субота, 25 квітня 2015 р.

Їх обпалив і поєднав Чорнобиль


26 квітня 1986 року поділило життя і долі мільйонів українців на «до Чорнобиля» і «після Чорнобиля». Багатьом з них не просто поділило, а й понівечило, підірвавши здоров’я, для декого, на жаль, безповоротно і непоправно, і від того відлетіли їхні обпалені радіаційним попелом душі у вічність.
Коли розлетілася світом лиха звістка про аварію на Чорнобильській атомній, сотні наших земляків вирушили в запорошену смертоносним атомом зону, щоб усім миром вгамовувати розбурхану ядерну стихію та ліквідовувати її страшні наслідки. Пожежники і водії, будівельники і механіки, лікарі і енергетики, міліціонери і військові – роботи вистачило усім. І не на один рік, бо тривають вони там ще й досі, і триватимуть ще бозна скільки літ…

Свій посильний внесок у ліквідацію наслідків найбільшої техногенної катастрофи ХХ століття зробили й троє оцих радомишлян, котрі мужньо і самовіддано виконали свій обов’язок.


Юрій Дмитрович Мотрушенко (на світлині – в центрі), котрий працював автоскреперистом в кримоцькій ПМК-12, був призваний військкоматом на ліквідацію наслідків 5 травня, через десять днів після вибуху реактора. То, мабуть, були найгарячіші дні, коли лік ішов на години й хвилини. Працював він у зоні за своїм цивільним фахом, проте йшлося тут уже про дезактивацію забруднених радіаційним пилом сільгоспугідь, про спорудження об’їзних шляхів, спорудження деяких виробничих об’єктів. Гори роботи (у прямому розумінні) перевернув він упродовж трьох місяців своєї трудової чорнобильської вахти. Потому повернувся додому, працював у Кримку до ліквідації підприємства, а затим до виходу на заслужений відпочинок – у радомишльській Пересувній механізованій шляхо-будівельній організації.
Василь Сергійович Лопата (на фото – зліва) вирушив у Чорнобильську зону, можна сказати, слідом: перебував там із серпня до грудня 86-го (до речі, теж працівник ПМШБО, де працював майстром). Його, інженера-автошляховика за фахом, призначили заступником начальника штабу 2-го інженерного батальйону. У чорнобильському послужному списку Василя Сергійовича – своєрідна «дорога життя», побудована між Чорнобилем і Зеленим Мисом, споруджений вертолітний майданчик, пункт санітарної обробки особового складу,  утримання автошляху Чорнобиль – Прип’ять, роботи з дезактивації.  А ще – фіксація територій об’єктів у зоні від несанкціонованого проникнення до них (йдеться про огородження спецмайданчиків колючим дротом та іншими запобіжними засобами).
Втім назавжди закарбувалися у пам’яті чорнобильських звитяжців лише їм зрозумілі терміни та орієнтири, як то «сектор №2» чи загадковий «циклоп» - так іменувалась спецмашина для перевезення радіаційно-забруднених вантажів.
На такому «циклопі», кабіна якого з малесеньким віконечком мала посилений радіаційний захист, працював у зоні Євген Костянтинович Панченко (на знімку - справа).
У червні 1986 р. він, до цього працівник рембуддільниці, поїхав у Чорнобиль добровольцем, і провів там вісім літ. Курсував під самісіньким четвертим енергоблоком, підвозячи чи відвозячи конструкції, матеріали, залишки, зокрема й ті, яких занадто багато накидали на зруйнований реактор.
Ніби передбачаючи можливі запитання про наслідки для здоров’я, Євген Костянтинович не без гордощів розповідає, що після повернення в рідний Радомишль одружився, зросло в родині четверо діточок.
Одначе подекуди з гумором згадують ліквідатори нелегкі будні тих чорних днів. Скажімо, й те, як, чого гріха таїти, самі нерідко нехтували безпекою і застереженнями лікарів, коли купалися і ловили рибу в опроміненій Прип’яті.
Стосовно ж соціальних проблем, то надто не нарікають «чорнобильці» на долю, усвідомлюючи теперішню складну ситуацію в країні, хоча поневірянь, звичайно, вистачало. Приміром Ю.Мотрушенку свого часу через неправильно видану архівну довідку довелося чимало порогів пооббивати, аби довести своє перебування в «зоні» при оформленні пенсії.

*     *     *

Серед тих, хто у 1986-му брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, лікар-терапевт райлікарні Дмитро ГУЗ, який поділився спогадами про своє чорнобильське «відрядження».


- Отже, Дмитре Федоровичу, коли і у якій ролі Ви перебували у радіаційній зоні?
- У Чорнобильській зоні я перебував лікарем першого батальйону ліквідаторів упродовж трьох місяців: жовтень, листопад, грудень 1986-го. До моїх обов’язків входило надання медичної допомоги особовому складу. Базувалися ми в селі Димерка Іванківського району.  На щастя, серйозних проблем не виникало, працівники батальйону переважно зверталися за медичною допомогою з приводу застудних захворювань. Якщо ж траплялися травми, то доставляли травмованих до міської поліклініки.
Спочатку нас возили до місця дислокації автомашинами, а потім оселили у тамтешньому дитсадку. До функцій батальйону входило вивезення звідти забрудненого грунту. Крім того у самому Чорнобилі впорядковували теплотрасу, що опалювала помешкання ліквідаторів.
Дехто з молодших за віком часом нехтував безпекою, як кажуть, ліз, куди не варто. Доводилося переконувати, пояснювати небезпеку радіаційного опромінення, якого попервах ніхто не відчуває, та наслідки його впливу на організм, на ті чи інші органи можуть бути небезпечними для життя. Довкола села – поле, лісок, у садках повно фруктів на деревах: яблука, груші, горіхи… Повсякчас застерігав хлопців, щоб не нехтували безпекою, Хоча застережні функції щодо цього виконували й патрульні служби. Бо пересувалися лише організованими групами, а не кожен сам по собі. Слідкував за дотриманням правил дезактивації, щоб після роботи обов’язково всі йшли до лазні, під душ. Словом, всі належні умови і медичний нагляд було забезпечено.
- А як склалось Ваше життя після Чорнобиля?
- Довгий час я працював у Словечанській лікарні на Овруччині, де завідував терапевтичним відділенням, був начмедом, доводилося виконувати обов’язки головлікаря, а у 1990-му за програмою переселення переїхав до Радомишля. Маю статус ліквідатора аварії на ЧАЕС другої категорії, дружина – третьої. Раніше отримували путівки на оздоровлення, куди їздили разом з дітьми, що теж є потерпілими від аварії. Потім це припинилося. Передбачені законодавством пільги також поступово скорочуються. А радіаційний вплив, проте, безслідно не минає. Це я, як лікар, добре знаю…

*     *     *

Тож позаду десятиліття біди та подолання її наслідків, а попереду - тисячі знаків запитання, відповіді на які доведеться шукати ще й нашим правнукам. Та українці - сильні духом і не раз усім миром, толокою доводили своє уміння стійко долати негаразди. Так, як це робили наші земляки у далекому вже 1986-му.
Чорнобиль став невід’ємною часточкою життя для кожного, хто у ньому побував. Часточкою, за яку ні першим ліквідаторам, ні їхнім наступникам ніколи не буде соромно перед прийдешніми поколіннями. Бо їхній подвиг – то саме в ім’я життя і здоров’я нащадків. Відтак честь і хвала їм за це.



Газета «Зоря Полісся», 24 квітня 2015 р., 14 грудня 2012 р.


Немає коментарів:

Дописати коментар