У березневі дні українці зазвичай вшановують пам’ять
свого неперевершеного велета – Тараса Григоровича Шевченка. Український народ
унікальний, адже має за духовного наставника і проводиря не політика і не
священика, а поета. Пристрасне Шевченкове слово ось уже друге століття є ясним
дороговказом, допомагає українцям знаходити в собі сили до самоствердження,
незважаючи на будь-які утиски і заборони поневолювачів чи можновладців.
Шевченко живе у душі і в серці кожного щирого українця та
патріота. Для нього є місце у всякій оселі, будь-якому селі чи місті.
Радомишляни традиційно шанують Кобзаря. Названі його
іменем вулиця і провулок у місті. Мав наймення Шевченка й кінотеатр, який,
щоправда, разом зі статусом чомусь втратив і свою величну назву.
Радомишльський кінотеатр ім. Т.Шевченка. 1977 р.
Тарасове ім’я ще з 1920 року носить школа (нині – ліцей)№1. А у 1924 році на тодішньому подвір’ї
школи, що містилась якраз на вулиці Шевченка на місці теперішньої двоповерхової
«хрущовки», було встановлено перше у Радомишлі погруддя поета роботи скульптора
Бредта.
Відкриття пам’ятника Т.Шевченку біля школи №1. 1924 р.
У пору нацистської окупації і школа, і пам’ятник поетові
були зруйновані. Школа, втім, працювала потому в іншому місці, а от нового
пам’ятника Кобзареві радомишлянам довелося чекати доволі довго. Він був
відкритий на міській площі поруч з кінотеатром імені Шевченка у 1964 році у березневу пору на честь 150-ї річниці від дня народження поета.
Виготовили його копію в Житомирському художньо-виробничому комбінаті за роботою
скульптора Фесенка.
Фото 2006 р.
Проте бюст, що зовні виглядав гранітним, був зроблений з
бетону і оздоблений мармуровим кришивом, тож через п’ять десятиліть почав
тріскатися. Відтак у 2017-му потіївський майстер Петро Лантух покрив його
міддю, і пам’ятник поетові отримав своє друге життя. Це стало ще одним
переконливим свідченням нашої шани та поваги до величі цієї видатної
особистості.
Фото 2018 р.
Проте є й інший опосередкований зв’язок Тараса Григоровича
з Радомишлем. У 1846 році життєва стежина поета промайнула нашим краєм, коли
він повертався з Волині, де був у складі археографічної експедиції.
Шевченкознавці наводять два можливих маршрути, якими Тарас міг повертатися з
Житомира до Києва: або через Коростишів, Брусилів і Бишів, або основним трактом
– через Радомишль і Білогородку. Тож Радомишльщина у будь-якому випадку
відчувала подих генія.
Мав Шевченко і товаришів – радомишлян. Серед тих, хто
залишив свій запис, і кого згадав поет у своєму щоденнику, є й уродженець
Радомишля Степан Незабитовський. Поет зустрічався з ним у Астрахані, коли
повертався із заслання. Незабитовський проходив там лікарську практику.
В когорті дослідників життєпису і творчості Кобзаря
помітне місце посідають уродженці нашого краю: Микола Мацапура, що тривалий час
працював директором Державного музею Т.Г.Шевченка, а також
вчений-шевченкознавець Юрій Йосипчук, котрий у кривавому 1937-му став жертвою
сталінських репресій, яких зазнавали передусім проукраїнські науковці.
Тож приходять до пам’ятника поету нові покоління. Приходять, щоби
вклонитися йому, віддати свою шану й повагу, звірити з ним свої дії та вчинки,
вибачитися, що багато в чому залишаємося ми «правнуками поганими славних
прадідів великих». Адже й нині, хоча Україна і стала незалежною, далеко не всі
Шевченкові мрії та сподівання справдилися. І якщо натхненні заклики Кобзаря до
побудови міцної та могутньої української держави, у якій буде «у своїй хаті своя
правда, і сила, і воля», втіляться у реальність, це
буде найвагомішою шаною нашому національному генієві.
Газета
«Зоря Полісся», 9 березня 2018 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар