суботу, 25 квітня 2015 р.

Їх обпалив і поєднав Чорнобиль


26 квітня 1986 року поділило життя і долі мільйонів українців на «до Чорнобиля» і «після Чорнобиля». Багатьом з них не просто поділило, а й понівечило, підірвавши здоров’я, для декого, на жаль, безповоротно і непоправно, і від того відлетіли їхні обпалені радіаційним попелом душі у вічність.
Коли розлетілася світом лиха звістка про аварію на Чорнобильській атомній, сотні наших земляків вирушили в запорошену смертоносним атомом зону, щоб усім миром вгамовувати розбурхану ядерну стихію та ліквідовувати її страшні наслідки. Пожежники і водії, будівельники і механіки, лікарі і енергетики, міліціонери і військові – роботи вистачило усім. І не на один рік, бо тривають вони там ще й досі, і триватимуть ще бозна скільки літ…

Свій посильний внесок у ліквідацію наслідків найбільшої техногенної катастрофи ХХ століття зробили й троє оцих радомишлян, котрі мужньо і самовіддано виконали свій обов’язок.


Юрій Дмитрович Мотрушенко (на світлині – в центрі), котрий працював автоскреперистом в кримоцькій ПМК-12, був призваний військкоматом на ліквідацію наслідків 5 травня, через десять днів після вибуху реактора. То, мабуть, були найгарячіші дні, коли лік ішов на години й хвилини. Працював він у зоні за своїм цивільним фахом, проте йшлося тут уже про дезактивацію забруднених радіаційним пилом сільгоспугідь, про спорудження об’їзних шляхів, спорудження деяких виробничих об’єктів. Гори роботи (у прямому розумінні) перевернув він упродовж трьох місяців своєї трудової чорнобильської вахти. Потому повернувся додому, працював у Кримку до ліквідації підприємства, а затим до виходу на заслужений відпочинок – у радомишльській Пересувній механізованій шляхо-будівельній організації.
Василь Сергійович Лопата (на фото – зліва) вирушив у Чорнобильську зону, можна сказати, слідом: перебував там із серпня до грудня 86-го (до речі, теж працівник ПМШБО, де працював майстром). Його, інженера-автошляховика за фахом, призначили заступником начальника штабу 2-го інженерного батальйону. У чорнобильському послужному списку Василя Сергійовича – своєрідна «дорога життя», побудована між Чорнобилем і Зеленим Мисом, споруджений вертолітний майданчик, пункт санітарної обробки особового складу,  утримання автошляху Чорнобиль – Прип’ять, роботи з дезактивації.  А ще – фіксація територій об’єктів у зоні від несанкціонованого проникнення до них (йдеться про огородження спецмайданчиків колючим дротом та іншими запобіжними засобами).
Втім назавжди закарбувалися у пам’яті чорнобильських звитяжців лише їм зрозумілі терміни та орієнтири, як то «сектор №2» чи загадковий «циклоп» - так іменувалась спецмашина для перевезення радіаційно-забруднених вантажів.
На такому «циклопі», кабіна якого з малесеньким віконечком мала посилений радіаційний захист, працював у зоні Євген Костянтинович Панченко (на знімку - справа).
У червні 1986 р. він, до цього працівник рембуддільниці, поїхав у Чорнобиль добровольцем, і провів там вісім літ. Курсував під самісіньким четвертим енергоблоком, підвозячи чи відвозячи конструкції, матеріали, залишки, зокрема й ті, яких занадто багато накидали на зруйнований реактор.
Ніби передбачаючи можливі запитання про наслідки для здоров’я, Євген Костянтинович не без гордощів розповідає, що після повернення в рідний Радомишль одружився, зросло в родині четверо діточок.
Одначе подекуди з гумором згадують ліквідатори нелегкі будні тих чорних днів. Скажімо, й те, як, чого гріха таїти, самі нерідко нехтували безпекою і застереженнями лікарів, коли купалися і ловили рибу в опроміненій Прип’яті.
Стосовно ж соціальних проблем, то надто не нарікають «чорнобильці» на долю, усвідомлюючи теперішню складну ситуацію в країні, хоча поневірянь, звичайно, вистачало. Приміром Ю.Мотрушенку свого часу через неправильно видану архівну довідку довелося чимало порогів пооббивати, аби довести своє перебування в «зоні» при оформленні пенсії.

Газета «Зоря Полісся», 24 квітня 2015 р.
*     *     *

Серед тих, хто у 1986-му брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, лікар-терапевт райлікарні Дмитро ГУЗ, який поділився спогадами про своє чорнобильське «відрядження».


- Отже, Дмитре Федоровичу, коли і у якій ролі Ви перебували у радіаційній зоні?
- У Чорнобильській зоні я перебував лікарем першого батальйону ліквідаторів упродовж трьох місяців: жовтень, листопад, грудень 1986-го. До моїх обов’язків входило надання медичної допомоги особовому складу. Базувалися ми в селі Димерка Іванківського району.  На щастя, серйозних проблем не виникало, працівники батальйону переважно зверталися за медичною допомогою з приводу застудних захворювань. Якщо ж траплялися травми, то доставляли травмованих до міської поліклініки.
Спочатку нас возили до місця дислокації автомашинами, а потім оселили у тамтешньому дитсадку. До функцій батальйону входило вивезення звідти забрудненого грунту. Крім того у самому Чорнобилі впорядковували теплотрасу, що опалювала помешкання ліквідаторів.
Дехто з молодших за віком часом нехтував безпекою, як кажуть, ліз, куди не варто. Доводилося переконувати, пояснювати небезпеку радіаційного опромінення, якого попервах ніхто не відчуває, та наслідки його впливу на організм, на ті чи інші органи можуть бути небезпечними для життя. Довкола села – поле, лісок, у садках повно фруктів на деревах: яблука, груші, горіхи… Повсякчас застерігав хлопців, щоб не нехтували безпекою, Хоча застережні функції щодо цього виконували й патрульні служби. Бо пересувалися лише організованими групами, а не кожен сам по собі. Слідкував за дотриманням правил дезактивації, щоб після роботи обов’язково всі йшли до лазні, під душ. Словом, всі належні умови і медичний нагляд було забезпечено.
- А як склалось Ваше життя після Чорнобиля?
- Довгий час я працював у Словечанській лікарні на Овруччині, де завідував терапевтичним відділенням, був начмедом, доводилося виконувати обов’язки головлікаря, а у 1990-му за програмою переселення переїхав до Радомишля. Маю статус ліквідатора аварії на ЧАЕС другої категорії, дружина – третьої. Раніше отримували путівки на оздоровлення, куди їздили разом з дітьми, що теж є потерпілими від аварії. Потім це припинилося. Передбачені законодавством пільги також поступово скорочуються. А радіаційний вплив, проте, безслідно не минає. Це я, як лікар, добре знаю…

Газета «Зоря Полісся», 14 грудня 2012 р.

*     *     *

Коли у червні буремного 1986-го механізатор з тодішнього Леніного (нині – Ставки) Володимир Мордалевич отримав військкоматівську повістку про виклик на збори з перепідготовки військовослужбовців запасу, попервах вважав це традиційною кампанією, до якої вже залучався. І адреса зборів виглядала знайомою: Новоград-Волинський. Проте дружина серцем відчула і сприйняла цей виклик болісно. Врешті її здогади підтвердили і в районному комісаріаті, неофіційно повідомивши «партизанам», як тоді узвичаєно називали «запасників»,  що поїдуть у Чорнобиль. Проте спочатку команду відрядили таки до Новограда, де усіх облікували, спорядили, видали обмундирування та… спрямували у Білу Церкву. Саме там формувався підрозділ ліквідаторів, котрих після нетривалого навчання відправили у військове містечко, що розгорнулося в зоні аварії в селі Термахівка біля Іванкова.

Звідси бійців щоденно доставляли безпосередньо на територію ЧАЕС. Орудувати довелося переважно лопатами, підбираючи забруднений грунт у недоступних для техніки місцях. Працювали також на дорожньому будівництві.

Як згадує Володимир Юліанович, попервах почувався непевно і трохи боязко. Адже радіація видавалася незнаною і втаємниченою. Проте забачивши, який огром людей перевертався у зоні й довкола неї, приборкуючи стихію, усі дещо заспокоїлися та, як мовиться, втяглися.

Хоча особливого захисного спорядження ніхто не видавав. Возили їх у звичайному вантажному «газоні», накритому тентом. Респіратора, якого таки надавали кожного дня, вистачало зазвичай на якихось пару годин роботи, а потім він ставав гидко-бурим і непридатним. Щодо застережних заходів, то категорично заборонялося бійцям пересуватися за окреслену для них територію, брати до рук чи піднімати будь-які предмети. А як вабила, згадує Мордалевич, риба, що буквально кишіла у величезних резервуарах, у яких циркулювала вода для охолодження реактора. Проте чималі товстолобики, коропи, форелі навіть зовні ніби світилися опроміненням. Дехто із зухвальства заходами безпеки нехтував, розплачуючись згодом непоправними наслідками.

Тривала їхня вахта з 11 червня до 2 серпня. Якого опромінення набрав, Володимир не замислювався, адже попервах жодного обліку ніхто не вів. Потім дещо налагодилося. А коли вже згодом перебував у Львові, оформлюючи ліквідаторські документи, лікарі зазначили, що його доза цілком підпадає під першу категорію, але її зазвичай давали тим, хто вже самотужки не тримався на ногах. Він, на щастя, під таке означення не потрапляв.

А щодо «Чорнобильської» пенсійної доплати, то вона нині становить аж 207 гривень.

Відтак отримує Мордалевич «військову». Адже після ліквідаторських зборів вирішив піти на контрактну армійську службу. Тож закінчив школу прапорщиків. Служив спочатку в рідному краї – у військовому містечку Макарів-1. Затим перевівся у Мурманськ, куди свого часу подалося чимало земляків.

Коли Україна стала незалежною, повернувся додому, дослужуючи на «десятці».

Осіла родина відтоді в Радомишлі, зростивши сина й доньку, мають уже з дружиною чотирьох онуків.

Хоча й став пенсіонером, але його досвід механіка затребуваний. Наразі без роботи не сидить.

– Приємно, що шанують нас, ліквідаторів, – морально,  а часом і матеріально, добре, що маємо спілку, де гуртуємося, розв’язуємо проблеми, бо самотужки пробити бюрократичну стіну надзвичайно важко, – каже Володимир Юліанович.

Він і його побратими по Чорнобилю заслуговують на шану, адже зупинили розповзання атомної зарази, що могла накоїти значно більшої біди.

 *     *     * 

Володимир Мордалевич і Сергій Муравський. 

Маршрути знаного водія Радомишльського автопідприємства Сергія Муравського та його автобуса проходили і тепер проходять (щоправда,  вже у приватному статусі) шляхами усієї України та навіть за її межами. А на межі 1986-87 років ЛАЗ, за кермом якого перебував Сергій, виконував рейси в тодішньому пеклі не лише України, а й усього світу – в розбурханій некерованою атомною стихією та вщерть забрудненій радіаційними викидами з поруйнованого реактора Чорнобильській зоні.

У грудні 1986 року в обласному управлінні автомобільного транспорту сформували автоколону автобусів, що вирушила в опромінений регіон. Увійшов до складу цього загону й 26-річний Муравський.

Попри, здавалося б, молодечий вік він уже вважався одним з найдосвідченіших водіїв автопарку. Тут працював ще до строкової армійської служби, освоївши професії слюсаря, ремонтника. Потім став водієм вантажних автівок, а з набуттям потрібного досвіду та професійного стажу сів на автобус, зберігаючи вірність обраній професії дотепер.

Шляхи в «зоні» теж були йому знайомими, адже до самого 26 квітня 1986-го з Радомишля курсував рейсовий автобус до Чорнобиля. Базувалися автобусники у Зеленому Мисі. Звідти доставляли зміни вахтовиків у Прип’ять, той же Чорнобиль, інші місцини, де ні вдень, ні вночі не припинялась робота. Повернувшись із рейсу, щонайперше деактивували автобуси, змивали пил із себе. А потім – нова зміна.

Втім у нетривалі перепочинки, як згадує водій, дозволяли собі автопрогулянки зоною. Зокрема якось не втрималися від спокуси подивитись здалеку на сумнозвісний Рудий ліс, що став лихим символом сплюндрованого радіацією довкілля. Позаяк обпалила Чорнобильська біда не лише природу, а й людські життя та душі. Розплачуватися ж ліквідаторам за своє подвижництво довелося підірваним здоров’ям та набутими від того болячками й хворобами.

І тим більш прикро, що багатьом довелося мало не через суд доводити своє «ліквідаторство».

Не оминула тяганина з оформленням відповідних документів й Муравського. На щастя, все ж збереглися документальні свідчення в архівах, що підтвердили і «зону», й терміни. Тож отримує ліквідатор другої категорії Сергій Петрович Муравський тепер «Чорнобильську» пенсію, що обмірюється аж у 2200 гривень, має  й відповідні оздоровчі доплати. А ще нещодавно підліковувався в реабілітаційному центрі для ліквідаторів, про який відгукується з приємністю.

Відрадою та надійним причалом була і залишається для нього родина. Разом із дружиною підняли й виховали двох синів. Старший син, до слова, мав статус дитини, потерпілої від аварії на ЧАЕС.

Місяць тривала для Муравського та його колег-автобусників Чорнобильська вахта. Примітно, що саме на цей період припало прийняття держкомісією в експлуатацію комплексу  захисних споруд над поруйнованим аварією четвертим енергоблоком станції, відомого як «саркофаг». На честь цієї першої перемоги і вшановуються відтоді 14 грудня всі учасники ліквідації наслідків аварії.

*     *     *

Тож позаду десятиліття біди та подолання її наслідків, а попереду - тисячі знаків запитання, відповіді на які доведеться шукати ще й нашим правнукам. Та українці - сильні духом і не раз усім миром, толокою доводили своє уміння стійко долати негаразди. Так, як це робили наші земляки у далекому вже 1986-му.
Чорнобиль став невід’ємною часточкою життя для кожного, хто у ньому побував. Часточкою, за яку ні першим ліквідаторам, ні їхнім наступникам ніколи не буде соромно перед прийдешніми поколіннями. Бо їхній подвиг – то саме в ім’я життя і здоров’я нащадків. Відтак честь і хвала їм за це.



Газета «Зоря Полісся», 10 грудня 2021 р.


Немає коментарів:

Дописати коментар