неділю, 9 листопада 2008 р.

«Боруля» чи «Беруля»…


Хрестоматійною стала історія героя класичної комедії І.Карпенка-Карого Мартина Борулі, що у сподіванні отримати омріяне дворянство розмірковує над тим, як же благородніше звучатиме його прізвище в залежності від того, через яку літеру воно буде писатися: через «о» чи через «е». Він притому зауважує, що й сам, власне, не знає, хто він насправді – Боруля чи Беруля.
Втім подібних прикладів переінакшування власних прізвищ хоч греблю гати. І часто-густо трапляється таке не з власної волі, бо всякчас вистачало «грамотіїв»-паспортистів, що з доброго дива, а то й з невігластва, змінювали людині прізвище або ім’я. Ось власний зразок. Дівоче прізвище моєї мами Йовенко. Так от, у документах її сестер та братів, що розлетілися по світах, зафіксовано було чотири (!) різних форми його написання.
Тимчасом потерпають від такого мовного свавілля (певно, по-іншому не скажеш) не лише прізвища чи імена людей, а й топоніми – географічні та інші назви.
Взяти для прикладу хоча б деякі села Радомишльщини, а з-поміж них насамперед «Меньківку». Свідомо зазначив це наймення в лапках, зважаючи на його невідповідність мовним та історичним традиціям, хоча саме в такій формі воно продовжує фігурувати в документах усіх рівнів. На «е» працюють печатки, десятки «вхідних» та «вихідних». Проте, звідкіля взялося оте «е», кінців не знайти. Приміром, у «Довіднику адміністративно-територіального поділу Житомирської області», укладеному організаційно-інструкторським відділом обл­виконкому і виданому 1965 року обласним управлінням по пресі, читаємо: «Миньківська сільсь­ка Рада: с.Миньківка, с.Городчин, с.Дітинець, с.Морогівка». У такому ж довід­нику, але вже в 1995у, чор­ним по білому зазначено: «Мень­ківка»… І жодних аргументів на користь «е» ані історичних, ані мовних.
Щодо історичного аспекту, то тут проглядається зв’язок з поширеними у наших краях схожими назвами – Минини (Мінини), Минійки та іншими, які вказують на прадавні племена мичан-минчан-миничів, що жили тут у давнину. Та й у вимові, і в подібних назвах в Україні панує наразі «и». Тож зміна її на «е», що сталась з Миньківкою, є промовистим свідченням переписування наших традиційних назв на російський кшталт, хоча навіть у імперських джерелах і ХІХ, і ХХ ст. зустрічається написання російською як «Миньковка». Але російське «е», схоже, таки вкорінилося, бо ж недарма, як мені розповідали й доводили, жителі села чомусь вимовляють таки «Мень-».


Миньківка у губернському реєстрі 1885 р.


І таким же чином – у 1900 р.

Між тим, у сусідній Мірчі теж можна почути місцеву діалектичну вимову «Мерча». Але до честі мірчанців вони не стали наближати свою історичну назву до «общерусского».
Натомість куди давніші корені впливу північного сусіда мають Макалевичі, що у первісних згадках зазначаються Моколевичами.
У часовому просторі зросійщилося у вимовлянні й село Верлок. А ще – позбулося в найменні подвоєного «о», бо до 1946 року офіційно писалося як Верлоок, а до середини ХІХ століття – Вирлоок, вказуючи на походження топоніму від давнього українського слова «вирлоокий», що означає «вирячкуватий». Таке тлумачення наводиться, приміром, у «Словнику української мови» Б.Грінченка. Поширеною є серед місцевих поселян й вимова назви свого села «Вирлиик» з подовженим другим «и».


У переліку населених місцевостей Київської губернії Л.Похилевича від 1864 року назву села подано російською як «Вырлоок».


У зведенні 1900 року вже зазначається Верлоок.




Церковні записи, проте, трималися української традиції.

У цьому ж дусі МодИлів перетворився на МодЕлів.


З довідника Київської губернії 1900 р.

Водночас багато наших спірних топонімічних назв однозначного тлумачення не мають. Приміром, притчею во язицех стали дискусії щодо правильного написання Дітинця (такою нині є офіційна назва села). Конкретно так записане воно у всіх сучасних адміністративно-територіальних реєстрах та довідниках. У місцевих жителів, одначе, побутує й вимовляння Дитинець.
Таким словом у давнину ще за Руських часів називали центральну укріплену частину міста чи поселення, за аналогією з більш поширеним терміном москвино-тюркського походження «кремль». Притому тут наявна навіть суперечка філологів та істориків, як правильно писати. Бо, скажімо, академічний словник української мови подає слово «дитинець». Натомість у наукових та енциклопедичних виданнях зазначається «дітинець». Мабуть, ближчим до істини є все ж другий варіант, що походить не від «дитини», а від «дітища», тобто першопочатку чи основи чогось. І якщо говорити про якийсь центр, то саме з нього, як з дітища, все має починатися і на ньому триматися.
Разом з тим трапляється, що назви перероблюють вимушено. Штучно видозмінили свого часу назву поселення Заболоть, що давніш писалось як Заболоття або ж у російських версіях – Заболотьє. Через таку його форму нерідко виникала плутанина з іншим давнім селом Радомишльщини – Забілоччям, що часом позначалось як Заболоччя, Заболочьє, або й так само Заболоття.
Можливо, вийшла схожа оказія і з Буглаками, які спочатку іменувалися Булгаками, проте мали чимало подібних «однофамільців», що вже у давні часи подеколи створювало непорозуміння з їх ідентифікацією.
Під впливом ідеологічних чинників зявилась на мапі району не вельми оковирна назва Став-Слобода, яка зроду іменувалась Ставецькою слободою. Змінилась вона після того, як сусідні Ставки більшовики переіначили на Леніне. Відтак – вирішили позбутися натяку на попередню історичну назву села, перейменувавши й належну до Ставків слободу, яку підпорядкували до того ж Кочерівській сільраді. До речі, Леніне так само здебільшого вказували за російським зразком як «Леніно». Але це вже – у минулому.
Позаяк зміна тієї чи іншої літери може суттєво змінити не лише вимову, а й сутність назви. Для прикладу – село із сучасним топонімом Прибуток в різні роки і в різних джерелах має також варіанти Прибудок та Придубок. І у всіх трьох написаннях значення слова аж ніяк не тотожні. А яке з них головне, – сказати важко.
Крім того, за розповідями старожилів побутувала тут народна назва села – Града, пов’язана з тим, що колись воно було зусібіч обгороджене і мало навіть вїзну браму, яка на ніч замикалась. Можливо, щоб не позбавити місцевий люд прибутку. Притому спорудили ту «прибудову» «при дубовому» урочищі і при селі Дубовику… І все зазначене, здається, має цілком реальне підґрунтя для кожної з версій.
Схожу історію маємо з Дорогунем, назва якого у ХІХ столітті зустрічається й як Дорогуль і в обох випадках начебто походить від однойменного урочища.
Декілька змін у назві зазнав на своєму історичному шляху Кримок. Засноване було це поселення в XVI столітті як слобода Крим, вказуючи, ймовірно, на її перших поселенців – вихідців з Криму. Потому в різні роки село носило наймення Кримська Рудня, Кримка.
З Реєвого ще далекої минувшини утворилась Раївка, з Негребки – Негребівка, з Горочан – Городчин. А Березці у старовинних джерелах вказуються як Березець.
Врешті з Радомишлем теж відбулося кілька мовних пертурбацій. Той же Мичеськ, попередник Радомисля, в багатьох джерелах подається як Мицьк, Мицько, який згодом вже став Микгородом. Та й з приводу правильної сучасної правописної форми Радомишля теж доводиться міркувати. Бо ж змінилась не лише писемна назва, яка попервах мала «с», а не «ш», упродовж віків зазнав трансформацій і наголос у її вимові.
Зважаючи на польське походження назви та її появу в часи панування на цих теренах Речі Посполитої, первісне наголошування робилося за польською традицією на передостанньому складі, тобто, у нашому випадку – на другому. Й досі подекуди лунає така дикція в аудіо- чи відео-ресурсах, необізнаних з теперішньою радомишльською традицією. Тут, напевне, оратори беруть за приклад зокрема Перéмишль, де, схоже, наголос часових трансформацій не зазнав, попри таку ж зміну «-сль» (колись це був Пшéмисль) на «-шль».
За російського періоду узвичаєним стало наголошування на останньому складі. Воно, власне, тривало до середини ХХ століття. Недарма колишні мешканці Радомишля, що виїхали звідси довоєнної чи ще давнішої пори, навідуючись до рідного міста, у спілкуванні зазвичай наголошували його наймення саме на останньому складі як Радомѝсль, чи то Радомѝшль.


Такий наголос для Радомишля подає УРЕ в 1963 році.



А такий – у 1983-му.

По війні якраз офіційно й перейменували місто укупі з іншими населеними пунктами, що мали польське коріння. До слова, після 1917-го у нас побутувала також назва Радомишель, яку так само скорегували. Цікаво, що іноді її жартома застосовують, представляючи свою малу батьківщину як «невеличке французьке містечко Радó-мішéль».



Публікації в РадомишЕльській газеті 1934 року.

Доречно тут буде згадати ще одну анекдотичну місцеву бувальщину, повязану з останнім перейменуванням. Коли в грудні 1943-го з тоді ще Радомисля було вигнано гітлерівців, про це, як годиться, сповістило Радінформбюро. Зачув нібито сам Сталін це повідомлення, яке його страшенно розлютило, адже нагадувало про страченого опозиціонера й особистого опонента «вождя усіх народів», що увійшов в історію з псевдонімом «Зінов’єв». Батьківське ж його прізвище було Радомисльський. Тож і наказав кремлівський правитель негайно змінити наймення міста, щоби жодного натяку на «ворога народу» там не зоставалося.
От вам і літера у назві…

Газета «Зоря Полісся», 10 квітня 1996 року (доповнено).


Немає коментарів:

Дописати коментар