У 16-річному віці Олег Іваненко опинився на інвалідному
візку, який відтоді став для нього головним засобом пересування. Але прикутим
до візка Олег не став, довівши і собі, і оточуючим, що «обмежені можливості» аж
ніяк не означають обмежені діла й життєві звершення, бо, навіть не маючи змоги
ходити ногами, можна на них «міцно стояти». Нині він – відомий
спортсмен-паралімпієць, якому належить кілька рекордів, досягнень і почесний
титул «Залізна людина», а також цілком успішний у житті юрист, меценат,
активіст, громадський діяч, депутат Київської обласної ради.
…Біда несподівано прийшла у дім
великорачан Валерія Іваненка та Євгенії
Войтенко, котрі після одруження перебрались на Київщину до Броварів, де й
осіли. Під час відпочинку у таборі їхній син Олег стрибнув з берега у воду в
незнайомому місці, що виявилося мілководним, і, як наслідок, - важка травма
шийного відділу хребта й інвалідність.
– Це я так «похизувався» перед
дівчиною, яку зустрів на оздоровчій базі у Купальське свято, – вже з деякою іронією розповідає Олег нині про
біду, що сталась із ним. – Дівчина навіть не глянула у мій бік і пішла собі. А
на мене потім натрапили рибалки, проте подумали спочатку, що п’яний…
Висновки лікарів були невтішними.
У кращому випадку, казали ескулапи, зможе сидіти у візку. Проте не погодилися з
таким вироком ні сам Олег, ні його батьки, котрі вся свої зусилля спрямували на
реабілітацію сина. Рідні постійно чергували біля нього в лікарні. Щоби бути
поруч із хлопцем, батько навіть залишив керівну посаду.
До травми юнак був активним
спортсменом, займався у знаній Броварській школі плавання, тож загартування
допомогло швидше долати нерухомість. Валерій Іванович поставив за мету не лише
вберегти синові його колишню спортивну форму, а й зміцнити її. Про ноги вже,
звісно, не йшлося (у нього, крім того, не працює спина, тріцепси, не рухаються
пальці), але були руки, були інші м’язи, тож вправи з гантелями, штангою стали
обов’язковими. В Олеговій кімнаті було влаштовано спеціальні тренажери. Він
учився по новому тримати ручку в руках і писати нею, рухати носом шахові
фігури, а тим більше – плавати.
Невдовзі Олег таки повернувся у
плавання, але вже паралімпійське. Він дев’ять разів поліпшував у цій дисципліні
рекорди України, став майстром спорту, входив до складу збірної країни,
встановив світовий рекорд з плавання батерфляєм на дистанції 50 метрів із затримкою
повітря (без жодного вдиху).
Спортивний гарт допоміг впевненіше
почуватися й у «цивільному» житті. Услід за візком спортсмен успішно осідлав
спеціальну автівку з ручним управлінням, якою сам упевнено керує.
У 2002 році Олег Іваненко закінчив
Київський національний економічний університет і став магістром права, відкрив власну
нотаріальну контору. Добуті знання він до того ж спрямував на допомогу таким як
і сам інвалідам та іншим незахищеним верствам, надаючи їм безкоштовну юридичну
підтримку. А ще – заснував у Броварах Центр соціально-трудової, професійної та
медико-соціальної реабілітації «Прагнення», якими (бо тепер їх два – дорослий
та дитячий) гуртом опікуються Іваненки, переймаючись зокрема трудовою та
фізичною «терапією», проведенням фізкультурно-спортивних та культурно-масових
заходів для інвалідів та дітей, уражених ДЦП.
Навколо спортсмена та ентузіаста
почали гуртуватися однодумці, послідовники, що об’єдналися під такою ж назвою у
громадську організацію інвалідів з ураженням
опорно-рухового апарату. Адже він знав, як діяти у найскладніших
життєвих ситуаціях, знав, що потрібно робити, тому не міг не передавати свій
досвід іншим.
– Саме з прагнення до здійснення
будь-якої мрії, досягнення будь-якої мети починається віра у свої сили, –
розповідає Олег Валерійович. – Щоб людина знову набула впевненості в собі та
відчула повноцінну жагу до життя, іноді
потрібен лише невеличкий поштовх, позитивний імпульс або звичайна дружня
підтримка чи порада.
Це він сповна спізнав на власному
прикладі. І цей його приклад якраз і став для сотень інвалідів отим
життєствердним поштовхом. ГО та Центр «Прагнення» втілили та реалізували більше
двадцяти соціальних проектів, що допомогли багатьом людям «з обмеженими
можливостями» реалізувати себе як особистість і відчути себе повноцінними й
дієздатними людьми. Одним з таких проектів була співпраця з громадськими і
благодійними організаціями воїнів АТО, спрямована на соціальну реабілітацію
українських вояків, що стали інвалідами. О.Іваненко першим з людей на візку
побував безпосередньо в зоні АТО.
Невдовзі Олега Іваненка було
відзначено званням лауреата Національної премії «Гордість країни» у
номінації «Особисті досягнення», його обрали головою громадсько-політичного
об’єднання «Київська обласна асамблея інвалідів». Він був обраний депутатом
обласної ради, доносячи до чиновників найвищого рівня специфіку проблем, аби
вони втілювалися у розроблювані ними рішення, документи, соціальні програми,
спрямовані на те, щоб ставало комфортнішим життя людей з особливими потребами.
Громадська та меценатська
діяльність забирали все більше часу, тому з активного «великого», хоча й
інвалідного, спорту, що потребував багаторазових щоденних тренувань, довелося
піти. Натомість активних спортивних занять Олег не залишив, вийшовши водночас
за межі одного тільки плавання.
Влітку 2017-го вся країна спостерігала
за 228-кілометровим тріатлонним марафоном для людей «на візку», який провів
Олег Іваненко, встановивши національний рекорд. Упродовж 35 годин і 15 хвилин
спекотного червня він спочатку проплив чотири кілометри по Дніпру (від
Московського мосту до мосту «Метро»), затим на хендбайку – велосипеді з
ручним приводом – проїхав
182-кілометрову відстань від Києва до села Кіпті Чернігівської області та
назад, і нарешті на інвалідному візку подолав класичну марафонську дистанцію у 42 км на Олімпійському
спорткомплексі столиці, фінішувавши на Хрещатику. Це досягнення було занесене
до Книги рекордів України.
А через півтора місяця непосидючий
спортсмен здійснив ще одну заповітну мрію, підкоривши найвищу українську
вершину – Говерлу. Щоправда, долати цей підйом Олегові допомагали дванадцять
важкоатлетів з Виноградова, які несли його нагору на переобладнаному рибальському
стільчику і під палючим сонцем, тож давалося це їм вкрай нелегко. Як і під час
марафону, поруч були рідні, друзі, підтримували ентузіастів зовсім сторонні
люди, підбадьорювали, обливали водою. Першими, звісно, обіймали і вітали сина
батьки.
Валерій та Олег Іваненки на Говерлі.
Іваненки, до речі, всякчас
тримають зв’язок з рідною Великою Рачею, з тамтешніми друзями, рідними,
односельцями. Із приємністю Валерій Іванович та Євгенія Степанівна нещодавно
взяли участь у святі села, постійно приїздить сюди, щоб вклонитися могилам
своїх пращурів і Олег.
Подружжя Іваненків (у другому ряду) на святі
села у Великій Рачі. Серпень 2017 р.
Коментуючи синові досягнення,
Валерій Іваненко зауважив, що ніколи не потрібно казати «не можу», «я хворий»,
просто треба змусити себе відірвати, даруйте, одне місце від дивану.
Батьки Олега справді змогли у
важкий час переконати сина у цьому, вони повірили у нього, змусивши і його
повірити у себе.
Так, потрібно передусім вірити у
себе, - наголошує і сам мужній чоловік,
який довів і собі, й іншим, що інваліди - це не люди з обмеженими можливостями,
навіть якщо їх так і узвичаєно називати. Ці можливості безмежні, упевнює
він власним прикладом, готуючись тимчасом до підкорення нових вершин.
Газета
«Зоря Полісся», 8 грудня 2017 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар