А батьки й діди таки знали, що робили

Недарма кажуть, що нове – це доладу забуте старе. Цю істину нерідко згадують, коли йдеться про енергетичну скруту та пов’язані з нею пошуки альтернативних джерел енергії, передусім – природних. Отож і повертаються подекуди господарники до дідівських водяних млинів, вітряків, відновлюються побудовані в 1950-х роках міні-гідроелектростанції, впроваджуються вітрогенератори, що були закинуті з наступом суцільної електрифікації.

Водяні млини невипадково в цьому переліку наведені першими, адже саме їх найдавніше почали використовувати на наших теренах. Перші згадки про тутешні млини сягають ХІV-ХVII століть. Завдяки млиновому колесу працювали зокрема потужні місцеві рудні. Найвідоміша з них – Мичеська – згадана у литовських метриках 1390 року.

Млин з руднею біля Радомисля наведено і в переліку майна Києво-печерського монастиря, складеного 1593 року при вступі у володіння ним архімандрита Н.Тура.

Рушійна сила води була головним джерелом енергії для знаної Радомисльської папірні – паперової фабрики, яку побудував у 1612 році на Миці біля Радомисля архімандрит Києво-печерський Єлисей Плетенецький для потреб Лаврської друкарні.

Макет будівель папірні у Радомислі з млиновим колесом, виконаний за давніми описами.

У податних реєстрах Радомисля 1631 року зазначено, що місцевий мірошник сплачував 2 злотих і 2 гроша  подушного податку і 12 грошей – з млинового колеса.

У скарзі іншого печерського настоятеля Йосипа Тризни до управителя Вепринським маєтком Яна Доманівського від 16 лютого 1652 року йдеться про спалювання ним із озброєним загоном двох млинів на Тетереві у Вишевичах. Проте тут згадано вже класичні борошномельні млини.

Перелічуться млини у численних реєстрах Радомисльського ключа уніатської митрополії, що резидувала в Радомислі у  ХVIIІ столітті. У переліку маєтностей, якими 1682 р. заволодів єпископ львівський Йосип Шумлянський, наведено млин на шість поставів біля Радомисля на Тетереві та інший на два постави при річечці Лутівці, а також млини в Малій Рачі, Великій Рачі (два), Вишевичах, Краснобірці, Межирічці, Забілоччі, Кримку, Білій Криниці. У візитації Радомисльської церкви Святої Трійці від 1744 року зазначено, що з млина на Тетереві кожен орендар сплачує парохові 50 злотих.

Особливо розвинулось борошномельне виробництво у ХІХ столітті, яке тоді облаштовували чи не в кожному селі.

За відомостями 1889 року в радомисльському повіті нараховувалось 243 вітряних млина (з них 3 – на два постави);

водяних млинів: 88 – на один постав, 100 – на два, 39 -  на три;

крупорушки: 1 вітряна, 1 – водяна.

До того ж за допомогою водяного колеса чи вітряка приводилися у дії механізми, що використовувались у багатьох промислах –  на кузнях, чинбарнях, лісопильнях тощо.

Станом на 1900 рік у межах сучасного Радомишльського району діяли водяні млини – в урочищі Бадзялівка (нині в межах села Велика Рача), в селах Березці, Білка, Борщів, Велика Рача, Веприн (два млини), Вирва, Вишевичі, Кичкирі, Краснобірка, Кримок, Лутівка, Макалевичі (три млини), Мала Рача (два млини), Межирічка (два млини), Папірня, Пилиповичі, Раївка, Раковичі, Рудня Городецькі, Рудня Заньківська, Серединка (Кичкирі), Ставки, Хомівка, Чудин, Юрівка.

вітряні – три у Веприні, по два – у Заньках, Моделеві, Новосілці, Товстому, по одному – у Забілоччі, Лутівці, Новій Буді, Облітках, Потіївці, Ходорах,  у колоніях Філонівка, Холявка,  Жиловець і Шнуров Ліс (біля Раковичів), у Чайківській слободі.

Притому у притетерівській зоні (Вишевицька та Кичкирівські волості) переважали водяні млини, у Потіївській волості – вітряки.

Стародавній млин.

Фото М.Сичевського.

Як зазначав, свого часу фахівець райсільгоспуправління В.Фесай, у Потіївській зоні колись діяло 123 вітряки. За одну годину (залежно від типу вітряка) там перемелювалося півтора-два центнери зерна на товч чи борошно. У сприятливі погодні дні це «виробництво» діяло 15-17 годин на добу. Тобто, за день вітряний млин переробляв 20-25 центнерів збіжжя, за рік виходило 500-600 тонн. Витрати складалися, власне, лише із заробітку мірошника, оскільки дрібні ремонтні та налагоджувальні роботи він сам і виконував. Як правило, за користування колгоспним млином селяни розраховувалися зерновою часткою, тож до комори колгоспу надходило 50-80 центнерів збіжжя. Вигоду мав і селянин, якому не потрібно було тратитися на далекі перевезення обмолоту.

Втім у другій половині ХІХ століття вже почався широкий наступ парових машин, затим – моторних, дизельних, електричних.

Проте з електрикою попервах було сутужно. Тож із запровадженням Плану ГОЕЛРО на малих річках почали споруджуватися невеликі електростанції, що забезпечували енергетичні потреби місцевих господарств. У 1920 р. в Радомишлі на Папірні було побудовано електростанцію на р.Мика.  

Помітного розвитку набирала мала енергетика після Другої світової війни. У селах почали активно будувати малі гідроелектростанції. Першою 1947 року спорудили міні-ГЕС у Білці, через рік – у Лутівці (обидві – потужністю в 15 кВт), затим 25-кіловатні у Кримку та Великій Рачі, 50-кіловатну – у Верлоці. Діяли вони також на Папірні (на Миці і на Бистріївці), в Пилиповичах.

Залишки міні-ГЕС на Папірні.

А у 1956 році лутівський колгосп ім.Кірова придбав вітродвигуна. Його було встановлено на фермі в Березцях. Дармова енергія вітру використовувалась для подачі води в автопоїлки, для подрібнення та приготування кормів, при силосуванні кукурудзи і т. ін.

З поступом «розвинутого соціалізму» та притаманного йому енергетичного марнотратства про малу природну енергетику забули.

Проте на межі ХХ-ХХІ століть, коли гостро постала проблеми економії енергоресурсів та почастішали випадки відключення від мереж через несплату спожитої електроенергії, господарники почали потроху повертатися до «дідівських» методів.

У Чайківці, наприклад, 1982 року нащадок слобідчан В.Лось разом з іншими сільськими майстрами, відновив вітряка, який спорудили його пращури. На щастя, він не був розібраний, а просто увесь цей час бовванів посеред поля.

«Як усе тут просто і мудро, – ділилась своїми враженнями від перебування у цій споруді Г.Шпанюк. – Ось величезне дерев’яне колесо, густо обтикане такими ж дерев’яними плескатими зубцями. Воно зветься по-сучасному – шестернею. Його крутять крила, а воно вже в свою чергу приводить у рух жорна. Над квадратним прорізом у стіні прикріплено ще одне коліща, вже набагато менше, обплутане товстим м’яким канатом – пристрій для піднімання мішків із зерном. У кутку – велика дерев’яна груша. В залежності від сили вітру вона автоматично регулює положення жорен. Сильніший вітер – притисне їх щільніше одне до одного, щоб не так швидко крутилися і не підпалювали борошно. І усе це зроблено без креслень, без шаблонів, без розумних верстатів, либонь одною лиш сокирою і людьми, котрі й розписувалися-то неоковирним хрестиком…»

Нащадок чайківських слобідчан Василь Лось і відновлений місцевими майстрами вітряк. 1982 р.
Фото М.Поповича.

Цікаво, що у 2006 р. відновили колишню міні-ГЕС на річці Бистріївці … енергетики! У розташованій довкруж зоні відпочинку, в якій господарює «Житомиробленерго», гідроелектростанція забезпечує потреби створеного тут комплексу відпочинку.

 Тож у сучасних умовах зростання вартості енергоносіїв доречним виглядає й такий ось минулий досвід.

Газета «Зоря Полісся», 19 лютого 1997 р.