вівторок, 13 березня 2007 р.

Щоб була «у своїй хаті своя правда, і сила, і воля»


У березневі дні українці зазвичай вшановують пам’ять свого неперевершеного велета – Тараса Григоровича Шевченка. Український народ унікальний, адже має за духовного наставника і проводиря не політика і не священика, а поета. Пристрасне Шевченкове слово ось уже друге століття є ясним дороговказом, допомагає українцям знаходити в собі сили до самоствердження, незважаючи на будь-які утиски і заборони поневолювачів чи можновладців.
Шевченко живе у душі і в серці кожного щирого українця та патріота. Для нього є місце у всякій оселі, будь-якому селі чи місті.
Радомишляни традиційно шанують Кобзаря. Названі його іменем вулиця і провулок у місті. Мав наймення Шевченка й кінотеатр, який, щоправда, разом зі статусом чомусь втратив і свою величну назву.


Радомишльський кінотеатр ім. Т.Шевченка. 1977 р.  

Тарасове ім’я ще з 1920 року носить школа (нині – ліцей)№1. А у 1924 році на  тодішньому подвір’ї школи, що містилась якраз на вулиці Шевченка на місці теперішньої двоповерхової «хрущовки», було встановлено перше у Радомишлі погруддя поета роботи скульптора Бредта.


Відкриття памятника Т.Шевченку біля школи №1. 1924 р. 

У пору нацистської окупації і школа, і пам’ятник поетові були зруйновані. Школа, втім, працювала потому в іншому місці, а от нового пам’ятника Кобзареві радомишлянам довелося чекати доволі довго. Він був відкритий на міській площі поруч з кінотеатром імені Шевченка у 1964 році у березневу пору на честь 150-ї річниці від дня народження поета. Виготовили його копію в Житомирському художньо-виробничому комбінаті за роботою скульптора Фесенка.


Фото 2006 р.

Проте бюст, що зовні виглядав гранітним, був зроблений з бетону і оздоблений мармуровим кришивом, тож через п’ять десятиліть почав тріскатися. Відтак у 2017-му потіївський майстер Петро Лантух покрив його міддю, і пам’ятник поетові отримав своє друге життя. Це стало ще одним переконливим свідченням нашої шани та поваги до величі цієї видатної особистості.


Фото 2018 р.

Проте є й інший опосередкований зв’язок Тараса Григоровича з Радомишлем. У 1846 році життєва стежина поета промайнула нашим краєм, коли він повертався з Волині, де був у складі археографічної експедиції. Шевченкознавці наводять два можливих маршрути, якими Тарас міг повертатися з Житомира до Києва: або через Коростишів, Брусилів і Бишів, або основним трактом – через Радомишль і Білогородку. Тож Радомишльщина у будь-якому випадку відчувала подих генія.
Мав Шевченко і товаришів – радомишлян. Серед тих, хто залишив свій запис, і кого згадав поет у своєму щоденнику, є й уродженець Радомишля Степан Незабитовський. Поет зустрічався з ним у Астрахані, коли повертався із заслання. Незабитовський проходив там лікарську практику.
В когорті дослідників життєпису і творчості Кобзаря помітне місце посідають уродженці нашого краю: Микола Мацапура, що тривалий час працював директором Державного музею Т.Г.Шевченка, а також вчений-шевченкознавець Юрій Йосипчук, котрий у кривавому 1937-му став жертвою сталінських репресій, яких зазнавали передусім проукраїнські науковці.
Тож приходять до пам’ятника поету нові покоління. Приходять, щоби вклонитися йому, віддати свою шану й повагу, звірити з ним свої дії та вчинки, вибачитися, що багато в чому залишаємося ми «правнуками поганими славних прадідів великих». Адже й нині, хоча Україна і стала незалежною, далеко не всі Шевченкові мрії та сподівання справдилися. І якщо натхненні заклики Кобзаря до побудови міцної та могутньої української держави, у якій буде «у своїй хаті своя правда, і сила, і воля», втіляться у реальність, це буде найвагомішою шаною нашому національному генієві.



Газета «Зоря Полісся», 9 березня 2018 р.


Немає коментарів:

Дописати коментар