Бистріївські і не тільки адреси українського мовознавця

 

 У 1874 році у Києві вийшов друком перший російсько-український словник. Його значення та призначення згодом промовисто окреслив видатний український лінгвіст Борис Грінченко: «запомогти нашій помоскаленій інтелігенції вивчити свою мову». Автором словника був добродій Михайло Левченко, що позиціонував себе дрібним дворянином і «небагатим поміщиком Херсонської губернії, котрий уроджений на Чернігівщині й мав за плечима військову службу та кадетський корпус, а коли у чині штабс-капітана вийшов у відставку, зайнявся сяким-таким господарюванням».

Михайло Левченко.

Втім належав він до того українського аристократичного прошарку, представники якого не лише сповідували власну українськість, а й пропагували її в суспільстві. Усвідомлення потреби підтримки національної української справи прийшло до нього після участі у російському «визвольному поході» в Угорщину, де Левченко з подивом дізнався, що на відміну від російської імперії в Австро-Угорщині кожна нація, осіла у ній, має законодавчі захист та підтримку власної народності. Тож українська мова там була представлена в освітній сфері, на власні очі бачив офіцер, до того ж, українські підручники і книги.

Російські реформи 1861 року, що передусім торкнулися розкріпачення селян, здавалося б, дали поштовх освітньому подвижництву, зокрема й національному. І коли того року в Петербурзі українська громадськість започаткувала видання першого українського суспільно-політичного й літературно-мистецького журналу «Основа», Левченко із захопленням долучився до його творення. Адже українська мова та правописна культура, яким він присвятив свій просвітницький чин, була мало не провідною темою видання.

Щоправда, реформена відлига, як це часто-густо трапляється в російській історії, виявилась недовгою. «Основа» проіснувала трохи більше ніж півтора року. Проте «небагатий поміщик» устиг надрукувати в ній кілька власних мовознавчих досліджень. Серед них – «Місця проживання та місцеві назви русинів у сьогоденні», «Замітки про русинську термінологію» (русинів у ту пору зазвичай ототожнювали з українцями), що викликали суспільний резонанс.

Колишні «основці», як і Левченко, тимчасом згуртувалися в знаній напівлегальній «Старій Громаді», де продовжили свою українську просвітницьку й подвижницьку місію.

 

Київська «стара» громада разом з студентською. Михайло Левченко крайній справа у першому ряду.  Світлина 1874 року. На ній присутні зокрема М.Драгоманів, П.Чубинський, М.Вербицький, Ф.Вовк, І.Нечуй-Левицький, М.Старицький, М.Лисенко.

За сучасним назвознавством, Михайла Левченка слід віднести до прихильників пуризму. Таким терміном означають відстоювачів чистоти мови, котрі пропагують цілковиту відмову в лексиконі від запозичених іншомовних слів, пропонуючи натомість власні, тобто українські, а за відсутності готових зразків – розробляти питомі словотвори. Особливо це стосувалося надто засміченої латинізмами й дотепер наукової сфери.

Він, для прикладу, «алкоголь» пропонував називати «винцем», «фабрику» – «виробнею», «граматику» – «мовницею», «математику» – «численницею», «квадрат» – «двукратом», «куб» – «трикратом», «астрономію» – «зірницею», «орбіту» – «обіжницею», «арифметику» – «щотницею», «алгебру» – «німою щотницею, або німощотом», «алегорію» – «інословом», «орфографію» – «писовнею», наголошуючи, що будь-які привнесені в широкий обіг поняття мають бути зрозумілими передусім якнайширшим верствам українців.

Хоча у цій царині й досі бере гору позиція опонентів, що окремішність української наукової мови шкодитиме головним чином українським вченим, які втрачатимуть зв’язок з термінологією провідних світових наукових шкіл.

Саме на зрозумілих широкому загалу засадах Михайло Левченко й побудував свій російсько-український словник. Він зрештою назвав його «Опитом», вкладаючи в це російське поняття українські «дослід» та «спробу». Новотворів у ньому лінгвіст усе ж не застосовував, як і не вважав себе першопрохідцем, зазначаючи, що спирався на досвід попередників, на тлумачники, які подеколи додавалися до збірок українських народних та кобзарських дум, пісень, приказок тощо, невеликих словникових розмовників, у мовному розмаїтті послуговувався передусім творами двох славетних Іванів – Котляревського та Нечуя-Левицького. А ще до словника увійшли розділи з іменами та географічними назвами.

Попри окремі недоліки «Словник…» Левченка дістав схвальні оцінки української громадськості. Позитивно відгукнулися про нього Агатангел Кримський, Микола Комаров, Михайло Грушевський, Євген Чикаленко. Вкрай доречним було це видання ще й з огляду на сумнозвісний Валуєвський циркуляр, запроваджений у 1863 році, що обмежував застосування української мови.

Громадська діяльність Михайла Левченка спрямовувалась якраз на її поширення й правописне унормування для використання в освітній та видавничій галузях. Є в його доробку також етнографічні й народознавчі праці.

Про особисте життя лінгвіста відомостей небагато. Одначе, як дослідили малинські краєзнавці Анатолій Осадчий та Володимир Нечипоренко, вже на схилі літ побрався він з удовою Єлизаветою Гіжицькою з прималинського Городища. Вірогідно знайомі були вони давно, адже Гіжицькі походили з Ананьївського повіту Херсонщини, де по сусідству в сільці Покровці поміщикував Левченко.

Рід Гіжицьких широко подавався в дворянських реєстрах Херсонської та Бесарабської губерній у XVIII-ХХ століттях. Його представник Микола Олександрович мав успадковані обширні землеволодіння (до речі, деякі належні родині поселення на Ананьївщині навіть носили наймення Гіжицьких). Під завісу життя він вирішив поширити власні надбання на інші регіони, додавши маєтності в сільці Городище, що попід Малином Радомисльського повіту.

Втім по його смерті присутність Гіжицьких на Радомишльщині зросла. Під час розподілу володінь небіжчика між нащадками (у згаданих реєстрах вказано десятеро його дітей) дехто з синів позбував свої частки іншим братам, а натомість придбав собі інші землеволодіння. Трійко з них відтоді осіли на радомишльських теренах.

В кінці ХІХ – на початку ХХ століття Гіжицькі вже належали до переліку знаних тутешніх землевласників. Городище, в якому попервах порядкували Єлизавета Миколаївна з сином Костянтином, стало для них родовим гніздом. У пам’ять про батька сини спорудили в маєтку каплицю (вона збереглась дотепер). У Волчкові господарював Андрій (він, щоправда, згодом продав свій наділ і повернувся на Причорномор’я), а Лев уподобав поблизу повітового Радомишля мальовничий хутірець Бистріївка, що лежав на берегах однойменної річечки.

Проте в супружжі Єлизавета і Михайло Левченки прожили недовго. У 1888-му дружина спочила в Бозі. Після її смерті Михайло Михайлович опікувався Левом і мешкав разом з його родиною у бистріївських володіннях. 

Це підтверджується виявленим у «Збірці автографів та творів українських письменників та літературних діячів ХІХ ст.», що зберігається у Відділі рукописів та текстології Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України, листом Михайла Левченка до Олександра Кониського, датованим 18 червня 1891 року. Як зазначає науковиця Галина Мрозек, учений мав намір перевидати свій російсько-український словник, тож запросив Кониського до співпраці. Кониський саме через «пасинка Лева Миколайовича Гіжицького» дав принципову згоду. Отож Михайло Михайлович виклав у листі вже свої конкретні пропозиції. Відповісти він просив поштою за адресою: м.Радомисль, а звідти в «с.Варлео».

Схоже, що дослідники послання, не обізнані з топонімікою Радомишльщини, на власний розсуд розтлумачили авторський почерк з написаним найменням «Вирлоок», як здавна писалась назва села, відомого нині під найменням Верлок, приналежною до якого ще від часу свого заснування була Бистріївка.

Новий словник його укладач сподівався подати на отримання, кажучи сучасною термінологією, «гранту» в 4000 рублів від Костомарівської премії, заснованої при Російській академії наук і призначеної на видання українськомовних підручників для народу. Втім реалізувати свій задум Левченкові не вдалося: через рік він відійшов у Засвіти – несподівано помер під час відвідин своїх покровських володінь.

Проте його напрацювання марними не були. Згаданий Грінченко використав їх у чотиритомному виданні «Словаря української мови», що вважається найвищим звершенням дореволюційної української лексикографії, заклавши міцні підвалини для її подальшого розквіту та розвою.

Власне, не минуло безслідно й для Гіжицьких те, що увійшов до їхньої родини звісний український патріот та просвітитель. Відомо, що в Городищенському маєтку зберігалась колекція портретів українських гетьманів, виконаних олією, – Б.Хмельницького, І.Самойловича та інших.  Лев Гіжицький захоплювався писанкарством, надсилаючи зразки місцевих писанок до етнографічних музейних зібрань. Його син Михайло у 1918-му за Гетьманату працював держсекретарем Української Держави в уряді Ф.Лизогуба.

Принагідно й такі ось епізоди до Бистріївського осідку Гіжицьких.

У серпні 1915 року газета «Кієвлянін» розповіла про розгляд у Київському Військово-окружному суді справи про розбійний напад на будинок поміщика Гіжицького біля повітового міста Радомисля. Це трапилося у ніч на 16 листопада 1914 року, коли до маєтку заявилося двоє невідомих осіб. Коли тамтешній нічний сторож Шульц поцікавився, що їм тут потрібно, один з незнайомців вихопив револьвер і наказав охоронцеві мовчати, а потім зв’язав йому руки й ноги. Розбійники зачинили Шульца в сараї.

Звідти зловмисники вирушили в будинок, де сполохали сплячу челядь. Загрожуючи прислузі револьвером, нападники почали нишпорити кімнатами у пошуках грошей. Дізнавшись від слуг, що господаря вдома немає, розбійники подалися в кімнату його дружини. Наталія Іванівна, зачувши галас, відчинила двері й поцікавилась, що трапилося. Забачивши підозрілих невідомих зі спрямованою на неї зброєю, вона миттєво зачинила двері й голосно почала кликати на допомогу.

Лихочинці звеліли їй замовкнути, щоб не накликати на себе біду, проте вирішили залишити маєток, прихопивши з конюшні пару коней. Верхи навскач вони помчали в напрямку Житомира.

Цієї пори якраз проїздив житомирським трактом поліційний урядник. Помітивши швидких вершників, він пустився за ними і невдовзі одного наздогнав і затримав. Ним виявився такий собі Федір Бабков.

Притягнений до відповідальності розбійник зізнався у скоєному злочині, проте свого співучасника назвати не зміг. Він при тому пояснив, що вночі їхав потягом до Житомира  і у вагоні вкрав у сплячого пасажира 60 рублів. На найближчій зупинці вирішив зійти. Втім до нього відразу підійшов якийсь чолов’яга і звелів поділитися із ним краденими грішми, загрожуючи у випадку відмови видати його.

Побоюючись опинитися в поліції, Бабков віддав йому половину, й по тому вони вже вдвох рушили на пошуки якоїсь роботи. Та з приробітком не склалося, відтак зловмисники вирішили пограбувати поміщика Гіжицького.

На суді Федір Бабков підтвердив своє зізнання. Зважаючи на це, судові сторони не стали заслуховувати свідків.

За вироком військового суду на розбійника чекала смертна кара – його мали повісити. Водночас було висловлено клопотання про пом’якшення долі злочинця.

Про своєрідне продовження наведеної кримінальної історії через шість років повідомила газета «Нова Рада». Щоправда, вже надзвичайно лаконічно: трьома рядками, однак – зі скорботою. У газетній публікації зазначалося, що більшовики розстріляли в Радомишлі податного інспектора Богданова, повітового маршалка барона Унгерн-Штернберга і добродійку Гіжицьку.

Стосовно розбійницького нападу грабіжників на маєток Гіжицьких обставини пригоди начебто цілком зрозумілі. А от де перейшла дорогу його господиня «червоній» владі, то тут, здається, справа не лише у «класовій ненависті». Позаяк, застосовуючи репресії проти колишніх землевласників, страчували далеко не всіх із них, обмежуючись здебільшого експропріацією маєтків та земельних володінь і розподілом їх поміж сільськими пролетарями. Тож українськість ставала для московсько-більшовицьких зайд додатковим «подразником», і свою лють вони часто-густо виливали не лише на тих, хто розмовляв українською, а й навіть на власників українських документів. 

Й цьому годі дивуватися, бо, для прикладу, в списочному складі каральної роти Радомисльського повіту, що у 1920-му з надзвичайною жорстокістю придушувала тут будь-які спроби українського опору, значилося 152 московитів і 14 українців.

Висновки з тієї так званої «громадянської війни на Україні» напрошуються самі собою. Як і в сьогоденні.

 

Газета «Зоря Полісся», 27 червня 2025 р.

 

Світлини прапрадіда

Наш краянин Олександр Катеринич віднайшов у старому родинному альбомі світлини свого прапрадіда Василя Марковича Федоренка (частина з них, до речі, зроблена у знаній колись радомишльській «Художній фотографії В.Гржибовського»).

Свого часу від прабабусі Олександр дещо чув про нього. Вона зокрема розповідала, що її батько мовби працював волосним писарем в Радомишлі, хоча сам походив із Заболотя. Відомо також, що був мобілізований на Першу світову війну, воював у районі Рівного. Після революції 1917-го демобілізувався. Начебто був «почетным гражданином». Прабабуся згадувала, що всім селом до нього йшли люди, як до «грамотного», щоби пояснив, як народ буде жити без царя.

Василь Федоренко під час перебування у війську.

Дружину Василя Марковича звали Аліна Семенівна, у дівоцтві вона була Соболевською. А ще мав прапрадід брата, котрий учителював у Заболоті…

 

Родина В.Федоренка.

Звичайно, спогади, що передавалися від одного нащадка іншому, не завжди можуть достовірно відтворити давні події або факти. Проте інформація, надана Олександром, доволі цікава і таки має документальні підтвердження.

Передусім слід зазначити, що у переписних реєстрах 1897 року в родині заболотських селян Марка Михайловича і його дружини Юхимії Василівни було означено четверо дітей: три сини і донька. Настарший – 26-річний Трохим (на час перепису він був одруженим і мав сина), наймолодша – 9-річна Дарина. А між ними – 17-річний Василь і 14-річний Пилип. Середульші на ту пору навчалися у Заболотській второкласній школі. У просторіччі її називали учительською, адже цей заклад готував вчителів для шкіл грамоти і церковно-парафіяльних. Згодом обоє в ній працювали.

 

Брати Трохим і Пилип Федоренки.

Колишній випускник Заболотської педшколи (так вона іменувалась після приходу до влади більшовиків) Олексій Смольський згадував з-поміж своїх шкільних учителів Пилипа Марковича Федоренка, а серед персоналу школи він називає також діловода й обліковця Василя Марковича Федоренка.

Стосовно можливої волосної діяльності Василя Федоренка, то у Радомишлі він її здійснювати не міг, бо волосних установ у місті, що було центром повіту і до жодного волосного поділу стосунку не мало, просто не існувало. Найближчі волосні центри містилися у Вишевичах, Кичкирях, Потіївці (цій волості підпорядкувалося село Заболоть), Малині.

Проте у 1919 році, коли справжніми володарями багатьох волостей ставали українські повстанські загони, більшовики «з міркувань безпеки» перенесли центр колишньої Потіївської волості з Обліток до Заболотя.

Пилип Маркович Федоренко, крім того, увійшов до історичного літопису села своєю участю у подіях першої російської революції. У 1906 році, коли заболотські селяни постали проти поміщицької сваволі, саме він закликав їх до непокори. У ту пору він учителював у селі Заруддя Розважівської волості, і пристав до нелегальної Спілки сільських учителів Радомисльського повіту. У Спілці він мав псевдо «Притика». Ця організація вважалась імперською владою незаконною, і її учасників 1906-го заарештували. За вироком суду Пилип Федоренко отримав шість місяців тюрми.

За словами Олександра Катеринича, до встановлення радянської влади Василь Маркович не дожив, оскільки з війни повернувся з туберкульозом. Поховали його нібито в Заболоті, але вже під час Другої світової місце захоронення було розбомблене, відтак залишилося невідомим.

Відсутні відомості й про подальший життєвий шлях Пилипа Марковича. А от Аліна Семенівна тимчасом похована в Малині.

Між тим, у переписних аркушах 1897 року вказано родину Захара Михайловича Федоренка – брата Марка Михайловича, у якій теж означено чотирьох дітей (двоє синів і дві доньки)...

Не оминула рід заболотських Федоренків і сучасна російсько-українська війна. Загинув на ній, захищаючи від ворога рідну Україну, Віктор Володимирович Федоренко (1972-2024).

 

Воїн-захисник України Віктор Федоренко.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 13 червня 2025 р.

 

Коли мова має значення

 

Свого часу російський проімперський історик Василь Ключевський, якого важко запідозрити в особливих симпатіях до України та українства, на питання, якою була мова стародавньої князівської Руси, відповів: «А ви послухайте, як ото розмовляють малоруські підкиївські селяни, ото тією мовою й розмовляли тоді у Києві». На підтвердження цих слів учений наводить окання з підкресленим і незмінним «о», а також пом’якшення дієслів у третій особі («пишеть», «велить», «імуть»); вимовляння «г» як видихного латинського «h» та ін.

«Народна мова», як зрозуміла народові, присутня у князівських законодавчих актах, грамотах. Додайте сюди збережені стародавні графіті зокрема в Софії Київській, або ж на зброї чи посуді, що цілком зрозумілі й теперішнім нащадкам-українцям, як і цілком сучасні українські імена – Володимер, Василько, Іванко, Олекса, Олена, Михалко, чи самоназва «кияне».

Така мова, звісно, панувала не лише на навколокиївських теренах а й далі – повсюдно на тодішній Малоросії, як означали Україну імперські ідеологи. І вона упродовж віків зберігала свої корені, дарма що її носії розсіювалися тодішніми завойовниками поміж різними імперіями та державами. Згадаймо хоча б події Української революції 1917-1922 років, коли навколо ідеї незалежної української державності об’єдналися українці і сходу, й заходу, і півночі, й півдня, що відчули себе українцями й поєдналися саме на мовних засадах.

Між тим, ще Нестор-літописець розподіляв слов’янські та інші народи, що дають данину слов’янській Руси, за мовною ознакою. До перших він відніс полян, древлян, волинян, бужан, полочан, новгородців, дереговичів, сіверян, а до других – чудь, весь, мерю, мурому, черемисів, мордву, що мають свою мову.

Стародавні хроніки тимчасом також рясніють питомими українськими слововкрапленнями. Звідси промовисто випливає, що саме російська мова може бути діалектом української, а не навпаки, адже українська якою була, такою й лишилась, а штучно створена за Петра першого російська увібрала в себе й українську, й усі меря-мокшанські, й фінську, й татарську та запозичену церковно-слов’янську (староболгарську). Поступово вона почала домінувати на імперських просторах, адже стала головною в діловодстві, книгодрукуванні та інших сферах, а відтак – в освіті, науці тощо.

І хоча часто-густо українські духовні лідери проповідували потребу селянського просвітництва, якраз навчання, в якому за імперських часів, звісно, домінувала російська, сприяло мимовільній русифікації селянства, як основного етномовного носія. Позаяк саме «неосвічене» село передусім зберігало українські мовні засади.

Виразний приклад навів у газеті «Рада» письменник та журналіст Спиридон Черкасенко, що у 1912-му був присутнім на резонансному процесі у київській судовій палаті, де слухалась справа про вбивство молодим радомисльським селянином урядника. Проте не перипетії злочину справили враження на літератора. У його нотатках закарбувалося інше.

Серед свідків перебував тесть звинуваченого, також селянин Радомисльського повіту.

Звернувшись до нього, судовий голова запитав:

– Свідєтєль, што ви знаєте по етому дєлу?

Здавалося б просте питання, одначе, селянин, зачувши своє ім’я та прізвище, лупнув на суддю очима й промовив: «Га?»

Суддя ставить своє питання вдру­ге у тій же формі. У відповідь знов флегматич­не й досадне – га?

Феміда нервується, люди посміхаються, дехто здога­дується, що селянин не розуміє російської.

– Што ти ґакаешь! – знову звер­тається до свідка суддя,– ти говорі, ізвєсно лі тєбє што-нібудь по етому дєлу?

Мовчання.

– Ну-у! – і вкрай знервований суддя пере­ходить на українську мову. – Був ти при тому? Бачив щось? Чув? Знаєш щось про те, хто вбив урядника?

Селянське обличчя раптом одухо­творилося й опритомніло, очі втратили свою порожнечу та засвітилися природним розу­мом, і старий ніби допіру дістав здат­ність до розмови: він поволі, але ви­разно й зрозуміло викладав суддям те, що знає, – немов над дідом сім баб пошептало.

У чому ж крилася та чарівна сила, що приму­сила забалакати такого, здавалося, безнадійного недоріку, мов німого?..

Відповідь напрошувалась тільки одна: у нерозумінні казенної російської мови, що надто різнилась від рідної, української, якою споконвіку розмовляли тут з діда-прадіда.

Селянин з Київщини. 1912 рік.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 23 травня 2025 р.