пʼятниця, 31 липня 2015 р.

“І хай ліва рука твоя не відає, що чинить права…”


У 1860 році вийшло третє, доповнене видання Шевченкового «Кобзаря». Поет давно виношував задуми щодо перевидання своєї збірки, але ніяк не міг назбирати необхідної суми коштів. Врешті після знайомства Тараса Григоровича з відомим фабрикантом та меценатом Платоном Симиренком той пожалував потрібні 1100 рублів. Відтак книжка побачила світ. Проте її вихід спричинив до розриву дружніх стосунків та листування між Шевченком і Симиренком.

Як зазначає Олександр Кониський, біограф Т.Шевченка, «побачивши, що на «Кобзарі» -  «коштом Платона Симиренка», останній вельми ремствував на Тараса, бо, даючи гроші на видання, він не бажав, «щоб відала лівша про те, що діє правша», і після того вже не став відповідати Тарасові». Оповідач, одначе, уточнює, що дорікати тут напевне варт не Шевченкові, а його оточенню, котре, знаючи Симиренкову натуру, не застерегло поета він мимовільного рекламування свого благодійника.
За спогадами сучасників, Платон Симиренко був людиною надзвичайно доброю, скромною та смиренною у вірі, і він гарно знав наведену євангельську заповідь, сутність якої в тому, що, коли робиш добрі справи, не варто пишатися ними, тим більше - робити їх напоказ.
От би таку вірність Господнім і моральним настановам та теперішнім «доброчинцям»!  
    Перегляньте більшість виданих нині книжок (йдеться не про комерційні часописи чи бестселери класиків жанру, а передусім про твори авторів-початківців або так званої місцевої тематики, у тому числі й радомишльської). У них зазвичай містяться цілі сторінки, а то й розділи, присвячені «меценатам», завдяки яким ті видання були видрукувані.
     Так само без чималенького переліку спонсорів та коштодавців не обходиться сьогодні будь-яке повідомлення про мистецький або спортивний захід. Повсюдно тиражуються згадки про «добродійні» дарунки соціальним, медичним, освітнім закладам. Їх чисельність особливо зростає напередодні та під час виборчих перегонів.
Пригадується, як після кожного «подарунка» одного з «гречкосіїв», що, до речі, промовисто демонстрував свою прихильність до християнства, до редакції газети слідом відразу надходили подяки від колективів, які той «добродій» обдарував. Коли ж пояснили, що йдеться тут про таке собі рекламування діяльності претендента на обрання, відтак за законом він сам повинен оплачувати ці публікації з власного виборчого фонду, уклінний потік припинився. Певно, ще й тому, що подібного роду вдячні прояви мали друкуватися під грифом «політична реклама», прямо вказуючи таким чином, як слід розуміти і саму подяку, і те, за що її висловлювали. Між тим автор однієї з отих віддяк зізнався, що й справді не знав, як виявити дяку за дійсно вартісну допомогу (чиїм коштом вона робилась насправді, – то вже інша тема), наразі в оточенні кандидата йому вказали відверто: треба написати про це в газеті.
Останнім часом набирає поширення тенденція вдячності на адресу посадовців різного рівня (за що б ви думали?) за виконану роботу, передбачену власними службовими обов’язками. Міліціонерам дякують за розкриті злочини, медикам – за надану медичну допомогу, рятувальникам – за загашену пожежу, освітянам – за належне викладання предмета і навчання дітей, комунальникам – за впорядкування території чи ліквідацію аварії на мережах, столоначальникам – за оформлення документів тощо. А що: лунають подекуди пояснення, - міг же не врятувати, не розкрити, не навчити, не оформити… Але для усіх цих категорій такі дії є безпосереднім виконанням своїх професійних функцій, за яку вони отримують  заробітну платню. Відтак, якщо одним за це дякують, то їхні колеги, виходить, не працюють?! З іншого боку подібні вчинки дуже вже нагадують такий собі «вдячний хабар».
Тож і розцвітає вся оця «благодійна корупція», яку ми самі ж пропагуємо та підтримуємо своїми публічними подяками і славословіями.  А «дурний» приклад, відомо ж, має схильність до наслідування, охоплюючи дедалі ширші верстви охочих до легкої слави.
Якось газета надрукувала замітку про впорядкований комунальниками технологічний майданчик біля однієї з багатоповерхівок у місті. Добрим словом було згадано й тамтешнього мешканця, котрий допоміг у виконанні робіт. За кілька днів після публікації «добротворець» пожалівся: «Ви ж мене тільки трішки згадали, а я ж там зробив і те, й те, й те…» - почав перераховувати. Коли ж, перервавши той перелік, розповів йому наведену на початку історію з «Кобзарем», співрозмовник замовк і далі вже не продовжував. Добре, якщо зрозумів…
Нерідко навздогін за тією чи іншою опублікованою подякою лунають причитання і вибачення, що когось забули і не згадали подячним словом: це ж образиться тепер людина.
А мені тим часом спала на думку розповідь колеги про радомишлянку, яка в одній з яток скуповувала чоловічу білизну, футболки та їм подібне. На питання, навіщо їй стільки, жінка зізналась, що відправляє ці речі нашим воякам у зону АТО, водночас вона категорично заперечила пропозицію написати про це в газеті. Бо ж не задля реклами робить добру справу, а за велінням совісті.
Це приклад уже з нашого сьогодення. З цього приводу пригадалися цитати з газет столітньої давнини, у яких оповідалося про ті чи інші доброчинні вчинки. Зазвичай вони завершувалися фразою: «Благодійник побажав залишитися невідомим…» Чим не промовистий зразок для наслідування сучасним «добродіям»?
Я невипадково у цих роздумах брав у лапки усіх таких «доброчинців», «благодійників» та їм подібних. Бо коли добро справді чиниться за покликом душі й серця, щиро і по доброті людській, воно не потребуватиме за це афішування та широко оприлюднених вдячних слів. Потрібно чинити добро заради самого добра, а не задля марнославства.  

Газета «Зоря Полісся», 31 липня 2015 р.


Немає коментарів:

Дописати коментар