Торуючи шлях до Олімпу

 

12 нагород здобули олімпійці України на 32-й Олімпіаді, яка у липні-серпні 2024-го проходила у Парижі. Вибороли! Попри те, що на відміну від суперників часто-густо вимушені були корегувати тренувальні плани з підготовки до головних змагань чотириріччя, переривати тренування і йти до укриття, рятуючись від чергового нальоту російського агресора, або ж проводити збори деінде, далеко від рідних домівок. Та й вкрай нелегко налаштовуватися на турнірну боротьбу, коли перед очима загиблі воїни, звичайні мирні люди, поруйновані домівки… Але вони будь-що прагнули принести своїм землякам-українцям хай і спортивну, але таки переможну звістку.  

Завершальну медаль – срібну – у передостанній змагальний день додала до командної скарбнички борчиня Ірина Коляденко – наша уславлена спортсменка-краянка, що перші кроки на борцівському килимі робила у Радомишльській ДЮСШ під керівництвом тренера Руслана Козенка.

Гучно звідси заявивши про себе перемогами на юніорському рівні і увірвавшись у великий спорт, Ірина осіла в прикиївському Ірпені – знаному центрі підготовки майстрів спортивної боротьби до найвищих спортивних досягнень. Тут уже під началом ірпінського наставника Володимира Яременка з мріями про майбутні олімпійські здобутки вона почала крок за кроком підніматися турнірними сходинками вгору. Услід за європейською «бронзою» у 2020-му через рік виборола титул чемпіонки Європи, утримуючи його дотепер. На чемпіонаті світу - 2019 отримала «срібло». А через два роки на Олімпіаді в Токіо зійшла на третю сходинку п’єдесталу. А ще ж були вагомі перемоги на престижних кубкових, кваліфікаційних, меморіальних турнірах.

Після здобутої олімпійської медалі Ірина Коляденко прив’язалась до Ірпеня вже міцніше: «бронзову» призерку головних світових спортивних ігор сучасності нагородили державною квартирою. Щоправда, Ірина її на знак величезної вдячності передала тренерові, котрий з родиною тулився по закутках. Натомість міська влада, оцінивши добрий жест спортсменки, теж обдарувала її житлом. Орієнтиром для неї стали вже Олімпійські Ігри 2024-го. Та поламало підготовчі і змагальні плани повномасштабне військове вторгнення росіян.

В Ірпені їй довелося спізнати трагічні й моторошні жахіття російської навали. З вірою в наших бійців із ЗСУ та тероборони, лікарів і волонтерів, що захищали місто й Україну, вона разом з рідними перебувала в місті до останнього. Хоча там не було ні світла, ні води, ні газу. Були постійні «прильоти» поруч, тому здебільшого перебували в підвалі, звідки часом доводилося таки вибиратися «нагору» в пошуках провіанту.

 

Згодом спортсменка розповідала, що будь-які нічні звуки чи рухи сприймалися з острахом. А ще доводилося бачити з вікна квартири, як за якихось півкілометра у ліс висаджувався російський десант. Після того таки вирішили виїжджати.

– 10 березня ми швидко завантажили мінімум речей, 6 людей в машину і кота. Я була за кермом, але не можу повністю згадати наш шлях. Найстрашнішими були перші півгодини дороги, коли я не бачила нічого навкруги. У мене була одна мета – виїхати, тому я тисла на газ, не звертаючи уваги на те, що відбувалося навколо,  – з жахом згадує Коляденко той пекельний маршрут, що тримав 36 годин. – З нами також була бабуся, якій майже 80 років, то вона вже потім розповідала, що проминали дорогою розстріляні машини, убитих людей…

Їм усе ж вдалося дістатися Вінниччини. Тут рідні зосталися, а Ірина із сестрою Вікторією, теж борчинею, вирушили в Угорщину, де для них організували прихисток і тренувальний збір. Уже там дізналися, що в ірпінську квартиру влучив російський снаряд, і від неї майже нічого не лишилося…

Після визволення від окупантів Київщини, тренувальний цикл повернувся в узвичаєне українське русло. В олімпійське «міжсезоння» Ірина Коляденко підтвердила своє реноме найсильнішої в Європі та стала третьою на світовій першості.

Та все ж, попри стабільні і високі результати, її цьогорічні медальні олімпійські перспективи не надто оптимістично розглядали фахівці та спортивні чиновники. Адже у ваговій категорії до 62 кг у Парижі конкуренцію українській борчині становили три чемпіонки світу різних років (до слова, сама Коляденко світову вершину поки що не підкорила) і не менш амбітні призерки цих форумів.

Втім на своєму стрімкому і приголомшливому шляху до фінального двобою Ірина успішно розібралась з усіма чемпіонками. Вже у стартовій сутичці 1/8 фіналу наша землячка взяла гору над Орхон Пуревдорж з Монголії 8:7. У чвертьфіналі переконливо здолала опір представниці Болгарії Біляни Дудової 7:3. А у півфінальному поєдинку з рахунком 9:2 впевнено поквиталась із Айсулою Тининбековою з Киргизстану (саме їй Ірина поступилась на цій стадії олімпіади в Токіо). 

У фіналі українській борчині протистояла срібна призерка останнього чемпіонату світу японка Сакурі Мотокі. Вона, на жаль, була сильнішою за Ірину, та й рахунок фінального протистояння говорить сам за себе – 1:12.

 

Після програного поєдинку в очах у Коляденко стояли сльози. Адже, здавалося б, омріяне олімпійське «золото» було так близько. Проте від цієї мети Ірина не відступає, адже вона таки наблизилась до неї ще на крок.

 

Нехай же її й наші найзаповітніші мрії здійсняться! І не лише перемогами на борцівському килимі.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 23 серпня 2024 р.