Пісня про фронтових шоферів, що «вели машини, минаючи міни, і не зважали на будь-які бомбування», сповна стосується колишнього водія Радомишльського автопідприємства Станіслава Владиславовича Духновського. Бо його фронтові дороги, що тривали упродовж усіх воєнних лихоліть, були по вінця наповнені військовими знегодами й поневіряннями.
…Війна застала 22-річного
парубка із села Юзефівка (тепер – Йосипівка), що на Київській трасі між
Кочеровом та Ставищами, у Києві, де він навчався у школі фабрично-заводського
навчання. До столиці хлопець подався разом з Женею Дідківською із сусідніх Озерян.
Вони кохали одне одного і в майбутньому після навчання хотіли поєднати свої
долі. Але плани перервала війна.
Училище
евакуювали до Горького, де юнаків-учнів, що невдовзі підлягали мобілізації,
скорим порядком долучили до випуску озброєння. Дівчата роз’їхалися по домівках.
Саме з Горького
Станіслав Духновський і відбув до війська. Освоїв він притому ще один фах, який
і став для нього визначальним у житті – шоферську справу. Відтак у складі
1618-го Легкого Артилерійського полку пройшов бойовий шлях, тобто - проїхав від Брянська до Балтійського
узбережжя. Частина входила до Резерву Головного командування і воювала в складі
Брянського, 3-го Білоруського, 2-го та 1-го Прибалтійського фронтів.
Легкі
артилерійські полки були мобільними і рухливими ратними одиницями, при потребі
швидко змінюючи дислокацію. Важливу роль тут відігравали шофери, що доправляли
гармати та артилерійські установки на потрібну позицію, розгортаючи в бойовий
порядок. Тож їхні розпорядливість та вправність діставали належну оцінку й
відзнаку.
За умілі дії в
боях при форсуванні Десни у вересні 1943-го Станіслава Духновського нагородили
медаллю «За бойові заслуги». У представленні до нагороди зазначалося, що під
сильним артилерійським вогнем ворога його автівка з двома гарматами швидко
подолала заболочену місцевість і в строк прибула на обумовлену позицію,
забезпечивши своєчасне відкриття вогню батареєю.
У жовтні
1944-го вже командира відділення тяги С.Духновського нагородили орденом
«Червона Зірка». В одному з боїв у Прибалтиці командирська машина під ворожим обстрілом
своєчасно змінила бойовий порядок, а, потрапивши під бомбування літаків, вміло
маневрувала і доставила боєприпаси на позицію неушкодженою.
У квітні
1945-го вмілі дії водія, що вивів у ратний стрій три гармати і забезпечив
артилеристів боєприпасам, було відзначено медаллю «За відвагу». Наказ про цю нагороду
було підписано 9 травня. Потому його
груди прикрасила ще й фронтова медаль «За Перемогу над Німеччиною у Великій
Вітчизняній війні 1941-1945 рр.»
Повернувшись
додому, Станіслав щонайперше поцікавився долею Євгенії. З’ясувалося, що
на її долю теж випало немало поневірянь. Окупанти відправили дівчину на
примусові роботи в Німеччину. У травні 1945-го її в числі інших остарбайтерів
визволили союзницькі війська, які передали українців радянській стороні.
Відповідні органи тимчасом інкримінували
визволеним співробітництво з нацистами і, в свою чергу, доправили їх на
«хімію», як називали в народі примусові роботи на шкідливому виробництві. Женя
працювала на хімкомбінаті в Лисичанську. Там її й знайшов Станіслав.
Врешті
авторитет фронтовика-орденоносця подіяв, і дівчину звільнили з роботи раніше
обумовленого терміну.
Невдовзі
молодята побралися, а затим у пошуках
роботи переїхали до Радомишля, де Станіслав Духновський влаштувався
водієм у місцеву автороту. Тут і промайнуло подальше його трудове життя.
Починав на легковиках. Він, до речі, став у Радомишлі першим водієм
таксомотору. Але згодом за станом здоров’я
змушений був облишити водійську професію і працював механіком. Певний час був також
інженером з техніки безпеки. Мав він
авторитет і повагу в колективі. Обирався головою профкому, входив до ради
ветеранів підприємства.
Ветеранська
організація автопідприємства вважалась однією з найдієвіших. Колишні водії-фронтовики
були тут справді бойовою одиницею, перебуваючи на вістрі усіх подій і в мирний
час. Водночас, як і годиться, зустрічалися з юнню, шефствували над Братською
могилою полеглим воїнам, що на околиці Глухова Першого. 9 Травня їхній стрій
завжди вишукувався тут перед обеліском, щоб схилити голови у пам’ять про загиблих, бо не злічити, скільки таких могил залишилося
за чотири роки війни на їхніх фронтових дорогах…
У 1987-му у
цьому строю поминали вже й Станіслава Владиславовича Духновського, бо
тогорічного 7 лютого відлетів він у вічність, щоб уже з небес нагадувати сущим
на землі про своїх бойових побратимів.
Газета «Зоря Полісся», 8 травня 2020 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар