четвер, 13 січня 2000 р.

Історична дійсність, а не легенда


Цілком зрозумілий інтерес, коли зустрічаєш в центральній пресі будь-які публікації про Радомишльщину. Бо отой столичний погляд, яким висвітлюється наше периферійне буття, звичайно ж, різниться від того, що є усе ж звичним та близьким навіть для критичних пострілів місцевої преси.
3 червня 1992 року в «Голосі України» йшлося не про наше сьогодення. В листі киянина Б.Римара велась мова про історичне минуле Радомишля, наводилась одна з легенд про походження назви міста, яке чомусь зовсім не цікавить учених, зокрема, археологів. Адже в цьому древньому місті є стільки цікавих пам'яток минулого.
Проте тут же було вміщено коментар співробітника Інституту археології Академії Наук України Б.Звіздецького, який категорично стверджує, що Радомишль ніякої археологічної цінності не являє. І навіть якщо й є якісь пам’ятні знаки, то встановлені вони помилково. Бо, приміром, слідів стародавнього городища не виявлено. А будь-які перекази про походження назви міста - то всього лише леген­да. Цей матеріал, до речі, так і названо: «Легенда і історична дійсність».
Звичайно, непросто вести історичну полеміку з авторитетним науковцем. Але й не збираюся щось заперечувати. Хоча те, як стверджує Б.Звіздецький, що Радомишль, як пам’ятка археології, цінності не являє, принаймні дивує. Ну, хоча б з погляду того, що вважати такою пам’яткою.
Чомусь досі, приміром, уважалася нею зафіксована в багатьох історичних довідниках та енциклопедіях Радомишльська стоянка, що була відкрита в 1956 році і досліджувалась упродовж 1957 і 1959 років експедицією Інституту археології АН УРСР, яку очолював тодішній заступник директора І.Г.Шовкопляс. Завдяки цим розкопкам виявлено було чимало крем’яних виробів, первісної зброї, залишки вогнищ, кістки тварин, що використовувались мешканцями стоянки для спорудження житла, виготовлення знарядь праці, зброї.
Радомишльська стоянка, як зазначається у звітах про роботу експедиції, - одна з найраніших стоянок доби пізнього палеоліту. І таких знахідок, що стосувалися оріньякської культури, на українських теренах не так уже й багато. Тому, мабуть, не випадково на місці розкопок на початку шістдесятих було встановлено пам'ятний знак. На початку 1990-х він був, на жаль, украй запущений, і це виразно видно на знімку. 


Місцевим властям, певно, руки сюди не доходили. Та що вже влада, коли, судячи з позиції археологів, вони теж втратили до цього будь-який інтерес.
До речі, проведені тоді в Радомишлі розкопки викликали справжній бум серед населення. Зокрема, у краєзнавців, аматорів-істориків та іже з ними. Робота експедиції І.Г.Шовкопляса стала поштовхом до відкриття в райцентрі історико-краєзнавчого музею. І одна з його експозицій нині присвячена Радомишльській стоянці.
Отож «місцеві археологи» теж почали самостійно щось копати, вишукувати у тих місцях, де за переказами містилися певні історичні пам’ятки, давні споруди тощо. І в районному музеї з’явилося чимало цікавих знахідок, експонатів. Важко судити, розумно було це чи ні, адже робилося таке навмання, без відповідних досліджень, безсистемно. Та кваліфікованих археологів, котрі б дослідили всі цікаві місця, і тоді було, мабуть, не дочекатися. Зараз, як бачимо, і поготів.
А історичних місць у Радомишлі вистачає. Взяти хоча б той факт, що Радомишль є колискою паперової промисловості в Україні. В XVII столітті, коли було відкрито друкарню Києво-Печерського монастиря, папір для неї і для перших українських книг виробляли саме на тутешній папірні. Досі ніким не досліджено таємниці численних підземних ходів під містом. На підступах до міста з різних боків збереглися залишки легендарних «змійових» валів. А хіба не цікавим для пошуків є те, що Радомисль, перебуваючи під владою Польщі, певний час вважався ре­зиденцією уніатських митрополитів?
На жаль, у радянський період чимало пам’яток тих далеких часів було зруйновано і знищено. На місцях багатьох з них виросли нові будинки, вулиці. Тож вести археологічні дослідження подекуди й справді практично неможливо. Хоча в п’ятдесятих роках науковими співробітниками Житомирською краєзнавчого музею робилися розкопки на місці стародавнього Мичеська (Микгорода), де було знайдено сліди городища.
Але не хотілося, щоб прагнення дізнатися щось нове й цікаве про наше історичне минуле зводилося лише до однієї археології. Адже скільки ще незвіданого зберігають різні архіви, що були донедавна за сімома печатками. Відтак є сподівання, що розкриватимуться і оберігатимуться нові сторінки з іс­торії Радомишля.
До речі, сучасну назву місто отримало із 1946 року. А до цього приблизно з XV століття, називалося Радомислем. Стосовно ж легенд про походження такої назви, то версій вистачає. Це і «радісна мисль» про заснування нового міста на більш зручному місці, і «рада городян, які так мислили». Є крім того цікаве припущення щодо великої князівської ради, яка збиралася свого часу тут, щоб об’єднати зусилля в боротьбі з поневолювачами і т. ін. Мовознавці стверджують, що цілком імовірно ця назва може походити і від імені якогось Радомисла, оскільки є чимало тотожних топонімів і навіть точнісінько таких: село на Волині, місто в Польщі (Радомисль Велький). А якщо це й легенда, то хіба вони вже перестали цікавити дослідників, як засіб відшукати істину?
У літописах же за 1150 рік ідеться про Микгород (Мичеськ), як оборонний пункт на підступах до Києва. Так що досліджувати і справді є що.
І насамкінець ще одне уточнення до цієї вимушеної суперечки про пам’ятки. Постановою Ради Міністрів УРСР № 533 від 24 листопада 1976 року місто Радомишль віднесено до списку стародавніх міст України, що мають пам’ятки археології, містобудівництва і архітектури. Що ж, факти — річ уперта, а документи тим паче, бо вони споконвіку належали якраз до поняття історичної дійсності, а не легенд.

Газета «Зоря Полісся», 1 серпня 1992 р.


1 коментар:

  1. Ця публікація тоді в 1992-му поклала початок моїм краєзнавчим пошукам, окресливши певною мірою їх первинніі напрямки. Занурившись у них (а потому вони все ширились і ширились) вдалося пізнати і донести землякам-сучасникам справді величезні пласти радомишльської минувшини, яка з кожним роком усе більше відкривається нащадкам.

    ВідповістиВидалити