Для тих, хто зростав у часи СРСР,
поняття «ходаки» насамперед асоціюється з відомою картиною В.Сєрова «Ходаки у Лєніна», що була важливою складовою
комуністичної пропаганди. На ній «вождь світового пролетаріату» зображувався
цілком мирною й доступною людиною, до якої могли вільно прийти представники
трудового селянства. Як зазначають мистецтвознавці, зображений на полотні
прийом у Кремлі, куди селяни дісталися, аби звернутися до Лєніна, як до «вищої
правди», як до «нового царя», «щоби порадитися, розвіяти сумніви і зміцнити
віру у нове життя». Зрештою, події відбуваються у 1917 році після
більшовицького декрету про землю, який скасував приватну земельну власність і
передавав поміщицькі, приватновласницькі та церковні землі у відання волосних
земельних комітетів та повітових рад селянських депутатів.
Серед тих ходаків українців не було,
бо до України на ту пору лєнінці ще не дісталися. Та й потому українські селяни
зустрічали більшовицьких зайд, що вимітали харчі, зі зброєю в руках, створюючи
повстанські загони. Українці покладалися на власні сили та зброю, не
сподіваючись на «доброго і всесильного» зверхника.
Проте слово «ходак» було доладу
знайоме нашим пращурам. Притому значно раніше. Серед ряду тлумачень академічний
Словник української мови означає ним особу, яку обирають і посилають
куди-небудь з певним дорученням чи клопотанням.
Поширилося воно зокрема на початку
ХХ століття і пов’язане були з царськими «земельними декретами». Один з них
стосувався освоєння обширних та вільних земель Сибіру, а також Зеленого Клину –
так українці називали територію Приамур’я, яку почали обживати ще з середини
ХІХ ст. До речі, побутувала там і назва цього регіону як Зелена Україна. Тож і закликали
російські чиновники широкі селянські верстви передусім малоземельних та
безземельних «малоросів» переселитися у край, де вільні земельні угіддя
неміряні.
Проте широко пропаговане переселення
відбувалося не навмання. Охочим, що стали офіційними громадськими ходаками,
надавалася можливість казенним коштом побувати «на землях обітованих», аби на
власні очі побачити тамтешні достоїнства та переваги і після повернення
поділитися побаченим із земляками.
У серпні 1908 року Радомисльська
повітова землевпорядна комісія склала список ходаків з усього повіту, що мали
вирушити у Сибір та на Далекий Схід. До цього реєстру увійшли зокрема один
ходок від 11 родин (у них налічувалась 31 особа чоловічої статі, жінок комісія
не рахувала) з Великої Рачі і ходак з власної родини (8 душ) з міста Радомисля,
що збиралися переселитися у Томську губернію. В Тургайську губернію вирушали
два ходаки з Веприна від 25 тамтешніх родин, у яких налічувалося 86 чоловіків,
один – з Ніжиловичів від власної родини (2 чоловіки). У Приморську область –
два ходаки з Межирічки (9 родин з 35 чоловіків). Найбільше ходаків збиралося до
Амурської області, з-поміж них четверо раковичан – представників дев’яти родин
з 29 чоловіків, один з Великорацької родини (2 чоловіки). Загалом з повіту готувалося
до переїзду 123 селянські сім’ї, що нараховували 416 осіб чоловічої статі.
Вочевидь ходаки повернулися з
позитивними враженнями. Відтак кількість селян, що побажали заволодіти
цілинними й угідними чималими земельними наділами, тільки зросла. Ба більше, у
губерніях навіть існували черги з охочих переселитися. Позаяк, за статистикою
переселенського руху того ж таки 1908 року, поза чергою з Радомисльського
повіту в Єнісейську губернію переселилися 22 родини з 132 душ, в Іркутську – 9
(46), Акмолинську область – 1 (7), в Приморську – 4 (23). Загалом за три черги
– 62 родини з 362 душ.
Водночас в наступних урядових
циркулярах зазначалося, що повітові мирові посередники Київщини повинні зібрати
на місцях докладні відомості про кількість сімей, що збираються переселятися в
місцевості Сибіру в 1909 році. Притому повинні рахуватися тільки ті селяни, що
вже замовили для себе на місцях переселення земельні частки і як доказ мають на
руках свідоцтва від переселенських чиновників або «прийомні приговори» від
обжитих тамтешніх громад. Про ці «бомаги», вірогідно, заздалегідь подбали саме
ходаки.
У підсумковому зведенні таких сімей
у Київській губернії нарахували 1759, охоплювалася ними 10571 людина. З них 287
родин обрали для переселення Далекосхідний край. По Радомисльському повіту
рахувалося 100 «узаконених» переселенських родин з 400 осіб.
Мабуть, далеко не всі з них відразу
і твердо обжилися на нових місцях. Та попри труднощі й негаразди повертатися в
Україну вони не збирались, тримала українців на далекосхідній чужині передусім
земля, заради якої вони, власне, й вирушили світ за очі.
Журналіст і письменник Хведот Майстренко оповідав згодом про те, як зустрів ще у 1905-му на одній зі
сибірських залізничних станцій українських переселенців. То були літня бабуся і
40-річний чоловік, що пропонували подорожнім купити у них чорну редьку, притому
припрошували «щирою українською мовою». Вони, як розповіла бабуся,
поневіряються там уже з років шість. Спокусилися тими ж солодкими закликами, що
землі тут можна взяти хоч губернію, що дійних корів є змога тримати цілу
череду, бо вільних пасовищ – скільки оком окинеш, а сіна заскиртуєш стільки, що
не на одну зиму вистачить, якщо не струхне. Рай, мовляв, за Уралом! Отож і
рушили. А на місці побачили голий степ і мало не пустелю. Попервах такі собі
землянки облаштували. До води заледве докопалися – вона тут глибоко-преглибоко,
дна в колодязі не побачиш, а води в ньому – жменька.
Позаймали землі по десятині на душу,
обсіялися. А влітку посуха. Паша – і та зів’яла. Коли згодом таки задощило,
інша напасть спричинилась: мошка обсіла така, що світу білого не побачиш.
Рятувалися дьогтем, обмазуючи ним те, що не закутаєш – лице, руки. Кожен
виглядав як марюка…
Тримались, проте, як могли, а далі
кинулися врозтіч – кращих місць шукати.
– Молоді усе ж потроху
призвичаїлися, а мене мрії не полишають в Україну повернутися, хоча б краєчком
на рідну землю поглянути, – сповідалась сокровенним бабця…
У 1908 році з Радомисльського повіту
вирушило на сибірські і далекосхідні простори 529 сімей (2784 душ), що
становило 8 відсотків до загальної кількості переселенців. Той рік, до речі,
став наймасовішим для цієї міграції. За рік вона зросла у півтора, а проти 1903
року – в 17,5 раза. Водночас 43 жителі
Радомишльщини повернулися звідти у рідний край.
У 1909 році повідомлялося, що для
Радомисльського повіту зберігається 150 паїв з-поміж тих, що роком раніше
призначалися на Київщину. Відтак передбачалося відрядити за Урал ходаків від
7158 селян, що зголосилися до переселення, які притому мали б при собі відомості
про земельні потреби очікуваних переселенців, позаяк реальна ситуація
засвідчувала, що достатньої кількості земельних наділів уже бракувало. Адже при
потребі майже в 70 тисяч паїв тільки для заявлених переселенців з Київської
губернії загалом на п’ять «малоросійських губерній» їх надавалося лише дев’ять
тисяч.
На тогорічному засіданні Державної
думи її депутат українець Андрій Шило (до речі, був саме переселенцем з
Полтавщини на Далекий Схід) звертав увагу на сумні переселенські реалії, що
змушують новоселів повертатися додому. Йшлося зокрема про відсутність не тільки
обіцяних земельних наділів, а й, за теперішньою термінологією, належної
інфраструктури – шляхів сполучень, медичної допомоги та іншого.
Землі в Зеленому Клині (офіційна
назва – Приморська область) виглядали найбільш привабними для українців. За
російським імперським переписом 1897 року 15 відсотків його населення назвали
рідною українську мову. Приморські статистичні відомості засвідчували, що з
22122 родин, що переселились сюди у 1858-1914 роках, 15475, тобто дві третини,
були з українських губерній. Перший радянський перепис 1926 року засвідчив, що
у Далекосхідному краї СРСР 18,1 відсотка населення вважали себе українцями.
Харківський історик Василь
Кисиленко, уроджений у Потіївці, віднайшов у архівах далекосхідні сліди своїх
земляків-потіївців. Йдеться про метричний запис у церкві міста
Нікольськ-Усурійський про народження 19 квітня 1916 року доньки Ніни у
«селянина с.Потіївки Радомисльського повіту Київської губернії Кирила Данилова
Тивоненка та законної дружини його Ольги Степанової».
Знаний майстер українського
писемного слова Іван Багряний, що став жертвою більшовицьких репресій і після
тюремного ув’язнення карався спецпоселенням у Зеленому Клині, зазначав, що цей
край був колонізований потужними хвилями беззбройної армії українських
переселенців. На місці теперішніх великих міст перші українці застали ще пусті
місця. У Хабаровську, наприклад, стояла лише одна поштова конторка, вона ж
слугувала й урядовою управою, біля якої, до речі, тигри регулярно крали
вартових ночами. На місці ж безлічі теперішніх великих сіл, був дикий,
первісний, непрохідний праліс. Українці перетворили це безлюддя у квітучий
край. «І хто б там що не казав, таки український край!», – наголошував
літератор.
Хата українських
переселенців у селі Іванівка на далекосхідному Зеленому Клині. Світлина 1920-х
рр.
Українськість Зеленого Клину виразно
виявила себе у революційному вирі 1917-го року. Тоді київська газета «Нова
Рада» з приємністю сповіщала про створення українських громад у Владивостоці,
Хабаровську, Омську, про видання україномовних газет у тому ж Хабаровську та
Благовіщенську, про врочисто-поминальні зібрання, влаштовані українськими
організаціями на цих теренах у Шевченківські дні.
Як не прикро, але і тодішні, й
сучасні владні структури в України були до їхніх прагнень далекими не лише за
відстанню, бо не завжди могли впоратися навіть з внутрішніми проблемами в самій
Україні, не кажучи вже про діаспору, яку залишали без підтримки на самоті.
Натомість волелюбний дух тамтешніх
українців таки дається взнаки. Недарма цими регіонами свого часу прокотилася
найбільша кількість протестних акцій із засудженням путінської диктаторської
політики, спрямованої на обмеження прав місцевих громад.
На жаль, оте «призвичаїлися», про
яке зізнавалась Майстренкові переселенка, означало передовсім асиміляцію. Дарма
що засновані українцями поселення попервах іменувалися ними на свій лад на
згадку про свою далеку батьківщину – з’явилися там Українки, Київки, Волинки та
відповідні адміністративні регіони. Згодом, щоправда, більшовики переінакшили
все на власний кшталт, і українські назви змінилися на узвичаєні
«робітничо-селянські» – Лєнінки, Лазовки, Кагановичівки та їм подібні.
Услід за назвами потроху «стиралося»
й українське коріння мешканців зросійщених поселень. Адже червона армія саме
«на Тіхом окєанє свой закончіла поход», що став початком створення
комуністичною владою в СРСР «єдиної історичної радянської спільноти».
Відтак ешелонами відправлялися на
освоєння все ще незаселених сибірських та далекосхідних просторів «вороги
народу», затим туди масово поринула сільська українська молодь на «великі
будови», щоби хоч у такий спосіб позбутися колгоспного кріпацтва. А там, як і
їх загітовані ходаками попередники, поступово перетворювалися на росіян.
Змінювали навіть на російський лад прізвища, як це робили у ХІХ столітті
малороси, що потрапляли до чиновницького стану. Тож Іваненки ставали
Івановими, Ковалі, Ковалюки, Ковальчуки чи Коваленки – Ковальовими, Морозюки й
Морозенки – Морозовими і т. ін.
Очільники «пролетаріту» та їхні
послідовники рішуче взяли на озброєння слова того ж таки свого провідника
Лєніна, котрий зазначав, що «обрусєвшиє інородци всєгда пєрєсалівают по часті
ісконно рускаво настроєнія». І нині із Сибіру, Далекого Сходу та інших
російських регіонів нескінченними потоками етнічні зросійщені нащадки українців
їдуть в Україну на війну з корінним народом землі української, щоби його так
само упокорити й асимілювати.
У 2006 році путінська росія
впровадила в державну політику концепцію «русскаво міра», як однієї з вагомих
ідеологічних новоімперських засад, що спирається на триєдину основу:
православіє (звісно, під проводом рпц), російська мова й культура, спільні
проросійські історична пам’ять та тлумачення суспільного розвитку. Попервах це
стало підставою для ліквідації українських, як і інших національних осередків,
у самій ерефії, де з неминучим розпадом СРСР активізувався проукраїнський рух в
багатьох закутках. Радомишлянин Віктор Шахман згадував, як після першотравненої
демонстрації 1990 року, коли вперше за радянської доби на масовому зібранні в
Радомишлі у його руках замайорів національний синьо-жовтий стяг, до активістів,
що сприяли цій акції, підійшов гість-краянин, котрий працював десь на острові у
Баренцевому морі, і попросив два прапора, щоби підняти український дух у цьому
регіоні.
Відомо, що на Камчатці місцеві ще
офіційні на ту пору українці заснували українську суботню школу, видавали
україномовну газету «Батьківщина». Потім від них не лишилося й сліду. А «рускій
мір» з року в рік почав впевнений наступ вже за межами росії, зокрема і в
Україні. Спочатку «ідейний», а з 2014-го – збройний.
По тому почали рясніти повідомлення
про тих чи інших російських загарбників з українським корінням, що знайшли свій
кінець на землі пращурів.
Для прикладу, в квітні 2024 року в
мережах поширився некролог про загибель в Україні окупанта з містечка Кіріши,
що під Петербургом, з «предковічним російським прізвищем» Ткачук. Він «захищав»
Лєнінградську область від «настоящіх фашистов» в українських степах, де й був
одним з кількох мільйонів колишніх «укрАінцев», яких росіяни зробили одним
народом з собою.
Як скрушно з цього приводу
зазначають аналітики, українська діаспора у рф нині вже становить інтерес не
для істориків чи антропологів, а швидше – для археологів.
Газета «Зоря Полісся», 12 липня 2024 р.
