20 липня 1768 року біля села Запілля,
що за вісім верст від Чорнобиля (за адміністративно-територіальним поділом ХІХ
і початку ХХ століття входило до Чорнобильської волості Радомисльського повіту),
польська залога Чорнобильського замку, підпорядкована його володарю Яну-Миколаю
Ходкевичу, четвертувала одного з козацьких проводирів Коліївщини полковника
Івана Бондаренка.
Через двадцять шість років по тому в
буремному революційному Парижі на гільйотині було страчено доньку означеного
чорнобильського господаря Розалію…
*
* *
Сучасна українська історіографія
відносить Івана Бондаренка до найвизначніших козацьких ватажків XVIII століття.
Він став одним з очільників Коліївщини – гайдамацького постання 1768 року.
Портрет Івана
Бондаренка, виконаний невідомим художником XVIII ст.
Уроджений орієнтовно 1740 року в
селі Грузькому, що неподалік Макарова, панський наймит-підліток не витримав сваволі
й наруг господаря-магната і подався на Січ. За свідченнями, що згодом він давав
своїм катам, було йому тоді лишень 13.
Як зазначає краєзнавець Євген Букет
в своїй книзі «Іван Бондаренко – останній полковник Коліївщини», до рідного
краю Іван згодом кілька разів повертався, однак знову манила його до себе
козацька вольниця. Пристав він урешті до Канівського куреня з відомими його отаманами
Йосипом Шелестом, Максимом Залізняком, Микитою Швачкою. З легендарного
Холодного Яру під орудою Залізняка повстанці, до яких приєдналися інші загони, 26
травня 1768-го вирушили у зухвалий похід, що за його наслідками, як писав
Кобзар, горіли «Корсунь, … Канів, Чигирин, Черкаси», а також Жаботин, Сміла,
Богуслав, Мошни, Умань та інші.
Після невдалої спроби заволодіти
Білою Церквою сили гайдамаків-колїів поріділи й розпорошилися. Відтак вирушили
вони за підмогою у свої краї. Загін Бондаренка на початку другої липневої
декади отаборився в Грузькому, звідки з новими силами здійснював вилазки у
довколишні маєтності, підпорядковуючи їх сталій козацькій юрисдикції. До речі,
увійшов до неї й Радомисль, позаяк радомисльським сотником було призначено
козака Степана Головацького. Повсталі виношували плани надалі захопити це стольне
унійне місто, як і Коростень та Чорнобиль, хоча й знали про розташування в них
чималих військових сил.
Після полону Журби та Швачки повстанські
отамани долучилися до Бондаренка, проголосивши його полковником. Об’єднані
гайдамацькі загони успішно відкинули намагання Ходкевичевих гусарів укупі з
російським військом розбити повстанців під Макаровим.
Проте 21 липня зрадники-козаки
схопили Івана Бондаренка, а через кілька днів полоненого у них відбили вояки Ходкевича.
За поданням чорнобильського володаря суд засудив козацького ватажка до страти.
Ешафотом для нього стало невелике Запільське узвишшя, на якому кати нещадно
його порубали сокирами й посікли шаблями…
За твердженням одного з найперших
дослідників життєпису Бондаренка Івана Лобана з Грузького, від своїх козацьких
побратимів Іван перейняв уміння замовляти ворожу зброю, щоб кулі його оминали,
так як це робили звісні козаки-характерники, зокрема й легендарний Мамай та цілком реальний Іван Сірко. Окрім
неймовірної суто бойової досконалості, вони, за переказами, володіли навичками
чарувань, відунства, заклять.
*
* *
Ходкевичі успадкували Чорнобиль та
довколишнє староство на початку XVIII століття від Сапіг – знаних сановників
Великого князівства Литовського. Сапіги, до слова, мали володіння й на
історичній Радомишльщині, де їм належали маєтності, як от у Веприні та
Макалевичах.
Граф Ян-Миколай Ходкевич щонайперше
у родовій вотчині звів замок, що став його резиденцією. У 1766 році він привів
сюди свою дружину Людвіку-Марію.
По батькові вона походила зі
Ржевуських. Евеліна з цього роду знана своїм другим заміжжям за Оноре де Бальзаком, а першим її чоловіком був Вацлав Ганський – у 1805-1809 роках
маршалок Радомисльського повіту. Тимчасом молодший брат Евеліни Ернест
Ржевуський в середині ХІХ століття господарював у Кичкирях.
Мати Людвіки вела родовід з
Любомирських.
У 1768 році, відчуваючи загрозу
поширення гайдамацького руху, Ян-Миколай Ходкевич значно посилив оборонну
здатність чорнобильської фортеці – відновив давні водяні рови, над якими
спорудив підйомний міст, підвищив захисні вали, встановив гармати. А ще –
утворив і тримав власним коштом військову залогу з майже тисячею ополченців.
Саме цей гарнізон не лише став нездоланним для Бондаренка та його козаків, а й
позбавив бунтівного полковника голови та життя…
Майже через два місяці після страти гайдамацького ватажка в Чорнобилі у Ходкевичів народилась донька Розалія. Цікаво, що у заміжжі вона стала… Любомирською. Одружився на ній син Київського воєводи й князя Станіслава Любомирського, чиї маєтності були найбільшими за всі часи існування Польщі, – Олександр, що мав посаду каштеляна Київського. До речі, його мати теж була Людвікою і походила з роду відомого церковного діяча Іпатія Потія, за чиїм дозволом було засновано Потіївку. Її посагом при одруженні був Іванків, що здавна належав Потіям.
Попри те, що подружжя набуло доньку,
чоловік з дружиною жили окремо.
Любомирського, котрий боготворив супружницю, і про котрого у світському оточенні відгукувались, як про людину достойну і
розумну, спокійної та водночас веселої вдачі, що мала повагу та авторитет,
Розалія, однак, зневажала, позаяк був він на 19 літ старшим від неї.
Натомість уподобала вона аристократичне середовище Варшави та Парижа. Їй
приписували романи з сановними особами із монарших почетів та амурні
походеньки. Недарма польська художниця Ганна Раєцька виконала скандальний
портрет Розалії, зобразивши Любомирську напівоголеною.
Ходили плітки, що в польській
столиці вона мала стосунки з племінником короля Станіслава Августа
Понятовського – Юзефом. З останнім своїм коханцем – сенатором
Тадеушем Мостовським – Любомирська у 1792-му подалась до Парижа, всупереч тому,
що там якраз вирував революційний шал. Він Розалію й згубив.
Революціонери, котрі нещадно сікли
голови усім, хто бодай трохи був наближеним до монаршого дому чи симпатизував
йому, дізналися про її знайомства при королівському дворі та захоплення ним і в
листопаді 1793-го заарештували Любомирську. Через півроку винесений їй смертний
вирок було виконано.
Подейкували, що у день страти
Розалії її матері раптом в одній з кімнат палацу привиділась постать доньки з
відділеною від тулуба головою. Нажахана господиня почала гукати до себе
служницю, але страшна примара розвіялась.
Хтозна, можливо, порубаний за
наказом її чоловіка козак-характерник у такий спосіб передав потойбічну рокову
звістку про покару доньці за батькову наругу, бо ж невдовзі трагічне видіння
підтвердилося.
Івана Бондаренка стратили, коли мав
він від уродження десь 27-28 років. Майже у такому ж віці позбулася голови й
Розалія Любомирська.
А через три з половиною десятиліття
по тому Бондаренкова карма вже дістала нащадків чорнобильських жовнірів Ходкевича.
Під час листопадового польського повстання 1830 року загін бунтівної шляхти
зайняв Чорнобиль і тримав у ньому оборону. Для ефективної відсічі російським
карателям, спрямованим сюди для придушення бунту, повстанці вирішили
скористатися гарматами, які ще з часів
гайдамацьких позиціювалися в Ходкевичевому
замку. Одначе пушкарі не змогли зробити з них жодного залпу. «Гармати хтось
заговорив», – поширився затим поголос…
*
* *
«В Макарові, славнім місті,
пророчисте свято,
Вже нашого Бондаренка у неволю
взято…»
Це перші рядки з народної пісні,
представленої в рукописному робочому альбомі Тараса Шевченка, до якого він
записував та замальовував свої подорожні враження, почуті розповіді й переспіви
під час поїздки Україною 1843 року.
Співали цю далеко не «святкову», а
тужливу пісню ще й багатьма десятиліттями по Коліївщині мандрівні кобзарі та
лірники, що, простуючи від села до села чи від міста й до містечка, у своїх
думах і баладах оспівували героїчні козацькі часи, славних отаманів та
проводирів українського народу, до яких належав і Бондаренко.
Малюнок
Григорія Гавриленка.
Можна припустити, що в різних містах
вони «приземляли» текст до місця свого перебування, тим паче, що відома версія
про тотожне «роковеє свято» в Чорнобилі». Певно, недарма «свято», пов’язане з
полоном та стратою гайдамацького ватажка, оспіване як пророчисте, рокове, тобто
– віще, котре не минуло безслідно для катів та їхніх посіпак. Мабуть, не обійшло
воно й тогочасної української унійної столиці – Радомисля. Зрештою за принципами
піїтики видається, що найорганічніше звучить і сприймається на слух варіант «В Радомислі,
славнім місті …»
Немає коментарів:
Дописати коментар