Упродовж чотирьох днів – від 29
вересня до 2 жовтня 1900 року – повітовий Радомисль заполонила небачена
кількість заїжджого люду. У місті в приміщенні з’їзду мирових суддів засідала
виїзна сесія 5-го кримінального відділення Київського окружного суду, яка розглядала надзвичайно гучну й
резонансну справу шайки підроблювачів векселів. Враховуючи сімох підсудних,
тільки присяжних повірених (адвокатів), що їх захищали, прибуло шість. Ще один
повірений відстоював інтереси потерпілої сторони. До складу суду тимчасом
входили головуючий Леонтій Рижов, судді Володимир Рейгнау, Аристарх Поставський
і помічник секретаря Іван Радзієвський. Сторону звинувачення представляв товариш
окружного прокурора Микола Толпиго. До Радомисля приїхали кількадесят свідків,
а також чималий гурт небайдужих до справи євреїв із Хабного – волосного центру
Радомисльського повіту (саме там мешкали й діяли потерпілі у справі та дехто із
звинувачуваних). Зацікавила подія кореспондентів ряду губернських і крайових
газет.
А от присяжні засідателі були місцевими: дев’ятеро селян і троє представників міської інтелігенції на чолі зі старшиною присяжних – звісним землевласником Євгеном Гарбаровим. Водночас значний інтерес до засідання виявили радомисльські обивателі. Тож, аби вгамовувати присутніх не лише у залі засідань, а й у коридорах, наявного штату місцевої поліції виявилося замало. Вона, за відомостями 1897 року, налічувала лише дев’ять городових поліцейських. Через те для підтримання порядку повітовий воїнський начальник полковник Митрофан Верба дозволив долучити солдатів розквартированої в місті й підпорядкованої йому конвойної команди, у якій вартових служило вчетверо більше.
Колишня будівля присутствених місць у повітовому Радомислі, де у залі з’їзду мирових суддів розглядалась справа про вексельну оборудку.
Як зазначалося
у матеріалах судового розгляду, після смерті у 1895 році власника Хабенської
суконної фабрики Івана Юста, чиї статки сягали 200 тисяч рублів, почали
відбуватися дивні речі. Спадкоємцям
небіжчика стали надходити для сплати векселі, нібито видані Іваном перед його
кончиною. Загалом їх налічувалося 37 на 17,5 тисячі рублів. Перші з них справно
задовольнили, навіть не підозрюючи, що вони можуть бути несправжніми. Відтак
зачули Юсти щось недобре, коли чергова тисячорублева боргова платіжка на ім’я
такого собі комісіонера з Романова Менделя Рубінштейна виявилась підписаною 7
жовтня 1894 року в Києві. На ту пору фабрикант уже був тяжкохворим і до смерті
Хабного не залишав. Ще 17 векселів на 7300 рублів були виписані на ім’я
котроїсь австрійської підданої Ганни Родзевич, про яку ніхто з рідних і
близьких покійного зроду нічого не чував. Кредиторка, одначе, передала права на
них киянинові Мордуху Адлеру – «адвокатові з вексельних справ», як той себе
позиціонував. Тож нащадки забили на сполох і подали судовий позов, тим паче,
що, на їх переконання, маючи величезний особистий капітал, Юстові взагалі не
було жодної потреби вдаватися до позичок.
Проте окружний суд у Житомирі, де
попервах розглядался підробна оборудка, сфабриковані векселі визнав дійсними.
Чи не головним аргументом для винесення судом такої ухвали стали висновки
експертів-почеркознавців, що векселі написані і підписані рукою Юста, адже почерк
і підписи на них цілковито співпадали з тими текстами, що завідомо писалися ним
особисто.
Натомість Юстові нащадки з таким
висновком не погодилися і оскаржили житомирську ухвалу в Київській судовій
палаті, котра й призначила повторний судовий розгляд з притягненням
підозрюваних до покари.
Окрім згаданих вище аферистів,
звинувачувалися у шахрайстві також хабенські купці Аврум і Давид Офенгендени,
власник мануфактурного магазину зі Шполи Мендель Зборовський, ще один київський
вексельний «фахівець» Мендель Муравчик. Усі вони цілком виглядають людьми зі
статками, от тільки на тлі організованої ними гучної вексельної афери
доброчесність їхніх прибутків видається
доволі сумнівною.
Та чи не головною дійовою особою
оборудки виявився 62-річний мешканець Овруча Йось Шехтман, гравер за професією.
Саме його вміння бездоганно підробляти різноманітні почерки та ділові папери
привернуло увагу шахраїв. І не тільки їх. Про дивовижного підроблювача
повідомили Юстам та радомисльській поліції, що розслідувала справу, близькі до
небіжчика хабенці Волько Горенштейн та Шая Волошин.
Аби переконатися в мистецтві
овруцького майстра та його можливій причетності до вексельної афери, поліційний
урядник Павло Цехмейхструк вирішив, так би мовити, зловити вправного
краснописця «на живця». Спочатку слідчому через хабенських «посередників» та
родича Шехтмана вдалося звести з ним племінника Юста – Олександра, котрий
замовив підробити «заднім числом» деякі документи, потрібні, начебто, для
оформлення спадкових справ на власну користь. Їх слід було написати на аркушах,
що їх завбачливо, певним чином помітивши, надав «замовникові» Цехмейструк разом
із так само поміченими купюрами, які призначалися для розрахунку за послуги.
«Риба клюнула», і мічені підробки слідство отримало.
Наступного разу вирішено було
впіймати генія підробок «на гарячому». Притому нове замовлення стосувалося вже
безпосередньо підробки векселів. Зустріч «виконавця» і «замовника» (Юстового
племінника) відбувалась у готельному номері, в якому зупинився останній.
Сусідні апартаменти обіймав поліційний пристав Василь Равицький, котрий за
обумовленим сигналом разом із понятими й «застукав» Шехтмана з усіма його
виробами, винагородами та іншими речовими доказами. Їх колекція значно
поповнилась після обшуку, вчиненого в помешканні гравера. Цікаво, що після
задокументованого арешту підроблювача той поглянув на автограф Равицького і тут
же його відтворив настільки достовірно, що, за словами пристава, якби підпис
був зроблений на векселі, поліціянт його не вагаючись сплатив, хоча й не мав за
собою жодних боргів.
Між тим, Цехмейструк запротоколював
й іншу дивовижну витівку Шехтмана, про яку розповів приватний повірений
Радомисльського з’їзду мирових суддів Бородянський. За його словами, одного
разу Шехтман гостював у батька адвоката. Сам Бородянський у цей час готував
якесь позовне подання і,
коли вже з половину написав, вимушено вийшов до сусідньої кімнати. А як
повернувся, був ошелешений: на столі лежало два примірники прохання, відтворені
його почерком настільки точно, що розрізнити, який текст писав він сам, було
неможливо.
Отримані слідством неспростовні
докази змусили Шехтмана зізнатися у вчинених підробках, але – лише тих, що
виготовлялися на замовлення Олександра Юста. Свою причетність до підробки
попередніх векселів, навколо яких і закрутилась справа, він категорично
заперечував. Мав тут, притому, вагому підставу для захисту: експертний висновок
фахівця зі самого Санкт-Петербурга, залученого до попереднього слідства. Проте,
слід зазначити, столичне світило криміналістики зганьбилося, бо, за його
переконанням, усі підписи на підробних векселях, у тому числі й на тих, що
свідомо підроблялися на замовлення слідства, зроблені рукою самого Івана Юста,
а його почерк притому цілковито різниться від особистого почерку Шехтмана.
Натомість доморощені тлумачі
почерків з викладачів житомирських гімназій, що свідчили у суді, виявилися
більш уважними й досконалими, визнавши підписи на всіх 53 документах, які
фігурували у справі, підробними, і те, що вони, як і тексти на них, написані
однією рукою. Житомиряни зокрема помітили в підроблених паперах невластиві руці
Юста подеколи розставлені штрихи, легкість і надто каліграфічне написання та
надмірне заокруглення деяких літер, допущені граматичні помилки в іменах, що у
бомагах покійного писалися без помилок (для прикладу «Рохля» – «Рухля») тощо.
Звернули вони увагу ще на одну надзвичайно важливу деталь: Іван Юст, мов би
передбачаючи й водночас застерігаючи майбутні підробні події, з доброго дива
«кодував» слово «Радомисльський», виводячи його у власноруч написаних
документах в трьох навмання обраних частинах: «Рад-омисль-ський».
Підроблювачі вочевидь з таким
шифруванням обізнані не були. На тому й погоріли. Наведені докази житомирські
вчителі наочно продемонстрували суду й присяжним.
Промовисто вказували на вчинення
підробок й деякі інші важливі деталі. Кілька векселів, за твердженням
звинувачених, нібито були видані Юстом у Києві в одному з тамтешніх готелів.
Перевірка реєстрів постояльців не тільки цього, а й інших готельних закладів
губернського міста, це спростувала, бо в жодному з них у вказані в розписках
дати «позичальник» не зупинявся, хоча зазвичай, відвідуючи Київ, неодмінно
знімав номер. І, знову таки, дати київського оформлення підробних векселів
припадали на період повного занедужання фабриканта.
Згадані хабенські добровільні
помічники слідства зуміли, крім того, знайти в Києві Адлера і звернулися до
знаного «вексельного адвоката» мовби задля сприяння в стягненні коштів з
Юстових нащадків за виготовленими Шехтманом підробними зобов’язаннями для
Олександра Юста. Порозумілися вони настільки добре, що той мимохіть розкрив
увесь ланцюжок підробок та причетних до них осіб.
Зрештою ці висновки й докази
виявилися визначальними для винесення судового вердикту. Суд зокрема встановив,
що загалом зловмисники встигли виготовити 42 векселі на 47400 рублів. Тож
частина з них ще готувалась до пред’яви.
Усіх підсудних позбавили особливих
особистих прав, привілеїв та майна з відшкодуванням ними завданих збитків
спадкоємцям Юста. Офенгенденів вислали на проживання в Єнисейську губернію,
Зборовського та Рубінштена засудили до трьох років ув’язнення, Адлера,
Муравчика та Шехтмана – до трьох з половиною.
Щодо останнього, то один з газетних
оглядачів назвав «творіння» овруцького майстра «мистецькою підробкою», а його
самого у цій царині – «видатним художником, свого роду генієм, чиє мистецтво
ввело в оману Житомирський окружний суд, присяжних фотографів Петербурзької
судової палати та інших. Такі генії для суспільства надзвичайно небезпечні», –
підсумував журналіст.
Про подальшу долю цього унікуму
свідчень немає. Можливо, з огляду на вік, його життя скінчилося в ув’язненні.
Хоча, з іншого боку, поширені
випадки, коли фальшивомонетників залучали до справжнього карбування грошових та
цінних паперів, використовуючи їхній «досвід» для запобігання підробкам.
Зрештою, й найгеніальніші підроблювачі здатні помилятися. Як, приміром, Шехтман у написанні, здавалося б, звичайного топонімічного прикметника «Радомисльський».
Тимчасом застережливі
«кодування» проглядаються подеколи і в нотаріально завірених паперах.
Газета «Зоря Полісся», 4 серпня 2023 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар