пʼятниця, 7 червня 2013 р.

Злети і падіння Семена Семеновича, або – Як радомишльський тапер сягав владних висот

«Семен Семенович!..» - це розпачливе звернення оперативників до головного героя легендарного радянського кінохіта «Діамантова рука» стало крилатим, а такі ім’я та по-батькові певною мірою прозивними, уособлюючи недолугість і простакуватість їх носія. Втім творці знаменитої кінокомедії, можливо, нарекли отак свого персонажа невипадково, бо кінематографістам з іще довоєнним стажем це словосполучення так само не без сміху нагадувало про всесоюзного керівника кіношної галузі зразка 1938 року – Семена Семеновича Дукельського, котрий якраз і запам’ятався своєю обмеженістю та недалекістю, як і абсолютним незнанням, як кажуть митці, законів жанру. У цьому випадку – кінематографу. Хоча чому тут було дивуватися, бо єдиним, що пов’язувало Дукельського зі світом кіно при призначенні його на посаду голови Комітету у справах кінематографії при Раднаркомі СРСР був рядок у біографії, який засвідчував роботу тапером (!) у ряді міст, у тому числі й у повітовому Радомислі Київської губернії.


Оголошення про кіносеанси у газеті “Радомислянин”

Сучасним кіноманам слід пояснити, що до 1930-х років кінематограф був «німим», тобто не мав звукового супроводу. Вислови персонажів титрувалися, а для естетичнішого сприйняття кінофільмів сеанс супроводжував грою на роялі чи піаніно музикант, який дістав назву «тапера». Отаким тапером і працював у 1908-1915 роках майбутній радянський очільник кінематографічної сфери.
  
Народився С.Дукельський на Херсонщині в родині пекаря. Закінчив трикласне єврейське казенне училище, а потому – музичну школу.
Ото й була уся його освіта. Та це, одначе, не завадило йому обіймати згодом високі посади у найвищих ешелонах радянського керівництва. Адже і колись, і тепер при призначенні на керівну посаду враховується передовсім особиста відданість зверхникам і партійному стягові, а не ділові та професійні якості  претендента. А потрапляння до керівної обойми (так званої «номенклатури») означало перебування там ледь не довічно. Бо номенклатурника могли хіба що десь посунути, можливо навіть трохи понизити, але в жодному разі не перевести на рядову некерівну посаду.
Проте просувався Семен Семенович Дукельський до своїх вищих щаблів впевнено і наполегливо. Хоча для рядового тапера це мало бути надзвичайно складно. Його дореволюційні біографічні рядки зафіксували тривалі періоди безробіття, армійську службу (музикантом) і переслідування поліцією за участь у політичних акціях.
До більшовицького руху він пристав під впливом брата Володимира, тож у буремному 1917-му вів агітаційну роботу у війську. Затим, вже як активному члену РСДРП(б), йому доручили завідувати постачанням Фінської Червоної гвардії, а потім використовували на різних посадах у військовому відомстві.
У 1920 р. Володимир Дукельський, що на ту пору очолював особливий відділ З-ї армії, загинув у бою і був посмертно нагороджений орденом Червоного Прапора. Слід зазначити, що на ту пору поширеною була практика, коли чекісти опікувалися родичами своїх загиблих співробітників, відтак Семен, що не мав сталого місця роботи, отримавши відповідну пропозицію, змінив брата у лавах ВЧК. 
Попервах його використовували як «підсадного агента», і, вочевидь, свою місію він виконував належно, бо невдовзі з рядового охоронця відразу потрапив у крісло голови Одеського губчека, згодом – Житомирського, затим - Катеринославського.


Період чекістської роботи С.Дукельського в Україні припав на ліквідацію залишків українських повстанських загонів, зокрема тих, що діяли й на Житомирщині,  на спецоперації із захопленням та нейтралізацією ватажків українського руху опору початку 1920-х р.р. – Ю.Мордалевича, Ю.Тютюнника та інших. У них нерідко застосовувався добре освоєний Дукельським та його колегами згаданий «підсадний» метод. Про це він докладно написав у своїх розповідях, які були підготовлені до друку в Державному видавництві України 1923 р. Але щось там з цими «одкровеннями» як слід не погодили, а С.Дукельського звинуватили у перевищенні повноважень. До того ж пригадали при цьому і його так само неузгоджені й невдалі дезінформаційні операції в закордонні. Відтак друк книги заборонили, а автора на певний час перевели на господарську роботу у харчову галузь (як не як - син пекаря!), а потім - у вуглевидобувну (?!).
Та на початку 1930-х він повертається до спецслужб, працюючи спочатку заступником представника ОДПУ у Центрально-Чорноземній області, затим – Білорусі. У вирі масових репресій «підсадний» і «стукацький» досвід Семена Семеновича виявився надзвичайно доречним і потрібним. І невдовзі він знову очолює губернське чекістське відомство, тепер уже у Воронежі. Саме тут під його орудою розігрувалась агентурна гра, аналогічна знаменитій операції «Трест», а ще – очільник обласного ДПУ пильно наглядав за висланим до Воронежа вільнолюбним поетом О.Мандельштамом.
Втім воронезький період цілком міг стати для С.Дукельського фатальним, бо саме почалися майже поголовні репресивні чистки у самих органах. Семена Семеновича вберегла від них, якщо так можна сказати, автокатастрофа, у якій він дістав серйозні травми та ушкодження, а тому за станом здоров’я був звільненій з таємних органів.
Тривалий час потерпілий лікувався, а потім якраз несподівано й виринув на посаді головного кіношника країни. До того ж скорим часом обрався членом Центрального виконавчого комітету, депутатом Верховної Ради РРФСР (від Башкирської автономії).
Одним з «реформаторських» кроків новопризначеного керівника держкіно стало запровадження зрівнялівки в оплаті праці кінематографістів. Замість нарахування авторських виплат в залежності від касових зборів випущеного в прокат кінофільму, як це практикувалося до нього, Дукельський увів однакові для всіх посадові оклади. Певно, взяв він тут за приклад і аргумент свою таперську працю, за яку, скажімо, у Радомислі власник міського «сінематографу» кондитер Підковинський повсякчас платив таперові однакову платню за кожну частину фільму, «озвученого» за ширмою на піаніно.



Міський театр і кінотеатр у Радомишлі.

Самодурство очільника Держкіно «з таперським стажем» яскраво описав у своїх мемуарах відомий кінорежисер М.Ромм, згадуючи, як той викликав кінорежисерів на наради посеред ночі, або негайно відкликав зі зйомок, що були в розпалі, повчав, кому, що і як потрібно знімати. Певною мірою саме принципова позиція Ромма, який відкрито повстав проти цього «унтера Пришибеєва» в кіномистецтві, вплинула на те, що побув Дукельський на чолі радянського кіно трохи більше року, хоча з пафосом виголошував, що працюватиме там щонайменше років двадцять.
Наступним щаблем у кар’єрі Семена Семеновича стала посада наркома морського флоту СРСР. Вочевидь, зважаючи на його непотоплюваність. Бо з морем С.Дукельського пов’язувала до того лише чекістська робота в Одесі. Тобто: море бачив, і цього, вважалося, було достатньо. Тут теж його недалекість виявилась сповна.
«Морських вовків» новоспечений міністр, скажімо, надзвичайно потішив своєю ідеєю встановлювати на судна два двигуни, один з яких мав бути запасним на випадок виходу з ладу іншого. Мовляв, у кіноапаратних, мережа яких була у його підпорядкуванні до приходу на морський флот, завжди тримали про запас резервний кінопроектор. А ще справжню протестну бурю викликала серед моряків уведена ним заборона на видачу валюти команді в іноземних портах.
22 червня 1941 р. нарком морфлоту Дукельський, ознайомившись з таємною інструкцією про дії на випадок початку війни, віддав наказ висадити з Риги до Німеччини морський десант. Щоправда, його навіть доправити до Риги не встигли, бо її на ту пору вже окупували.
Тож невдачі і ганебні поразки радянських військ початкового етапу війни з Гітлером виглядають цілком закономірними, зокрема на прикладі того, хто керував нашим флотом напередодні і в перші місяці воєнних дій. Наразі логічно Дукельського на початку 1942-го посунули від морфлоту, нібито «по хворобі». Але перевели на деякий час на іншу номенклатурну посаду – уповноваженого держкому оборони з виробництва боєприпасів у Челябінській області, а вже потім пригріли у кріслі заступника міністра юстиції, де він благополучно досидів до «персональної» союзної пенсії, хоча й встиг ще «відзначитися» доносами під час чергової хвилі тепер уже повоєнних репресій.
*     *     *
А завершив свій життєвий шлях Семен Дукельський у божевільні. Бо манія пошуків «ворогів народу» з роками у нього почала набувати небезпечних загострень. Проте навіть з лікарні він строчив гнівні пасквілі на лікарів, котрі начебто хочуть вбити його за завданням американської розвідки. Втихомирювала параною високопоставленого пацієнта лише чергова доза заспокійливих пігулок, після яких той впадав у стан умиротворення і блаженства.
Можливо, у такі хвилини подумки він поринав у безхмарні й безтурботні свої молодечі роки, коли, сидячи за піаніно у затишному радомисльському кінотеатрі, награвав невигадливі мелодії, що допомагали глядачам краще сприймати екранне дійство, а потім, граючи на танцях у тамтешньому танцювальному оркестрі, трепетав від крадькома кинутих захоплених і томливих поглядів місцевих красунь. «Ох, Семен Семенович!..»





Газета «Зоря Полісся», 7 червня 2013 р.

Немає коментарів:

Дописати коментар