Суттєві зміни в
політичному і суспільному устрої Російської імперії, започатковані Лютневою
революцією 1917 року, заклали обнадійливі перспективи для розвитку національних
груп колишньої царської «тюрми народів». 4 березня у Києві зібралась Українська
Центральна Рада, що вже у першій своїй відозві одним із найголовніших завдань
революційних перетворень проголосила українізацію освіти. Зрештою через десять
днів цей курс підтримав і Петроградський Тимчасовий уряд, схваливши викладання
в учбових закладах Київського навчального округу українською мовою, щоправда, «за
умови вживання заходів, що забезпечують інтереси меншин». У такий спосіб,
власне, російська мова залишалась обов’язковою
для вивчення.
У квітні 1917
р. відбувся Всеукраїнський з’їзд учителів, на якому було утворено Головну
Шкільну Раду, яка фактично стала першим офіційним українським державним органом
у справах освіти.
Одначе виконавчі
органи Тимчасового уряду на місцях впроваджувати в освітніх закладах українську
мову не надто квапились. Більше того, як писала щойно започаткована газета
народних організацій Радомисльського повіту «Народне діло», по деяких селах
ведеться агітація проти навчання рідною мовою. Подеколи чинився відвертий спротив
українізації освіти проросійською повітовою управою.
Ситуація почала
змінюватися після Першого Універсалу Центральної Ради, що був ухвалений 10
червня, проголосивши автономію України. Відтак у складі утвореного українського
уряду було сформовано Генеральний Секретаріат Освіти, а у створюваних у повітах
Управах народного господарства – шкільні відділи, що негайно приступили до українізації
освітньої сфери. Йшлося не тільки про навчання українською мовою, а й запровадження
українознавчих предметів (українська мова і література, історія, географія),
підготовку навчальних підручників та посібників українською мовою, відкриття
нових українських шкіл та реорганізацію російських в українські школи,
підготовку вчителів-українців тощо.
Освітній відділ
Радомисльської повітової управи очолив Борис Білецький. Його, крім того,
призначили директором місцевої гімназії замість Миколи Даденкова, що обійняв цю
посаду в 1916-му.
Борис
Максимович Білецький народився 1889 року в селі Мокрець Володимирського повіту
на Волині. Здобув він духовну і вищу педагогічну освіту – закінчив Кутаїську
духовну семінарію та відділ філософії Варшавського університету. Певний час ніс
службу Божу, вчителював, а в українському революційному вирі 1917-1918 років
опинився у Радомислі.
Як згадує у
своїх мемуарах перший голова Радомисльської повітової управи часів УНР Микита Мандрика, до Народної управи увійшли Б.Білецький та ще двоє вчителів гімназії,
до програми їхньої діяльності передовсім належала українізація шкіл та всього
державного й громадського персоналу. І вони енергійно взялися за справу.
У відповідності
з резолюціями педагогічних з’їздів українізація однокласних народних шкіл повинна
була відбутися з 1 вересня 1917 р. (з початком нового навчального року). У
двокласних сільських школах у першому класі з нового навчального року мала бути
запроваджена «повна українізація», а у другому – українознавчі предмети.
У вищій школі уводилися
спочатку українознавчі дисципліни. Це стосувалося й гімназій.
У жовтні
шкільний відділ Управи народного господарства Радомисльського повіту,
очолюваний Б.Білецьким, повідомив, що новий навчальний рік почався скрізь, де,
звичайно, є вчителі. Перваків повсюдно навчають українською мовою. Людність з
великою радістю оддає дітей до рідної школи. Тільки у двох селах та передмісті
Радомисля Рудні батьки не згодились на навчання українською мовою.
У тому ж таки
жовтні 1917-го відбулися вибори до Радомисльського повітового зібрання. У
списку гласних, що 23 жовтня (саме в переддень більшовицького жовтневого
перевороту) зібрались на своє перше засідання, у першій окрузі за номером 8 наведений
Борис Максимович Білецький. Його місцем проживання вказано місто Радомисль.
Проте після
квітневого (1918 р.) гетьманського перевороту повітова управа була розпущена.
Директором гімназії нова влада знову призначила М.Даденкова.
Позаяк за
гетьманату державний курс на українізацію освітніх закладів продовжився, хоча й
дещо загальмував. Вже не йшлося про українізацію усіх шкіл, а висувалась ідея створення
державним коштом нових національних навчальних закладів.
Між тим, на
місцях вчительське українство на базі існуючих шкіл почало створювати
українські гімназії. Стала відомою зокрема Горбулівська українська гімназія,
відкрита родиною вчителів-отаманів Соколовських. А стараннями Бориса Білецького
започаткувалась українська гімназія у Новаках Радомисльського повіту (нині –
Коростенський район).
Після приходу
до влади більшовиків Б.Білецький повернувся на рідну Волинь.
Як зазначає
дослідниця волинського періоду біографії педагога співробітниця Луцького
краєзнавчого музею Наталія Карабін, він вчителював у Любомлі, Дубному, затим – у
гімназії в Луцьку.
За відгуками
учнів та колег, Борис Максимович був людиною мудрою, тактовною, всебічно
освіченою, хорошим педагогом, чудовим оповідачем. Захоплював своїми історичними
та літературними розповідями, дохідливо пояснював засади економіки. Викладав
українську мову, новітню літературу, географію, психологію, всіляко прищеплював
учням любов до рідного слова. У нього була прекрасна дикція, чиста, гарна літературна
мова, учням надзвичайно подобались втілювані ним методи викладання.
У 1929-му Бориса
Білецького призначили директором Луцької української гімназії, і очолював він її
до німецького-радянського поділу Польщі. У 1939 році цей заклад закрили, як «розсадник
українського націоналізму», а Білецького заарештували й ув’язнили.
Після окупації
Волині німецькими військами він увійшов до створеної в Луцьку «Української ради
довір’я». По війні це стало черговим приводом для репресій проти педагога. В
січні 1945 року «за пособництво німцям» його засудили на 10 років
виправно-трудових робіт з позбавленням у правах на п’ятирічний термін. У
концтаборах вчителеві довелося слюсарувати.
Після
відбування терміну ув’язнення
Б.Білецький повернувся додому. Таки дочекалась його повернення дружина Серафима
Олександрівна, але невдовзі померла. Потому Борис Максимович переїхав до
Дубного, де працював позаштатним екскурсоводом у місцевому краєзнавчому музеї.
А останні роки життя провів у Дубненському притулку для людей похилого віку.
Тут у 80-річному віці він і відійшов у засвіти. Поховали його у спільній безіменній
могилі.
У 1997 року
прокуратура Волинської області посмертно реабілітувала Бориса Білецького. Це
сталося вже у новітній незалежній Українській державі, боротьбі за яку педагог
та просвітник присвятив усе своє життя.
Газета «Зоря Полісся», 24 серпня 2018 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар