пʼятниця, 12 вересня 2014 р.

Пісенні барви Івана Сльоти


28 липня 2014 року мистецька галузь Житомирщини враз осиротіла. Невблаганна смерть забрала у засвіти людину, яка з 1970 року незмінно стояла на чолі уславленого Поліського державного ансамблю пісні і танцю «Льонок», колективу, що представляв і славив наш край у багатьох куточках України та за її далекими межами. Недарма за численні здобутки і заслуги перед Житомирською областю, значний авторитет та вагомий особистий внесок у її розвиток Івана Михайловича Сльоту було удостоєно найвищої обласної нагороди — почесної відзнаки «Честь і слава Житомирщини».
Та честь, славу і шану народну Сльота здобув передусім своєю творчістю, своєю непосидючістю й енергією, якими запалював себе і всіх, з ким працював.


Він прибув до Житомира за порадою знаного хорового маестро Анатолія Авдієвського. Прибув відроджувати місцевий професійний хоровий колектив, який наприкінці 1950-х Авдієвський заснував тут разом з місцевим літературним корифеєм Борисом Теном. Утворений ними хор «Льонок» швидко набув популярності. Але у владних московських кабінетах вирішили, що Україна занадто розспівалась і розтанцювалась державним коштом, тож кількість філармонійних пісенно-танцювальних колективів звеліли зменшити. Відтак житомирські хористи потрапили під скорочення.
Авдієвський потому подався до Черкас, де керований ним тамтешній народний хор стрімко набрав розвою. Саме там і перетнулися шляхи двох митців (Іван Михайлович родом з Черкащини). А.Авдієвський невдовзі очолив головний український хор імені Григорія Верьовки, а Сльоті, котрий навчався по класу баяна в Одеській консерваторії, спочатку порадив перевестись на хорове відділення, а після закінчення навчання порекомендував продовжити свої початки в Житомирі. Бо на ту пору керманичі від культури схаменулись і змилостивились повернути житомирянам на сцену професійний хоровий спів. Хоча назва «Льонок» за новоутвореним хором збереглась, Сльоті довелося практично з нуля знову створювати хорову, танцювальну і оркестрову групи. І він із цим успішно впорався, бо за короткий проміжок часу відновив не лише колектив, а й його визнання.
Відтоді Житомирщина стала для нього рідною, врешті у поліський землі й знайшов митець свій вічний прихисток.
Іван Сльота увійшов до літопису слави Поліського краю не лише як хормейстер і диригент. Він є автором багатьох відомих у народі пісень, які прикрашають репертуар колективу і стали неповторною оздобою нашої багатющої музичної спадщини. Серед них -  «Не згасає зоря», «Ти мене замани», «Була собі Марієчка», «Поліський льонок», «Вінок ромена», «Говорили-балакали», «Купавочка», «Батьківська хата», «Розійдися, туманочку», «Ой хотіла мене мати». Їх подекуди вважають народними. Бо, як і народна пісня, твори Івана Михайловича мелодійні, співучі, у них прості, здавалося б, музичні форми і слова зовсім не примітивні, а органічно доповнюють одне одного. Тому, певно, їх так і тягне підспівувати.
Між тим, свого часу окремі діячі від культури, що самі не здатні були, вочевидь, творити щось хоча б приблизне, навіть на високих рівнях дорікали Сльоті за нібито надмірну наявність власних пісень в репертуарі «Льонка». Але керівник колективу пережив те критиканство, а час усе поставив на свої місця, підтвердивши чільне місце житомирського хору. Бо саме пісенна творчість очільника не в останню чергу зробила цю капелу самобутньою і впізнаваною. До речі, надзвичайною оригінальністю вирізняються й обробки народних пісень, зроблених Сльотою, які у виконанні «Льонка» відроджувалися з забуття і знову йшли серед люди.
Так, як пішла в народ найвідоміша пісня маестро «А льон цвіте», що на роки стала своєрідною візитівкою славнозвісного колективу, мовби доповнюючи сутність його назви. Вона набула небаченого поширення, бо її переспівували чи не всі відомі українські хори.
Зізнаюсь, що саме під впливом рядків «льон цвіте синьо-синьо» я запозичив для власної пісні означення барв рідного радомишльського краю, котрий «від лісів – зелений, а від льону – синій».
Творчість Івана Михайловича дійсно стала дороговказом і прикладом до наслідування для багатьох. Тож він залишив по собі вдячних учнів і продовжувачів започаткованих ним пісенних і музичних традицій. Професор І.Сльота викладав у Житомирському університеті, його чудовою творчою школою та майстернею був безумовно й сам «Льонок». Цю школу пройшли й чимало обдарованих радомишлян.
Вже у зрілому віці Іван Сльота відкрив себе землякам як прекрасного самобутнього поета. Недарма кажуть, що талановита людина – талановита у всьому.
Творчі дороги хору, керованого І.Сльотою, неодноразово перетинали Радомишльщину. Провідний поліський хоровий колектив виступав на багатьох сільських сценах та в райцентрі. І не лише на сценах. Останній свій концерт у Радомишлі артисти «Льонка» давали просто на неба на Соборному майдані.
Пригадується, у попередній приїзд до нас під час виступу в міському кінотеатрі Іван Михайлович спостерігав за сценічним виступом з глядачевої зали. Треба було бачити, як маестро протягом дійства немов перебував поруч з артистами. Він повсякчас жестикулював, щось підказував, схоже, подекуди виявляв своє невдоволення і навіть сварив та дорікав.
Після концерту випала приємна нагода поспілкуватися з митцем і взяти у нього інтерв’ю. З приводу своїх жестів та несподіваних емоцій (бо, як на мене, виступ був чудовий) він зазначив, що не терпить, коли хтось з хористів не віддається як слід на сцені, незалежно від того, де проходить концерт – у сільському клубі чи в столиці, тому й намагався декого розполохати.
А ще Іван Михайлович щиро зізнався в любові до Радомишльщини, як до краю, що має одвічні поліські пісенні традиції, які оберігає і примножує. З приємністю уславлений хормейстер відзначив присутність у залі багатьох молодих людей, котрі, розбещені «попсою» і маскультовим несмаком, тим не менше одностайно прихилилися до справжньої народної пісні (вони, зазначу, «на біс» сприймали більшість концертних номерів).
Втім Радомишльщина теж неодноразово виявляла свою шану і любов до Сльоти. Приміром, нещодавно на сторінках «Зорі Полісся» у закоханості в його творчість зізнавалися учасниці ансамблю народної пісні районного Будинку культури «Джерело». На жаль, якраз тоді, коли номер той уже ішов до друку, надійшла сумна звістка, що Івана Михайловича не стало. До речі, саме ансамбль «Джерело» представляв Радомишльський район на урочистостях з нагоди 75-річчя художнього керівника і головного диригента Поліського державного ансамблю пісні і танцю «Льонок», народного артиста України, автора численних поетичних та музичних збірок І.Сльоти, що проходили в Житомирі.
Та, мабуть, немає у нас жодного мистецького колективу, котрий не виконував би його пісень. Тож відхід митця у вічність краяни сприйняли як втрату дійсно рідної і близької людини. 
Одначе він не відійшов, бо зостався на цьому світі у своїх піснях, поезіях, чудових аранжуваннях і обробках народних пісень, зостався у пам’яті вдячних шанувальників своєї багатющої і невмирущої творчості.

Газета «Зоря Полісся», 12 вересня 2014 р.

Немає коментарів:

Дописати коментар