«Імена Ти їх, Господи, відаєш»…

  

Коли путівець, що веде до кладовища в центрі Ставків, проминає таку собі «промзону» колишнього місцевого колгоспу, з його лівого боку привертає увагу мов би могильний пам’ятник, встановлений ще за добру сотню метрів до огородженого цвинтаря.

Це справді пам’ятник – меморіальний, і напис на ньому засвідчує: «В пам’ять односельчанам, померлим від голоду 1933 року».

Встановили його у 2009-му. За свідченнями ставчан, саме тут розташовувалося колись сільські могилки, на яких і ховали дев’ять десятиліть тому жертв голодної смерті. Як розповіла колишній сільський голова Ніна Овсієнко, хоронили їх без хрестів і надгробків, хіба що подекуди клали камінець у головах. А в кінці 1950-х колгосп вирішив збудувати на місці поруйнованого кладовища електростанцію.

По кістках померлих топталися будівельники, курсували машини з піском, каменем, іншими будматеріалами. Електростанція, зрештою, пішла в небуття. Разом з кладовищем, яке «посунули» далі. Втім нагадують про колишній цвинтар кілька надгробків, що дивом збереглися.

Марія Сніцаренко згадувала, що мертвих везли на цвинтар конячкою або возиком, кидали в яму без труни. Ціле кладовище з отаких померлих виникло на колгоспі біля пилорами…

За даними сільради, опублікованими в меморіальному виданні 2008 року «Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Житомирська область», в ті голодні роки померло 93 жителі села Леніне (так іменувалися Ставки у 1924-2016 рр.), 16 – Мінин (це село у 1959-му «приєднали» до Леніного і зняли з обліку), 6 – Рудні Городецької, з поміж них – 52 дитини. Зазначено притому, що включено до цього скорботного реєстру тільки тих померлих від голоду односельців, яких вдалося встановити.

Як розповідав свого часу ініціатор спорудження пам’ятної стели знаний правозахисник Василь Овсієнко, що цьогоріч відійшов у Вічність, покійний Василь Бацук (по-сільському Галівей, який мешкав на Гончарівці) ще у 1967-му казав, що він нарахував 346. І, певно, мав рацію. Недарма й Президент Віктор Ющенко, що пробудив в Україні і в світі пам’ять про геноцид голодомору, зазначав, що в обласних книгах пам’яті зібрано 850 тисяч – хіба десяту частину імен загиблих, бо загалом в Україні померло голодною смертю 8-10 мільйонів селян.

Навіть в означеній «Книзі пам’яті» у переліку померлих від голоду-33, складеному на підставі Книг реєстрації актів про смерть у м.Житомирі, подано ще чотирьох жителів Леніного та Мінин, що, вочевидь, подалися до великого міста за порятунком. Причинами їхньої смерті вказано «старечу кволість» (у п’ятдесятирічного чоловіка), «запалення нирок» та «параліч серця» через виснаження.

Чи такий ось факт. Жодного померлого не названо у меморіальному виданні по Мар’янівці. Хоча наводилися в нашій газеті записані нащадками моторошні свідчення П.Онощенко з цього села, що, коли на початку 1933-го із закінченням запасів люди почали помирати, рідні та родичі – потихеньку, щоб ніхто не бачив, їли трупи своїх близьких, ризикуючи якщо не життям, то тюрмою. І був випадок, як у молодої пари народився синок, який довго не прожив, пішов на «харчі» для батьків.

Нависла страшна сокира в голодні роки й над колишніми Мінинами. Як писала тодішня райгазета «Боротьба за соціалізм», Мінинську сільраду, що їй підпорядковувалася також Рудня Городецька, у вересні 1933-го за зрив завдань партії й уряду з осінньої сівби занесли на так звану «чорну дошку». Показник мінинців був найнижчим у районі – засіяно було лише 1,8 відсотка запланованих до посіву площ (до речі, не оминули тоді цієї покари господарства, що мали показник навіть більший за 20 відсотків). Це вже, щоправда, відбувалося після офіційного припинення голоду, але соціальної напруги та поневірянь селян не зменшило. Адже «чорні дошки» слугували адміністративно-репресивним засобом колективного покарання: в селах, що потрапляли у цей каральний список, припинялась торгівля й постачання крамом, товари з магазинів вилучалися й вивозилися у «благополучні села», колгоспам заборонялося кредитування й блокувалися рахунки, селянам закривався доступ до млинів та іншого.

Одначе, жертв голоду там зареєстровано на кілька порядків менше, ніж у сусідньому Леніному, хоча за кількістю населення ці села не надто різнилися. За переписними реєстрами 1925 року в Леніному нараховувалося 1682 мешканці, а у Мінинах 1340. Як свідчила Валентина Красна з Мінин, коли люди в селі почали голодувати, голова місцевої артілі Петро Оладько знайшов вихід з цього скрутного становища. Він організував харчування людей, що працювали в господарстві, дав розпорядження різати спеціально необлікованих тварин, на бульйонах з яких для слабких варили суп. Крупу діставали у тільки йому відомих місцях. Двічі на день працівники колгоспу отримували їжу. До супу видавався хліб, випечений із борошна з різними домішками. Працездатні частину їли самі, а решту несли додому, щоб прогодувати сім’ю. Звичайно, це не була висококалорійна, повноцінна їжа, але завдяки їй мінинцям вдалося  сяк-так триматися у лихоліття. Петра Оладька занесено до меморіального видання Українського інституту національної пам’яті «Людяність у нелюдяний час», присвяченого доброчинцям-праведникам, які у 1932-33 рр. допомагали вижити тим, хто голодував.

А жахливу картину голодного мору доповнюють й збережені в архівах отакі ось спогади ставчан та мінинців, яким пощастило трагедію пережити.

 

Уляна Гончаренко:

– Як прийшов той голодний час, то їли і гнилу картоплю, і коріння татарника, і цвіт акації, і глід, і черепашок... Якось чужий хлопчина ішов дорогою та й сів на лавочці біля нашої хати. Поки йшла до нього, щось плямкав губами, а коли підійшла, то побачила, що він уже Богові душу віддав. Приїхав хтось конем, та й завезли бідолаху на цвинтар.

 

Надія Крепченко:

– До нашої хати часто навідувався хлопець. Василем звали. Підтримували  його, чим могли і як могли, але скоро в юнака почали пухнути ноги, потім він помер, і його теж відвезли на кладовище. Ми таки вижили й іншим допомагали. Батько рибу ловив. Але як же хотілося їсти! І що бачили, те їли. Дуже доброю була макуха з ріпаку, рижію. А потім усі перехворіли на дизентерію. Брат потрапив у лікарню. Ледь урятували... А літо тоді було холодне, дощове. Аж до Маковія не було де висушити колосочка, щоб ту зернину кинути в рот. Чула я, що в урочищі Глибочок у голод й людоїдство було – дітей різали і їли. А тітка Настя ходила в Радомишль під церкву та й просила або хліба, або копієчку, щоб купити їстівне. А хто ж то дасть?..

 

Яків Федорець:

– Мені тоді було п'ять років. Гуляли ми на болоті. Ішов тудою якийсь чоловік. Просив їсти, охляв дуже. А що ми могли йому дати? Самі хотіли їсти, а не було чого. То він там і вмер голодною смертю. А на моїх очах помер із голоду дядько Денис. Тоді померли в дитячому будинку мої брат Микола і сестра Ганя. А в тітки Палажки померла дочка Ольга…

 

Микола Сергієнко:

– Сім'я в нас була велика, їсти не було чого. І в один день у нас померли батько, брат Пилип і сестра Надя. В один день голод їх забрав на той світ...

Голод робив людей байдужими, жорстокими. Пригадують очевидці, що у 30-х роках стояла хата біля клубу (це зліва від центральної дороги, як спускатися до річки). Сім'я там жила, дітей чимало. Батько їхній був іще живий, але вже видно було: помре. І хтось вигукнув: «Везіть на цвинтар, кинете в яму, він там дійде».

 

Олександр Гончаренко:

 – У 1932 році батька заарештували за те, що закопав у хаті зерно, яке «червона мітла» нещадно вимітала в усіх селян. Він, мабуть, відчував, що насувається голод, тому думав передусім, як вижити родині. Мені було найважче, бо залишився з мачухою, від якої не те, що їжі, а й ласкавого слова ніколи не чув. Сором зізнаватися, але як настала голодна пора, то, щоби вижити, промишляв по чужих хатах. Вистежував, коли господарів не було вдома, і залазив через вікно до якоїсь господи, а там скоріш до печі, до казанка, щоб хоч щось попоїсти. Одного разу зловила мене господиня на гарячому і добряче віддубасила. Потім порався по городах, вишукуючи у землі бодай якусь невикопану морквину, цибулину чи ще щось, що можна було б з’їсти. А по селу, мов тіні, пересувалися опухлі від голоду люди, в чиїх очах читалося одне – їсти, їсти, їсти… Тих, хто помирав, як скотину кидали в одну яму, засипали її, коли вона наповнювалась. У школі вчителі побачили, що я геть виснажений, і, знаючи ставлення до мене мачухи, поклопотали, щоб мене взяли в дитячий будинок у Радомишлі. Це й урятувало від голодної смерті.

Пам’ятаймо жертв Голодомору, поминаймо їх – іменних і безіменних, позаяк «імена Ти їх, Господи, відаєш»…

 

Газета «Зоря Полісся», 24 листопада 2023 р.