Про це дискутували у
Радомишлі учасники наукової конференції «Правобережна Україна на переломі XVII-XVIII століть»
У 1715 році у
Житомирі відбулась подія, що стала визначальною для долі української духовності
й культури на правобережних українських землях упродовж майже всього ХVIII століття. Того року
Греко-католицький митрополит Київський і Галицький Лев Кишка скликав у Житомирі
собор українського духовенства Правобережжя, на якому парафіяльні священики,
настоятелі монастирів, протопопи-намісники, єпископат оголосили про унію з
Римським Апостольським престолом.
300-літтю Житомирської
унії було присвячено наукову
конференцію, яку організували та провели 3 і 4 червня Український Католицький
Університет спільно з Національним університетом «Києво-Могилянська академія»
та Київською архиєпархією Української Греко-Католицької Церкви.
Перший день представницького
зібрання проходив у Києві, а другий – у Радомишлі. Адже саме Радомисль, як тоді
називалося місто, упродовж півстоліття був фактичною «столицею» унійної церкви
і резиденцією київських унійних митрополитів.
Місцем проведення конференції
став музейний комплекс «Замок Радомисль». До широкого кола істориків,
релігієзнавців, теологів, мистецтвознавців з різних регіонів України долучились
учені, представники громадськості, краєзнавці з Житомира і Радомишля.
Перед початком наукових сесій
учасники конференції взяли участь у молебні до Божого Милосердя, який очолив
Єпископ-помічник Київський Йосиф Мілян. Він же відкрив і пленарні засідання,
зауваживши, що є своя закономірність, коли над значенням Житомирської унії
науковці міркують саме у Радомишлі, де втілювалися потому її засади.
- У цьому гостинному місті
збереглися колишні митрополичі палати, у яких нині функціонує школа, і тут є
властиво сліди нашого буття, - зазначив Владика.
Затим учасники конференції
розглянули тематику релігії та культури Правобережної України. Спочатку було
заслухано доповіді професора Володимира Александровича (Інститут
українознавства ім. Івана Крип’якевича) «Релігійне малярство Правобережної
України кінця XVII – першої третини XVIII ст.» та наукового співробітника Національного музею ім.Андрея Шептицького
Романа Зілінька – «Іконографія святого Йосафата Кунцевича».
Примітно, що про іконопис
йшлося в музейному закладі, головною складовою якого є колекція української
домашньої ікони, яку гості Радомишля з цікавістю оглянули, висловивши свої
захоплення та вдячність за гостинність господині музею Ользі Богомолець.
Наступне пленарне засідання
«Унія в Брацлавському та Київському воєводствах» вів професор Українського
Католицького Університету Ігор Скочиляс. Саме він по суті відкрив Житомирську
унію 1715 року, адже ця визначна подія донедавна не була відомою навіть
науковцям – дослідникам історії української церкви. Як розповів учений, десять
років тому в Інституті історії Російської академії наук у Санкт-Петербурзі він
натрапив на життєпис митрополита Лева Кишки, у якому зберігся унікальний запис
про проголошену в Житомирі Унію. Це дало змогу переосмислити ряд тогочасних
подій, що відбувалися тоді на українських теренах.
На початку XVIII ст. Україна вчергове була розшматована двома потужними сусідами. Після
придушення ряду козацьких постань та трагічних Полтавських і Батуринських
подій, що стали розгромом і погромом незалежницьких ідей гетьмана І.Мазепи,
козацький устрій під російським наглядом зберігся лише на Лівобережжі.
Цілковиту владу над Правобережною Україною отримала Річ Посполита. Враховуючи
те, що православ’я вимушено залишило ці терени, виникла загроза цілковитої
полонізації та навернення правобережного українського релігійного простору на
католицизм.
Присяга на вірність Риму
водночас по суті слугувала для унійних парафій «охоронною грамотою» від
зазіхань надто ревних шляхтичів, які часто-густо чинили відвертий опір
намаганням владної верхівки Речі Посполитої демократизувати релігійну ситуацію
на українських землях. До речі, уже перед Третім Поділом Польщі, який
ліквідував цю державу, уніатський митрополит вперше отримав місце у Сенаті.
Тож, завдячуючи Житомирській
Унії, на величезні обшири вдалося повернути український дух, зберегти
національну культуру, духовність, традиції державотворення та об’єднати їх у
єдине ціле.
– На відміну від
Берестейської унії 1596 р., Житомирська унія 1715 р. поширилась практично на всю територію України на правому березі Дніпра
аж до Придністров’я, за винятком Києва. І таке поширення унії надало їй виразного
українського обличчя, - зазначив І.Скочиляс. – Унійна Церква у вирішальний
спосіб долучилась до відновлення, відбудови і поновного заселення краю.
Греко-католицькі священики і ченці зводили тут храми і монастирі. А поруч, де
з’являвся Божий храм, поставали й господарства, сільські обійстя,
відбудовувалися містечка.
УГКЦ стала такою собі
«міні-державою», що взяла на себе відповідальність за долю української нації та
української культури. А її «столицею» був у ХVIII столітті митрополичий Радомисль. Врешті навіть церковні документи вже ХІХ
століття, коли Унійна церква в Російській імперії була заборонена,
підтверджували, що переважна більшість храмів, які діяли на ту пору на
Радомишльщині, були збудовані чи відновлені за уніатського правління.
На прикладі сусіднього з
Київським Брацлавського воєводства доктор Люблінського Католицького
Університету Івана Павла ІІ Ірена Водзяновська проаналізувала, як змінювалась
мережа унійних парафій у другій половині ХVIII століття. Така ж ситуація спостерігалась і в інших правобережних регіонах,
у тому числі й на Радомишльщині. Приклади на підтвердження наводили аспірант
Інституту археографії та джерелознавства ім.М.Грушевського АН України Роман
Захарченко у доповіді про Унію на Уманщині, а також учасники жвавої дискусії,
що розгорнулась – професори Юрій Волошин (Полтавський національний університет
ім.В.Короленка) і Наталія Яковенко (Києво-Могилянська академія), науковці Олег
Дух, Віра Фрис, Дарія Сироїд та інші.
Йшлося зокрема про потребу
аналізувати тогочасну релігійну ситуацію у нашому краї не лише за «Архівом
Південно-Західної Росії», у якому оприлюднено приклади переслідувань за віру
тільки з одного боку. Ця тенденція діяла і у радянський час. Теперішні
дослідники мають змогу використовувати значно ширшу й багатшу джерельну базу,
відтак бачити застосування військової сили для впровадження імперських духовних
засад і з іншої сторони. Так само обопільно, з урахуванням зовнішніх та
особистісних факторів, слід розглядати переходи релігійних парафій та
священиків під юрисдикцію тієї чи іншої Церкви, коли доводилося поступатися
часом не лише духовними, а й національно-патріотичними почуттями.
Подібна ситуація певною мірою
притаманна і для сьогодення. На цьому наголосив, завершуючи конференцію, Отець
і Глава УГКЦ Блаженніший Патріарх Святослав, зазначивши, що, нехтуючи
християнською єдністю, Церкви часом живуть у полоні історичних міфів. І є
велика небезпека, коли історичні Церковні міфи використовуються для намагань
побороти одне одного, у той час як для єднання потрібен справжній
конструктивний діалог, що базується на істині.
– Науковий діалог, який
панував на конференції, спирався на реальні Староруські старожитності, і коли
ми хочемо шукати те, що нас єднає, а не те, що роз’єднує, то така старожитність є справді життєдайною,
- підсумував Патріарх.
Світлина з сайту ugcc.kiev.ua.
Газета «Зоря Полісся», 17 червня 2016 р.
Наш Радомишль
Немає коментарів:
Дописати коментар