрограм, що регулярно друкувалися, засвідчують, проте, переважну трансляцію передач із Москви. Отак відтоді звідти й формували наш «спільний інформаційний простір»...

У нашій родині першим телевізором став ще один колишній масовий прилад «Старт-3».

 

Імпонувало, що мав він притому влаштований блок для приймання радіопередач в діапазоні ультракоротких хвиль (тодішній аналог ФМ). Завдяки йому мав можливість робити з радіоефіру більш-менш якісні, як за тогочасними мірками, магнітофонні записи через вхід звукознімача, що дозволяв, крім того, використовувати підсилювач телевізора для програвача та подібних зовнішніх пристроїв.

Пам’ятаю, що телевізор батьки придбали восени 1966-го. Зафіксував цю дату як футбольний уболівальник, бо першим матчем, що його по ньому подивився, був тогорічний фінальний поєдинок Кубка СРСР з футболу між київським «Динамо» і московським «Торпедо». Відбувся він 8 листопада.

А до того телеприймач кілька тижнів бовванів у квартирі, чекаючи встановлення антени. На ту пору це вважалося доволі складною технічною процедурою, яка не всім була до снаги. Доволі масивні телевізійні антени переважно монтували на дахах будинків. Деінде вони стоять там дотепер, бо демонтувати їх також непросто. Нам антену на даху зрештою обладнала бригада місцевих зв’язківців, що залюбки «халтурили» у такий спосіб. Благо, попит на телебачення усякчас зростав.

Нині його популярність навпаки йде на спад. З одного боку інтернет-мережі дають змогу знайти й переглянути у зручний час та спосіб будь-який телевізійний сюжет. З іншого – «телеящик» наразі часто-густо перетворюється у засіб зомбування та промивання мізків. Тож від офіційного запрограмованого перегляду телебачення мимоволі відходиш. І, відверто кажучи, особливого дискомфорту й якоїсь відчутної втрати при цьому не відчувається.