Доходне місце Міхея Лозинського

При перегляді газет «Радомислянин», які видавалися у повітовому Радомислі у 1912-1917 рр., привернуло увагу, що в деяких оголошеннях про надання приватних уроків, репетиторства та іншого адресою, куди слід було звертатися, вказано будинок Лозинського по вулиці Київській (нині – Старокиївська).

Ця двоповерхова будівля збереглась до нашого часу. Мешкає зараз у будинку до десятка власників, мабуть, тому й виглядає він не надто привабливо через обшарпаність та недогляд, бо ж відомо, що у семи няньок - дитина  зазвичай без ока.

А століттям тому цей дім був одним з кращих у місті, тому логічно було б припустити, що належав він людині доволі заможній, адже своїми розмірами не поступається тим, якими володіли справжні грошовиті «батьки міста». Проте Міхей Лозинський (а йдеться саме про нього) до тодішньої міської знаті не входив. Він вважався таким собі рядовим чиновником. Як зазначають «Пам’ятні книжки Київської губернії» кінця ХІХ – початку ХХ століття, у 1890-х рр. міщанин Міхей Миколайович Лозинський був громадським представником у повітовому поліційному управлінні, а у 1903-1911 рр. працював діловодом сирітського суду, котрий опікувався малолітніми сиротами, їхнім майном, що залишалося у спадок після смерті батьків, а також удовами та їхніми дітьми. Посади справді малозначимі і навряд чи добре оплачувані.

Хоча там, де йдеться про спадкові майнові справи, нерідко виникають різного роду зловживання та махінації. Наразі як тут не навести слова, вміщені у спогадах тодішнього радомислянина юриста М.Карбовського: «Хабарі брали всі, і це вважалося в порядку речей».

Втім серед тих «усіх» мав Міхей Лозинський ще одне «громадське», але доволі доходне місце. Коли у 1880 році Олександр Меленєвський відкрив першу в місті нотаріальну контору, для вчинення нотаріальних дій потрібно було засвідчувати особи тих, хто укладав ділові, майнові та інші угоди, дарування, заповіти тощо. Досліджуючи свій родовід, до якого причетний і нотаріус Меленєвський, радомишлянка Людмила Довгополова звернула увагу, що у нього при нотаріаті було створено дві групи по троє свідків, які залучалися до правочину. До однієї з них якраз і входив міщанин Міхей Лозинський. Розраховувалися зі свідками, звісно, ті, хто звертався до нотаря, і, вочевидь, не скупилися. Недарма тут діяла неабияка конкуренція, адже за рік випадала нагода свідчити не в одному десятку різного роду оборудок.

Тож, мабуть, не «із доброго дива» у кінці ХІХ століття спритний канцелярист  мав у власності вже й земельні наділи на Радомишльщині, щоправда, час від часу вигідно перепродуючи їх. А ще надбав дрібний, здавалося б, провінційний службовець грошенят на власний будинок, від якого в свою чергу потім теж діставав чималий дохід, здаючи житло наймачам. А тимчасом про свого першого грошовитого власника промовисто нагадує вензель «Л», що викарбуваний на металевому візерунчастому дашку, який донині прикрашає вхід до будинку.