Генерал Олексієнко: «Я радомишлянин і цим пишаюсь!»

Мабуть, у всякого, хто в тій чи іншій мірі має стосунок до армії, особа генерала викликає і повагу, і певну неприступність. Та хоча каже солдатська мудрість, що кожен вояка мріє стати генералом, вдається це далеко не всім. І так само не кожному випадає нагода побачити генерала «живцем», тим більше поспілкуватися з ним. У радомишлян під час святкування Дня міста - 1994 така можливість була. Святковим Соборним майданом від гурту до гурту походжав по військовому підтягнутий генерал-лейтенант. Щиро бесідував з городянами, з кимось були радісні обійми. Певно так і має бути, коли зустрічаються давні друзі й земляки.

Охоче розмовляв він і з пресою, чітко по-армійському відрекомендувавшись:

— Генерал-лейтенант Олексієнко Борис Миколайович.

  

Фото Миколи Поповича.

Як з’ясувалося під час нашої розмови, ще з дитинства доля пов’язала його з Радомишлем. Сюди батька, котрий був військовим, перевели служити з Волочиська Хмельницької області (саме там 2 квітня 1940 р. народився Борис). У 1958 році юнак закінчив радомишльську тодішню середню школу №6 (нині — №3). Тож не випадково вишукував під час свята колишніх своїх учителів, і треба було бачити, з якою радістю зустрів Борис Миколайович улюбленого, за його словами, вчителя математики В’ячеслава Петровича Варламова. Потому, звісно, були спогади про ті далекі роки, школу, тодішній Радомишль і його людей.

Після закінчення десятирічки Олексієнко назавжди пов’язав свою долю з армією, обравши нелегкий фах прикордонника.

На кордонах промайнуло практично все його подальше життя, географія якого майже повністю охопила терени колишнього Радянського Союзу. Забайкалля, Закавказзя, Заполяр’я, Середня Азія... Певно, не треба пояснювати, що за отими адресами — «найгарячіші точки» тодішніх кордонів СРСР. Отож доводилося докладати неабиякої витримки, військової виучки, а іноді й дипломатичного хисту. Врешті невипадково Борис Миколайович певний час працював на дипломатичній роботі.

Після проголошення незалежності України генерал Олексієнко переїхав на Батьківщину, всіляко сприяючи становленню та зміцненню прикордонних рубежів молодої української держави. Очолював інститут прикордонних військ України, який розташований у Хмельницькому, — кадрову кузню українських прикордонників. У 1999-2001 роках був головою Державного комітету у справах охорони державного кордону України, командувачем Прикордонних військ (йому було присвоєне військове звання генерал-полковника). Відтак дістав більше можливостей навідуватися і в рідні краї, підтримувати тісніші зв’язки з колишніми однокласниками.

— Я дуже задоволений і щасливий,— каже Борис Миколайович Олексієнко,— кожній нагоді побувати в Радомишлі, зустрітися з земляками. Бачу, наскільки розцвіло наше рідне місто, прикрасившись новобудовами, гарно оздобленими сучасними будівлями. Та найголовніша цінність Радомишля — його люди. І я в цьому повсякчас переконуюсь. Як і в тому, що батьківщина там, де зробив колись свої перші кроки, де з'явились перші щирі почуття, де отримав путівку в життя. Тож від усього серця зичу радомишлянам добра, удач і щастя. Щоб якомога менше невдач було у їх такому непростому нині житті. Хай квітне наша рідна земля!

Газета «Зоря Полісся», 23 листопада 1994 р.