Після Берестейського миру,
укладеного в лютому 1918-го Україною та її союзниками з більшовицькою Росією,
Німеччина та Австро-Угорщина, визнавши Україну незалежною й рівноправною
державою, уклали з нею союзницькі зобов’язання про військову допомогу з
вигнання більшовицьких військ з території УНР. До юрисдикції УНР належав і Крим
з розташованим у ньому Чорноморським флотом. Для виконання цієї місії
Українська Центральна Рада у тогорічному квітні спорядила Кримську групу армії
УНР, очолювану полковником Петром Болбочаном. До її складу входили кілька піших
і кінних полків та кінно-гірський дивізіон, озброєні важкими гарматами, броньованими
автомобілями, бронепотягами. Загалом мала група близько 9 тисяч бійців.
Головною перешкодою для проникнення
в Крим, як і тепер, вважався Чонгарський перешийок. З великою Україною він тоді сполучався залізничним однопутним
мостом. Саме уздовж залізничних шляхів у тогочасних баталіях здійснювалися
головні військові дії. До того ж,
доставити озброєння на півострів видавалося можливим також передусім
залізницею. Очікуючи українського наступу бронепотягами, більшовики замінували
міст, щоби при спробі прориву його підірвати. Усвідомлювали це і в групі
Болбочана.
Відтак виник зухвалий задум захопити
міст штурмовим загоном, очолити якій доручили сотнику Петру Зілинському. Пішим
ходом та ще й зі зброєю – це
теж виглядало малоймовірним, втрачався, крім того, елемент несподіванки. Тож
штурмовики для швидкості своєї атаки осідлали звичайнісіньку дрезину – невеличку
рухому платформу, що приводилась у рух мускульною силою.
Операцію
прориву здійснили у ніч на 22 квітня.
Загонові Зілинського на дрезині вдалося непомітно для ворога перетнути міст і
вже у більшовицьких бойових порядках приголомшити його щільними кулеметними обстрілами
та закидати гранатами. Ошелешений супротивник спромігся підірвати лише одну
закладену міну, що, на щастя, не завдала шкоди ані мосту, ані залізничному
полотну. Іншу знешкодили козаки.
Це вже
слугувало «зеленим» світло для основних сил Кримської групи, що успішно
перетнула Чонгар двома бронепотягами і потужним вогнем розбила й розігнала
більшовицьку залогу. Шлях на Джанкой і далі було відкрито.
Втім похід
Болбочана логічного завершення навесні 1918-го, на жаль, не дістав.
Дотримуючись союзницьких угод, керівництво УНР наказало українським воякам
вийти з Криму, де тимчасом дислокувалося німецьке військо.
За твердженнями
історика Сергія Громенка, Чонгарський прорив Болбочана та Зілинського – «це не
була загальновійськова операція, це був
шедевр спеціальних операцій. Й,
за великим рахунком,
саме так треба розглядати цей бій. І не артилеристам, і не піхотинцям мати тих
звитяжців за героя, а саме військам спеціальних операцій. Але складна політична
ситуація навколо Криму і необхідність союзу з німцями призвели до того, що Крим
тоді, в квітні-травні 1918 року, так і не був приєднаний до України…»
Звитяжець бою за Чонгарський міст 1918-го
року сотник Петро
Зілинський мав уроджене прізвище Содоль, проте у реєстрах військових старшин
армії УНР, значиться за придатком. Як і його брати Йосип та Михайло, що теж,
будучи сотниками Другого Запорозького полку, під проводом Петра Болбочана брали
участь у легендарній Кримській операції українського війська.
Народжені вони в селі Вирва
Вишевицької волості Радомисльського повіту в сім’ї дрібного землевласника
Вікентія Антоновича Содоля та його дружини Олени Вікентіївни. Втім належала
родина до міщанського стану і була приписана до Малинського міщанського
товариства, позаяк мали Содолі кузню, у якій глава родини ковалював. Між тим,
походив Вікентій зі шляхетського роду, на належність до якого вказувало
придаткове прізвище, що його й використали сини.
Про Петра Содоля відомо, що
народився він 14 липня 1893 року. Освіту здобув у Київській гімназії, у 1913
році закінчив Віленське військове училище старшин. Як офіцер, воював на фронтах
Першої світової війни, де за хоробрість удостоївся Георгіївської відзнаки. У жовтні
1917 року став до лав Армії УНР.
Петро Содоль-Зілинський.
Відтоді він залишався вірним Україні та її військові, присягу яким склав на прапорі Запорозького Полку:
Тобі, мій краю дорогий, складаю я свою присягу.Тебе любить.
І прапор наш жовто-блакитний клянусь до віку боронить,
І за народ забутий, рідний, останню кров свою пролить!
Поголос про мужнього командира
поширився після боїв під Бердичевом у лютому 1918-го, де сотник Петро
Содоль-Зілинський з кількома іншими старшинами зупинив більшовицький наступ і
тримав свої позиції до підходу головних сил. 29 лютого «запорожці» розбили
«червоних» під Северинівкою, а наступного дня українські частини увійшли в
Київ. 2 березня саме Зілинський зірвав з Київської думи та пошматував
більшовицький прапор…
Колишній «запорожець» Борис Монкевич
у своїх спогадах називає Петра Содоля «легендарно-хоробрим» сотником, чия
зухвала і відчайдушна атака на Чонгарський міст спричинила в «червоних» окопах
таку паніку, що більшовики зопалу по своїх же позиціях почали стріляти, а потім
панічно звідти втекли.
Втім до послужного списку бойового
старшини в Українських Арміях під час визвольної боротьби 1917-21 років входить
не лише перебування в складі Запорозького корпусу, а й командування 31-м Роменським полком за Директорії та 1-м
Куренем 3-го полку Січових Стрільців, комендантство в Ямпільському повіті на Поділлі, участь у
героїчному Першому зимовому поході.
Після поразки першої Української
революції ХХ століття Петро Содоль-Зілинський перебував в еміграції. Урядом УНР
в екзилі він був підвищений до звання полковника. Спочатку мешкав у Галичині,
по Другій світовій на деякий час осів у Західній Німеччині, а затим переїхав до
США. У закордонні так само віддано займався українськими справами, активно діяв
у Гетьманському Русі та багатьох інших українських організаціях, зокрема
заснував і очолював Товариство Запорожців ім. полковника П.Болбочана в Америці.
Усіляко пропагував і відстоював ідеї української державності та потребу її
належного захисту від ворогів.
«Як військовик, він був переконаний,
що вибороти свою Державу і права для свого народу може тільки сильне військо.
Тому й козацькі традиції, які плекалися дуже дбайливо в його родині, їх він
передав своїм синові і внукові, які, хоч і не в рідних військових формаціях,
але служили в Арміях країни поселення...», – написав у прощальному слові по
померлому Петру Содолю-Зілинському його соратник Роман Барановський.
Відійшов український вояк і патріот
у засвіти в 93-річному віці 18 травня 1987 р. в Олбані, штат Нью-Йорк, США.
Газета «Зоря Полісся», 25 серпня 2023 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар