Напередодні циклу християнських зимових свят Центральний державний історичний архів України, що в Києві (ЦДІАК), представив документальну виставку, присвячену історії українського церковного зодчества. Її ідея видається не лише привабливою та цікавою, а й спонукає до пошуків.
Як
зазначає директор Центрального державного історичного архіву України
(м.Київ) Ярослав Файзулін, з давніх
часів важливу роль в житті українців відігравала віра й церква. Наявність або
відсутність церкви в селі чи місті, її вигляд, все, що пов’язане з її
будівництвом чи ремонтом, свідчило про розвиток громади, наповнювало її життя
значущістю й глибоким змістом, розцінювалося як найважливіша спільна справа.
Багато
українців, підтримуючи спорудження церкви, навіки вписували свої імена в
історію краю. Бо це те, що мало залишитися після них. Церковне будівництво
стало свого роду мистецтвом. Над зведенням церков працювали майстри особливого
обдарування й таланту. Традиції церковного будівництва передавалися з покоління
в покоління. Візуальні образи окремих споруд, що збереглися, численні світлини,
рисунки й плани пам’яток, знищених в добу російського тоталітаризму, але які
дійшли до нас бодай у вигляді малюнків, креслень фасадів, фотофіксацій чи в
інший спосіб, свідчать про існування окремого типу української архітектури, що
суттєво відрізнявся від російського. Менш помпезний – без масивних позолочених
«цибулин», які бовваніють над всією спорудою.
«Зовнішній
вигляд малоруського храму відрізняється простотою, – писав свого часу професор
Київського університету Григорій Павлуцький, – храм не має будь-яких зовнішніх
прикрас. Це надає йому строгого характеру й становить відміну південно-руського
храму від північно-руського дерев’яного храму, в декорації якого важливу роль
відіграють прикраси в суто народному смаку... Малоруський храм простий, не має
прикрас й вигадливих подробиць, але загалом він відрізняється строгим і
вишуканим виглядом; у ньому яскраво виражена певна ідея: люди створили тут
просту й задушевну пам’ятку своєму почуттю, яке стремить до неба; в цьому
пориві, в цьому стремлінні до неба вилилася вся малоруська архітектура; у всіх
лініях і формах явно виявилося спрямування увиш».
У
фондах Центрального державного історичного архіву України, м. Київ збереглися
сотні планів і креслень церков Київщини й інших регіонів України XVII-поч. XX
століть, які є чудовими ілюстраціями з історії українського церковного
зодчества.
Для виставки архівісти відібрали по
2-3 зображення майже до кожного з повітів колишньої Київської губернії.
Підготували їх для огляду колишні і
теперішні працівники архіву Олексій Кузьмук, Вікторія Ляшенко, Олексій
Вятчанін, Олена Баранова, а також Музей Вінниці та професор Арсен Зінченко.
З церков колишнього Радомисльського
повіту на виставці представлені Свято-Троїцькій храм містечка Коростишева і теж
церква в ім’я Святої Трійці села Макалевичі.
Макалевицька церква. 1822 р.
Джерела ХІХ
століття вказують, що давній храм у Макалевичах було побудовано в 1782 році
турботами тамтешніх парафіян – місцевих мешканців. Зведений саме в українському
церковному стилі. Попервах він був приписаний до Вепринської церкви, а з 1796
року став самостійним. До Макалевицької парафії входило також село Мигалки, що
розташоване по інший бік Тетерева.
Відомо, що представлені на виставці
малюнок та креслення Макалевицького Свято-Троїцького храму виконав ієрей з
Янівки Радомисльського повіту Власій Чернявський у 1822 році. У тогочасних
клірових відомостях зазначено, що церква була однопрестольною. Зауважується
також, що має для треб достатньо чаш та посудин срібних і позолочених, які
зберігаються в ризниці.
На ту пору Макалевицька парафія
належала до Вишевицького благочинія. Володів селом Михайло Галецький, що був
підкоморієм повітового суду. Він, одначе, сповідував католицизм.
Ніс Божу службу в церкві 41-річний
священник Дометій Хотинський. У його життєписі вказано, що після навчання в
Київській духовній академії 1806 року був призначений дячком Києво-Подільської
Введенської церкви. Через чотири роки його спочатку висвятили в стихарного
дячка, затим у диякона, а потім рукопоклали священником до Макалевичів, де
священствував до 1827-го.
Він змінив свого батька Стефана, що
правив тут з 1796 року. Втім церковні реєстри вказують, що первосвященником
самостійної церкви був Ігнатій Шулькевич, що заклав початки знаного роду
священнослужителів Радомишльщини. А на час спорудження Макалевицького
Свято-Троїцького храму у Вепринській церкві правив представник теж знаної
священницької родини – Іван Таргоній.
Упродовж ХІХ століття в Макалевичах
служили ще три представники династії Хотинських: сини Дометія - Петро
(1839-1849), який, до того ж, виконував обов’язки депутата, представляючи
духовенство в судах щодо священнослужителів, здійснюючи ревізійний контроль у
парафіях, беручи участь у єпархіальних з’їздах і т. ін., а також Федір (1851).
Михайло Федорович Хотинський ніс тут службу у 1872-1879 рр.
Пастирську місію в Макалевицькій
парафії виконували також Михайло Білошицький (1827-1830), Артемій Суський
(1830-1838), Йосип Якубовський (1852-1854), Андрій Франковський (1855-1862), Антоній
Козляковський (1862), Авксентій Покосовський (1863), Михайло Горницький
(1863-1869), Петро Колтоновський (1869-1872), Яків Стеткевич (1882), Григорій
Ілліч (1883-1891), Йосип Андрієвський (1891-1892), Григорій Іщенко (1892-1895),
Антоній Левитський (1895), Петро Кудрицький (1907-1917).
За цим переліком помітно, що священнослужителі
в Макалевичах змінювалися доволі часто. За 120 років тут священствував щонайменше
21 батюшка, кожен з яких правив у середньому п’ять з лишком років.
Мабуть, їхня плинність певною мірою пов’язувалась з низькими доходами церкви. Через власну фінансову неспроможність, як зазначали клірові відомості, утримувався причет (за запровадженим 1842 року 6 класом до нього належали священник і дячок) з казни в недостатніх сумах.
Водночас таким собі уособленням
багаторічних традицій храму видається стихарний дячок Василь Кудрицький, що
служив у ньому впродовж 36 літ. Дарма що був далеко не безгрішним, бо ж за
схильність до пияцтва зазнав церковної покари і відбував епітимію.
В 1858 році церква й дзвіниця зовні
були покриті залізом та пофарбовані. Через сім років храм обарвили всередині й
виконали його внутрішній розпис іконами.
За церквою закріплялося 33 десятини
землі.
Відомо, що в середині ХІХ століття
при храмі влаштували Богадільню, але за відсутності потреби в ній, споруда здавалась
під найм.
Стараннями парафіян та священника
А.Франковського у 1860 році відкрилося в Макалевичах церковне училище. Воно
розташовувалося в будинку, що його винаймала парафія в одного з місцевих
жителів. Попервах у ЦПШ навчалося 12 хлопчиків і 10 дівчаток.
Як зазначає історик Леонід Тимошенко, більшість церков Радомишльщини, споруджених в українському стилі
уніатською митрополією за часів її резидування тут, у ХІХ столітті були
перебудовані за московськими шатровими зразками. Макалевицька церква свій
первозданний вигляд, одначе, зберегла. Вірогідно тому, що, як засвідчують
описи, зведена була на кам’яних підмурах, тож трималась доволі міцно й не
потребувала «оновлення».
Втім у пору більшовицького
войовничого атеїзму храм у Макалевичах своє існування таки припинив, і тепер
тут про нього вже нічого не нагадує. Хіба що зосталися згадки в сільських
переказах та свідчення в архівах.
Газета «Зоря Полісся», 9 січня 2026 р.
