пʼятницю, 3 серпня 2018 р.

«Ой, страшні ті спогади…»



Добре знаний радомишлянам місцевий хормейстер та музикант Володимир Бакуємський народився кривавого 1937-го. Батько його був офіцером, що ніс службу в артполку, який дислокувався в Радомишлі ще з 1920-х років, так що теж цілком міг опинитися в чорному списку неблагонадійних, як це сталося з багатьма його колегами по службі. Але тоді пронесло.
А от коли у липні 1941-го в місто увійшли німецькі війська й почали тут каральні етнічні та інші чистки, доля уберегла вже чотирирічного Володю, якого випадково ледь не зачепила нещадна коса голокосту.



Володимир Бакуємський.

З початком німецько-радянської війни мама, як дружина офіцера, вирушила з синочком в евакуацію. Проте, блукаючи довколишніми селами, дісталися Бакуємські лише Макарова. Німці просувалися куди швидше, тож повернулися біженці додому.
До війни сім’я мешкала в квартирі біля колишнього радіовузла на вулиці Федоровського (тепер і в давнину – Велика Житомирська). Та в пору окупації оселились на хуторі Кельвич в хатині у бабусі (мама була радомишлянкою і походила з Олексієнків).
Повз хутір і на очах хуторян шостого і сьомого серпня курсували одна за однією машини з євреями, що прямували у бік іншого сусіднього лісового хутірця – Пушкарів. З машин долинали крики відчаю, плач. А з лісу потому чулися промовисто-трагічні залпи й автоматні черги. Випадковими свідками злочину (на щастя, непоміченими) стали двоюрідний брат Володимира та його товариш, які пасли корів. Вони потім розповідали, що дехто з приречених на смерть пробував тікати. Але випущені нелюдами кулі нещадно діставали усіх.
До речі, Бакуємський, як і деякі інші старожили, стверджує, що євреїв тут розстрілювали разом – і чоловіків, і жінок, і дітей. Всі їхні могили поруч, ближче до дороги. А далі до лугу, на околиці лісу, страчували місцевих активістів, комуністів, полонених радянських офіцерів, ромів.
Не припинялись, проте, й пошуки євреїв, котрі, можливо переховувались чи маскувались. Часом потрапляли під нацистський прес і випадкові люди, що мали риси обличчя або інші ознаки, які могли видатися єврейськими. Одного разу ледь не став такою жертвою й чотирирічний Володя Бакуємський.
Аби уникнути відправки на роботи в Німеччину, мама найнялась працювати в лісі, де й весь час разом з такими ж жінками, що теж були задіяні на лісорозробках, мешкала на лісовій дачі Василенків. Навідувалась перевідати сина лише в суботу або неділю. 
Тимчасом у бабусиній хаті квартирували двоє чехів. З ними можна було навіть сяк-так поспілкуватися й порозумітися. До маленького Володі вони ставились привітно, хлопчикові запам’яталося, що одного разу навіть пригостили його шоколадкою.  Майже поруч у колишньому лісництві містився німецький штаб.
І ця обставина ледь не стала фатальною для хлопчини, що вільно розгулював довкола, виглядаючи часом своїх дружелюбних постояльців. Нерідко малий шкет гуляв біля штабу, мимоволі стаючи свідком неоднозначних та відвертих загравань і навіть більшого дружини лісничого та її старшої дочки з німецькими штабістами.
Побоюючись занадто цікавого свідка й можливого розголосу (бо ж мало що кому могла розповісти про побачене малолітня наївна дитина), лісничиха, вказавши на Володю, сказала одному з німців–офіцерів:
– Це хлопчик – єврей, юда!
Той, гнівно насупившись, вхопив хлопчину за руку й рішуче повів до лісу. Там дістав з кобури пістолет і вже збирався вчинити «каральний акт». Мабуть, на провидіння Боже саме в ту мить проходила поруч жіночка-сусідка з Клюсків. Забачивши неминучу розправу, вона кинулась благати карателя, переконуючи, що цей хлопчик ніякий не єврей, а з української родини, яку давно й добре знає, бо живе він ось поруч. І вберегла, і захистила.
Добре, що зрадницям не було відомо, що Володя – син червоного офіцера. А ті, хто можливо й знав про це, до провокаторів не належали.
Врешті, коли почалося полювання на євреїв, радомишляни прагнули по можливості порятувати своїх односельців, що належали до цієї нації. Володимирові Бакуємському розповідала бабуся, що одного разу на міському базарі, який був у ту пору на місці теперішнього кінотеатру, і де жінка нерідко базарувала, під час однієї з облав вона просто прикрила знайому єврейку своєю спідницею. Врятована таки пережила війну і в Радомишлі доживала віку…
Коли після вигнання нацистів у місті запрацювали навчальні заклади, Володю Бакуємського без сумнівів узяли у перший клас Руднянської школи, хоча йому ще й не виповнилося семи. Але пережите в пору лихоліть стало для дітей війни куди тяжчою школою змужніння та потрясінь, тож виглядали вони нерідко значно старшими від своїх літ. Бо таке безслідно не минає і не забувається.
Не забуваймо й ми про це.

Газета «Зоря Полісся», 3 серпня 2018 р.


Немає коментарів:

Дописати коментар