Виставка, що спонукала до пошуків

 

Напередодні циклу християнських зимових свят Центральний державний історичний архів України, що в Києві (ЦДІАК), представив документальну виставку, присвячену історії українського церковного зодчества. Її ідея видається не лише привабливою та цікавою, а й спонукає до пошуків.

Як зазначає директор Центрального державного історичного архіву України (м.Київ)  Ярослав Файзулін, з давніх часів важливу роль в житті українців відігравала віра й церква. Наявність або відсутність церкви в селі чи місті, її вигляд, все, що пов’язане з її будівництвом чи ремонтом, свідчило про розвиток громади, наповнювало її життя значущістю й глибоким змістом, розцінювалося як найважливіша спільна справа.

Багато українців, підтримуючи спорудження церкви, навіки вписували свої імена в історію краю. Бо це те, що мало залишитися після них. Церковне будівництво стало свого роду мистецтвом. Над зведенням церков працювали майстри особливого обдарування й таланту. Традиції церковного будівництва передавалися з покоління в покоління. Візуальні образи окремих споруд, що збереглися, численні світлини, рисунки й плани пам’яток, знищених в добу російського тоталітаризму, але які дійшли до нас бодай у вигляді малюнків, креслень фасадів, фотофіксацій чи в інший спосіб, свідчать про існування окремого типу української архітектури, що суттєво відрізнявся від російського. Менш помпезний – без масивних позолочених «цибулин», які бовваніють над всією спорудою.

«Зовнішній вигляд малоруського храму відрізняється простотою, – писав свого часу професор Київського університету Григорій Павлуцький, – храм не має будь-яких зовнішніх прикрас. Це надає йому строгого характеру й становить відміну південно-руського храму від північно-руського дерев’яного храму, в декорації якого важливу роль відіграють прикраси в суто народному смаку... Малоруський храм простий, не має прикрас й вигадливих подробиць, але загалом він відрізняється строгим і вишуканим виглядом; у ньому яскраво виражена певна ідея: люди створили тут просту й задушевну пам’ятку своєму почуттю, яке стремить до неба; в цьому пориві, в цьому стремлінні до неба вилилася вся малоруська архітектура; у всіх лініях і формах явно виявилося спрямування увиш».

У фондах Центрального державного історичного архіву України, м. Київ збереглися сотні планів і креслень церков Київщини й інших регіонів України XVII-поч. XX століть, які є чудовими ілюстраціями з історії українського церковного зодчества.

 

Для виставки архівісти відібрали по 2-3 зображення майже до кожного з повітів колишньої Київської губернії. Підготували їх для огляду  колишні і теперішні працівники архіву Олексій Кузьмук, Вікторія Ляшенко, Олексій Вятчанін, Олена Баранова, а також Музей Вінниці та професор Арсен Зінченко.

З церков колишнього Радомисльського повіту на виставці представлені Свято-Троїцькій храм містечка Коростишева і теж церква в ім’я Святої Трійці села Макалевичі.

Макалевицька церква. 1822 р.

Джерела ХІХ століття вказують, що давній храм у Макалевичах було побудовано в 1782 році турботами тамтешніх парафіян – місцевих мешканців. Зведений саме в українському церковному стилі. Попервах він був приписаний до Вепринської церкви, а з 1796 року став самостійним. До Макалевицької парафії входило також село Мигалки, що розташоване по інший бік Тетерева.

Відомо, що представлені на виставці малюнок та креслення Макалевицького Свято-Троїцького храму виконав ієрей з Янівки Радомисльського повіту Власій Чернявський у 1822 році. У тогочасних клірових відомостях зазначено, що церква була однопрестольною. Зауважується також, що має для треб достатньо чаш та посудин срібних і позолочених, які зберігаються в ризниці.

На ту пору Макалевицька парафія належала до Вишевицького благочинія. Володів селом Михайло Галецький, що був підкоморієм повітового суду. Він, одначе, сповідував католицизм.

Ніс Божу службу в церкві 41-річний священник Дометій Хотинський. У його життєписі вказано, що після навчання в Київській духовній академії 1806 року був призначений дячком Києво-Подільської Введенської церкви. Через чотири роки його спочатку висвятили в стихарного дячка, затим у диякона, а потім рукопоклали священником до Макалевичів, де священствував до 1827-го.

Він змінив свого батька Стефана, що правив тут з 1796 року. Втім церковні реєстри вказують, що первосвященником самостійної церкви був Ігнатій Шулькевич, що заклав початки знаного роду священнослужителів Радомишльщини. А на час спорудження Макалевицького Свято-Троїцького храму у Вепринській церкві правив представник теж знаної священницької родини – Іван Таргоній.

Упродовж ХІХ століття в Макалевичах служили ще три представники династії Хотинських: сини Дометія - Петро (1839-1849), який, до того ж, виконував обов’язки депутата, представляючи духовенство в судах щодо священнослужителів, здійснюючи ревізійний контроль у парафіях, беручи участь у єпархіальних з’їздах і т. ін., а також Федір (1851). Михайло Федорович Хотинський ніс тут службу у 1872-1879 рр.

Пастирську місію в Макалевицькій парафії виконували також Михайло Білошицький (1827-1830), Артемій Суський (1830-1838), Йосип Якубовський (1852-1854), Андрій Франковський (1855-1862), Антоній Козляковський (1862), Авксентій Покосовський (1863), Михайло Горницький (1863-1869), Петро Колтоновський (1869-1872), Яків Стеткевич (1882), Григорій Ілліч (1883-1891), Йосип Андрієвський (1891-1892), Григорій Іщенко (1892-1895), Антоній Левитський (1895), Петро Кудрицький (1907-1917).

За цим переліком помітно, що священнослужителі в Макалевичах змінювалися доволі часто. За 120 років тут священствував щонайменше 21 батюшка, кожен з яких правив у середньому п’ять з лишком років.

Мабуть, їхня плинність певною мірою пов’язувалась з низькими доходами церкви. Через власну фінансову неспроможність, як зазначали клірові відомості, утримувався причет (за запровадженим 1842 року 6 класом до нього належали священник і дячок) з казни в недостатніх сумах.

Водночас таким собі уособленням багаторічних традицій храму видається стихарний дячок Василь Кудрицький, що служив у ньому впродовж 36 літ. Дарма що був далеко не безгрішним, бо ж за схильність до пияцтва зазнав церковної покари і відбував епітимію.

В 1858 році церква й дзвіниця зовні були покриті залізом та пофарбовані. Через сім років храм обарвили всередині й виконали його внутрішній розпис іконами.

За церквою закріплялося 33 десятини землі.

Відомо, що в середині ХІХ століття при храмі влаштували Богадільню, але за відсутності потреби в ній, споруда здавалась під найм.

Стараннями парафіян та священника А.Франковського у 1860 році відкрилося в Макалевичах церковне училище. Воно розташовувалося в будинку, що його винаймала парафія в одного з місцевих жителів. Попервах у ЦПШ навчалося 12 хлопчиків і 10 дівчаток.

Як зазначає історик Леонід Тимошенко, більшість церков Радомишльщини, споруджених в українському стилі уніатською митрополією за часів її резидування тут, у ХІХ столітті були перебудовані за московськими шатровими зразками. Макалевицька церква свій первозданний вигляд, одначе, зберегла. Вірогідно тому, що, як засвідчують описи, зведена була на кам’яних підмурах, тож трималась доволі міцно й не потребувала «оновлення».

Втім у пору більшовицького войовничого атеїзму храм у Макалевичах своє існування таки припинив, і тепер тут про нього вже нічого не нагадує. Хіба що зосталися згадки в сільських переказах та свідчення в архівах.

 

Газета «Зоря Полісся», 9 січня 2026 р.