У травні 1912 року в україномовній
газеті «Рада», що видавалась у Києві й набувала в ту пору розвою та
популярності, було опубліковано цікаве дослідження з окресленими в ньому
обнадійливими перспективами спорудження залізничної колії Радомисль – Ірша.
Підготував його оглядач і співробітник видання Хведот Майстренко. Хоча, далебі, спирався оповідач на брошуру
фахівця управління Південно-Західних залізниць Андрія Макаренка (згодом він був
серед очільників Директорії), що в ній подавалося докладне соціально-економічне
обгрунтування цього проєкту.
Йшлося зокрема про те, що потреба
сполучення Радомисля зі залізничною мережею почала розглядатися далеко за 1895
рік. Саме управління Південно-Західних залізниць тоді клопотало про будівництво
колії до центру Радомисльського повіту від роз’їзду Сокільча лінії Київ –
Козятин (за 12 км від Попільні), адже повітовий Радомисль відігравав значну
роль в економічному житті поліського регіону. Поліщуки сюди спродували дерево,
кустарні вироби, дьоготь, смолу, скло, збіжжя та інші продукти сільського
господарства. З прокладанням Києво-Ковельської залізниці, що, на жаль, обійшла
Радомисль, тутешня, кажучи сучасною термінологією, логістика дещо звузилась,
проте господарське значення цього міста залишалось високим.
Такі словесні доводи переконливо
підтверджувала й статистика. Зазначено, наприклад, що після задоволення
місцевих потреб кожен рік зостаються у регіоні чималі залишки вівса – 400 тисяч
пудів, пшениці – 466, борошна – 550, висівок – 250, картоплі – 200, льону – 7,
конопель – 3, сіна — 360, худоби – 90, свиней – 25, м’яса та шинки – 12, яєць –
50, будівельного дерева – 600, дров – 700, шкіряних виробів – 187, каменю –
200, виробів із сукна – 92, з дерева – 40, інших вантажів –100. Натомість
жителі Радомисля й найближчих околиць щорічно завозили з інших місцевостей для
власних потреб 46 тисяч пудів цукро-рафінаду, 24 – бакалії, 13 – гастрономії,
45 – гасу та нафти, 45 – тканих виробів, 18 – побутової та промислової хімії,
10 – медикаментів, 75 – солоної риби, 25 – вина й горілки, 8 – тютюну та
тютюнових виробів, 100 – заліза і чавуну, 15 – мила, 5 – паперового товару, 12
– свічок, 40 – цементу, вапна і т. ін., 40 – вугілля, 15 – мішків, 30 –
сільськогосподарського знаряддя й машин, 25 – фруктів, 100 – інших речей.
Звісно, що всі перераховані вантажі
– і те, що вивозиться, й що завозиться, – доставлятимуться залізничною гілкою
Радомисль – Ірша, заощаджуючи час і кошти: адже вартість залізничних перевезень
значно дешевша від кінної доставки. Крім того, 35 тисяч пасажирів (таким є
очікуваний пасажиропотік) спекаються не надто приємної їзди тутешніми трактами
на труських диліжансах чи балагулах.
Врешті, будівництво гілки, за
підрахунками, потребуватиме 683485 рублів. Натомість її річний валовий прибуток
становитиме 70869 руб. (2531 руб. за версту). Відтак завдяки гілці казенні
залізниці отримають 454 883
рублі прибутку на рік…
Беззаперечні й переконливі
аргументи, зреалізувати які, відомо, завадила світова війна й наступні
соціальні та економічні потрясіння.
До наведеного ваговитого аналізу
додав Майстренко й особисті враження від відвідин Радомисля, куди його, як
зізнається, «одного разу на довгенький таки час закинула могутня сила «незалежних
обставин». Та він був удячний долі, що дала йому змогу втішитися красою міста
та його околиць. Оповідач з приємністю описує «прямі бруковані вулиці, чепурні,
білі будиночки, оточені рясними, зеленими садочками, з-за яких побідно
визирають і грають на сонці золотими хрестами міський собор та його близька
сусідка парафіяльна церковця».
«Це рай, справжній рай!» – написав
він, коли «побачив заквітчану кучерявими вербами ніжну річечку Мику, що під
самісіньким підніжжям міста злилась з буйноводним красенем Тетеревом, щоб
спільними силами постачать городянам і погожу воду для питва, і чудову
прохолоду в літню спеку, щоб легко держать на гладенькому дзеркалі свого лона
човни не самих тільки рибалок, а й городян, охочих розім’яти свої руки веслами;
а зразу ж за Тетеревом – темножовта стіна несходимого вікового соснового бору»…
Прізвище автора цих рядків мало про
що говорить сучасним радомишлянам, і не тільки їм. Але у першій третині ХХ
століття воно було доволі активно представлене в публічній царині на тогочасних
українських теренах. Як журналіст Хведот Майстренко відомий роботою не лише в
«Раді», а й у таких виданнях як «Маяк», «Шлях», «Нова Рада», «Нова громада».
Знаний також своїм чималим літературним доробком.
Ще у 1901 році добіркою його віршів
відкривався листопадовий випуск популярного «Літературно-наукового вісника» (до
слова, слідом друкувалися поезії значно відомішої нині Катрі Гриневичевої). Їх
було опубліковано за авторством Федота Шелудька – таким є справжнє прізвище
митця.
Народився він 7 (19) червня 1877
року в селі Андріївка Гадяцького повіту на Полтавщині (цікаво, що зі згаданим
А.Макаренком вони були земляками) в селянській родині, по батькові – Макарович.
Здобув початкову освіту у сільській школі, затим писарчукував у волості.
А згодом, вірогідно, й виникли оті
згадані й завуальовані ним «незалежні обставини». Позаяк у його біографії
зазначено, що у 1898-1903 роках зазнавав судового переслідування нібито за
образу «Господа Бога», а також як політичний був заарештований та ув’язнений у
Лук’янівській тюрмі.
У 1904-му його забрали до війська і
доправили на Далекий Схід у горнило російсько-японської війни. Десятиліттям по
тому, маючи вже військовий досвід, воював на Першій світовій. Свої враження з
обох воєн вояк у 1918-му виклав у книжці нарисів «В вогні і крові (силуети
війни)», що викликала певний суспільний резонанс і схвально сприймалася
читачами. Критика зазначала, що її автор не з тих, хто підфарбовує, підбілює чи
припудрює страшне обличчя війни, тож без зайвого патріотизму виклав те, що сам
бачив, чув, переживав, почував, розвінчуючи, до того ж, велокоросійські
шапкозакидацтво та надзвичайну місію росіянців з одночасним намаганнням
перекроїти «хахлов» на свій лад (як бачимо, й дотепер ці настрої у московитів
не змінилися).
Після повернення з далекосхідного
театру воєнних дій Федот Шелудько одружився, а в суспільному середовищі став
відтоді Майстренком та ще й Хведотом, засвідчивши відданість давнім
українськомовним традиціям, для яких звук «ф» є чужим і незвичним. Недарма
повсякчас його замінювали на «п», «х» або ж «хв». Під цим псевдонімом
друкувалися його газетні публіцистичні матеріали, літературні твори.
Пробував він себе у різних жанрах.
Побачили світ декілька книжок з дитячими віршиками та віршованими казками й
загадками, що ними був захопився поет. Одначе подеколи дістали ті творіння
чимало критичних стріл. Втім, попри критику, увійшли згодом деякі з них до
збірок дитячих творів та навчальних читанок. А поезії Майстренка-Шелудька
включив Іван Франко до виданої ним антології української лірики.
Газетярська робота знайшла втілення
в багатьох злободенних публіцистичних публікаціях. Примітно, що неодноразово
висвітлювалась ним у них і радомисльська тематика. Вона, приміром, стосувалася
покар, які виносилися селянам такими собі самоврядними волосними судами або
сільськими громадами, діяльності селянських банків та кредитних установ,
переселенського й емігрантського руху, тих чи інших моральних засад тощо.
У революційному вирі, що спалахнув у
1917-му, Хведот Майстренко цілковито віддався українській справі. Пропагував
він її, перебуваючи у війську. Тим часом, з військовими потребами побував знову
на Далекому Сході, а повертаючись звідти, з приємністю повідомляв до Києва про
український рух на далекосхідних і сибірських просторах.
Пристав по тому до української
партії соціалістів-федералістів. До кола її очільників та лідерів належали
зокрема Сергій Єфремов, Андрій В’язлов, Олександр Лотоцький, Олександр Шульгин,
Іван Огієнко, Іван Фещенко-Чопівський. Більшість із них після поразки
української революції емігрували, ті ж, що лишилися, за більшовицького
владарювання потрапили в опалу та зазнали гонінь і переслідувань.
Не оминув цієї участі й Майстренко.
Зі своїми суспільно-політичними поглядами він став небажаним у новітній
радянській пафосній журналістиці. Натомість з політики мусив
перекваліфікуватися на науково-популярну, технічну й іншу господарську
тематику.
Врешті, зважаючи на поданий на
початку вагомий радомисльський «залізничний» досвід, таки знайшов собі
пристановище – у відомстві Південно-Західних залізниць в якості технічного
редактора його офіційних видань.
У 1926-му громадськість відзначила
25-річчя творчої діяльності Хведота Майстренка. На жаль, інформації про
подальшу долю цього самобутнього літератора й журналіста наразі віднайти не вдалося.
Газета «Зоря Полісся», 10 листопада 2023 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар