«Скільки там тієї зими…»

   Завжди з  приємністю зустрічаю в рідному місті це подружжя шанованих педагогів-пенсіонерів. Зазвичай вони крокують удвох. А одного дня стрів лише дружину, що неквапом простувала парком, тому, привітавшись, не стримався і запитав, чому вона прогулюється одна. Жінка посміхнулась і якось ніби по-змовницьки відповіла:

    - Володю, удвох у баню не ходять…

   І тут я звернув увагу на її зарум’янене й ніби враз помолоділе обличчя, яке випромінювало неприховану солодку млість і насолоду, що їх повсякчас відчувають відвідувачі лазні. Власне, саме задля цього люди й ходять у баню, і якраз оцієї відмінності лазні від квартирної ванни чомусь не могла второпати невдаха-наречена героя неперевершеної новорічної комедії про легку банну пару.

   Втім у давнину радомишлянам особливо обирати не доводилось. Мати власну домашню лазню могли собі дозволити здебільшого заможні господарі. А для пересічних переважно діяв принцип крилатої оповідки, винесеної в заголовок.

   Наразі миття у річці справді було найпоширенішим засобом догляду за чистотою тіла. Певно тому відводилися окремі й віддалені одне від одного місця купань чоловіків і жінок. До такого «пляжу», що в повітовому Радомислі містився на Тетереві в урочищі «Скелі», й вела вулиця Купальна. Ця міська вулиця повернула своє давнє народне наймення на хвилі першого відновлення історичних назв у місті, яке відбулося в останнє десятиріччя ХХ століття.

Вулиця Купальна. 1930-ті роки.

   Примітно, що на її початку було побудовано одну з перших громадських лазень у місті, якою передусім користувалась міська біднота (вона містилась на місці нещодавнього лісоторговельного складу, та, на жаль, згоріла у 1921 році  від сильної пожежі, що прокотилась тією вулицею). Відтак назва, як мовиться, потрапляла «в яблучко». А перші згадки про міську баню виявлено у звітах городничого за 1803 рік.

  Чиновництво і міська верхівка послуговувалась іншою лазнею, спорудженою на Малій Київській вулиці (нині провулок Шкільний). На відміну від бані по Купальній, де встановлювались «чоловічі» й «жіночі» купальні дні, тут були окремі мийні зали для чоловіків і для жінок з «парними», номери з ванною. Залишки стін цього гігієнічного закладу й досі бовваніють у яру між Будинком культури і школою №3.

   Між тим соціальне  розшарування діяло й на розподілі річкових купальних місць. Скажімо, на місці сучасного так званого «дитячого пляжу» була споруджена на воді купальня для місцевої знаті – доладу обгороджена і затулена від стороннього погляду (ця незрозуміла, на перший погляд, споруда добре проглядається ось на цій світлині). Вона, як і лазні, була платною.

   Відтак річкове купання вкупі з миттям упродовж багатьох десятиліть було і залишається досить вагомим чинником особистої гігієни. Бо й на моїй пам’яті траплялися роки, коли літнє тепло трималося дуже довго, а тому купальний сезон тривав ледь не до жовтня. Разом з тим загартовані містяни нерідко милися у річці аж до заморозків.

Наразі зимові морози і навіть вкриті кригою водойми не стають на заваді любителям зимового плавання, яких у народі називають «моржами».

Радомишльські «моржі» 1990-х на озері Прірва.

   А останніми роками поширилась традиція майже масового зимового купання на Водохреща, коли вода вважається чудодійною. Радомишляни, і юні, і літні, уподобляють задля цього освячені священиками місця на ставках, затишних річкових заплавах.

Водохреща в «Замку «Радомисль».

   Хоча знайти зараз «чисту» водойму на наших теренах проблематично. Адже офіційно визнано, що приміром, головна річка Житомирської області Тетерів тече тільки до Житомира, де для потреб міста забирається увесь теперішній дебет води. А далі – вже не річкова вода, а стоки, що подекуди доповнюються так само забрудненими притоками річечок і ручаїв. Недарма останніми роками у Радомишлі немає жодного придатного для купання місця, яке б задовольняло санітарні вимоги.

   Одначе забруднення річок мало місце і в минулому. Річкові купальні – один з таких прикладів, на який, проте, не надто звертали увагу. Варт пригадати й те, що природні водойми в давнину так само були найпоширенішою «пральнею». І коли для прання пішла у хід різноманітна хімія, шкода для довкілля ставала непоправною.

   До речі, прямоходом у Тетерів потрапляли всі змиви зі згаданої міської лазні по Шкільному провулку, від якої до річки був лише якийсь десяток метрів. Вочевидь, саме з таких міркувань у 1972 році її «поховали», хоча й досі до кінця не розібрали. Натомість у Радомишлі тоді став до ладу новий банно-пральний комбінат на колишній вулиці Леніна (нині - Мала Житомирська). Стоки з нього вже подавалися (принаймні, так передбачалося проектом) на міські очисні споруди. Попри сучасне, як на ту пору, обладнання, додавання для комфорту окремих душових кабін, наявність перукарні та пивного буфету, любителі пару, одначе, з ностальгією згадували кам’янку для пару в парильні старої бані.

Банно-пральний комбінат. 1972 р.

  У 1960-70-х було влаштовано лазні на ряді підприємств міста – у райоб’єднанні «Сільгосптехніка», на машинобудівному заводі, в автопідприємстві, лісгоспі, філії заводу «Маяк» тощо. Кожна з них мала свою «родзинку». Скажімо, у «Сільгосптехніці» вперше в місті було обладнано фінську сауну, після якої з приємністю можна було зануритися у басейн з водою.  Баня на машзаводі славилась чудовою класичною парою.

   Проте економічна криза кінця ХХ століття ліквідувала і самі підприємства, і їхню соціальну інфраструктуру. Припинив своє існування й банно-пральний комбінат, що проіснував лише трохи більше двох десятиліть. На хвилі приватизації його продали нібито під швейне виробництво. Але потому там – ні бані, ні швацтва. А будівля поступово руйнується.

  

 Тож у «лиховісні дев’яності» місто взагалі певний період залишалося без громадської лазні. Врешті економічна крига скресла, і з розвитком підприємництва почали з’являтися приватні бані – й, скажемо так, елітні, й для широкого загалу. Набуває поширення спорудження особистих лазень на приватних садибах, дехто притому здає їх бажаючим помитися за старовинними традиціями. А відновлена лазня у комунгоспі дістала статус міської комунальної. Так що «банна» ситуація увійшла у цілком нормальне цивілізаційне русло. 

   Тим часом дехто й досі подекуди сповідує звичний для себе «річковий» принцип. Бо й справді, скільки там тієї зими…