середа, 27 серпня 2014 р.

Між крайнощами...

Якось відомий радомишльський бізнесмен замовив в одній з проектних установ архітектурно-будівельний проект спорудження в центрі Радомишля чотириповерхового торговельного комплексу. Архітектори ввічливо відмовилися виконувати це замовлення, пославшись на неписані архітектурні канони своєї професії, за якими висота проектованих будівель не повинна бути вищою головного собору міста.  У нашому випадку – Радомишльського Свято-Миколаївському храму. Врешті підприємець з такими принципами погодився, і зменшив заявлену поверховість будівлі.
У радянський час, проте, дотримувалися інших підходів: прагнули будь-що затулити культову споруду від огляду, забудовуючи її з усіх боків. Певно, щоб не псувала ідеологічну картинку, як ось на цій світлині:



Тож з усіх боків придивлялися, аналізували, фокусували. Але вгледіти змогли не все. Бо після встановлення 1974 року на головній радомишльській площі (тоді – Червоній) нового пам’ятника вождю світового пролетаріату місцеві фотографи вмітили для себе надзвичайно цікавий його ракурс:


І як у воду дивилися.  Адже вже за якийсь десяток років у пору перебудови останній Генсек КПРС, перебуваючи на землі обітованій, порівняв себе з Ісусом Христом. Хоча до того компартійні ідеологи впродовж радянських десятиліть вперто прагнули замінити хрест іншими атрибутами. Тож, наслідуючи свого лідера, партійна верхівка на перебудовчій хвилі спробувала пом’якшити вороже ставлення до релігії. У Радомишлі навіть знесли монументальні пропагандистські символи у вигляді Дошки пошани, що містилися по ліву руку від райкому і затуляли Свято-Миколаївську церкву від побіжних поглядів високих гостей, котрі полюбляли підкочуватися прямо під східці головної компартійної резиденції району.
Проте й такі шарахання між крайнощами не змогли врятувати комуністичний режим і виплеканий ним СРСР від фіаско, до якого вони прийшли у серпні 1991-го.


Газета «Житомирській вісник», 28 серпня 1992 р.

Немає коментарів:

Дописати коментар