Коли йдеться про літопис того
чи іншого населеного пункту, то, визначаючи дату його заснування, історики
керуються певним правилом. Якщо дата заснування однозначно зафіксована в
історичних джерелах, її, звісно, й беруть за початок відліку. Якщо ж такої дати
не встановлено, то нею вважається перша відома писемна згадка про поселення.
Ясна річ, що за такого підходу роки першої згадки і справжньої дати
заснування можуть суттєво різнитися. Адже коли поселення згадується в якихось
документах, зазвичай там мова йде вже про цілком обжитий упродовж певного
періоду його статус.
Втім життя, зрозуміло, теж не стоїть на місці, як і не припиняються
ентузіастами-пошуковцями дослідження нашої минувшини. Відтак віднаходяться
нові, невідомі раніше згадки, відповідно до яких села, селища чи міста
«старішають», хоча можуть і «помолодшати», коли з’ясовується, що певну дату
віднесено до історії поселення помилково. Трапляється часом і так, і тут нічого
не вдієш.
Приміром, нещодавно потіївські краєзнавці віднайшли документ, який вказує
на 1603-й, як рік заснування Потіївки. До цього ж припускалося, що закладено
було це поселення 1584 року.
Не локалізуються з нашою Лутівкою віднесені до неї згадки під 1586 і 1591
рр., бо тоді ще цього села, схоже, не існувало.
Натомість завдяки пошукам вдалося «збільшити вік» Раковичів, Раївки,
Негребівки, Вирви, Чудина, Малої Рачі й ряду інших сіл.
Тож, коли ведеш власне дослідження, варто звертатися до першоджерела (якщо є, звичайно, така можливість), а не до посилань на нього.
От і нинішнього року згідно з офіційно зазначеними датами, зокрема в
академічній Історії міст і сіл УРСР, ряд сіл району мають визначати свої
ювілеї. Скажімо, 600-ліття від часу першої писемної згадки – у літописі Ставків (Леніного).
В історії села, написаній свого часу місцевим
краєзнавцем М.Кравченком, зазначається, що вперше Ставки згадуються під 1415
роком. Ймовірно використано ним посилання, наведені Л.Похилевичем у його
«Сказаннях про населені місцевості Київської губернії» (1864 р.) та
Ю.Кшивіцьким у «Словнику географічному Королівства Польського» (1890 р.), на
«Історичні акти Західної Росіїї» (т.1, №26).
Одначе,
коли відкрити вказане видання і уважно перечитати наведений там документ,
безпосередньо назви «Ставки» у ньому не знайдеш.
Вочевидь, дослідники розтлумачили стосовно нього означення мешканців
певного поселення, яких названо «істобчанами», а назва самого поселення подається як «Істобки». При цьому в коментарі
зауважено, що в оригіналі акту префікси записані з подвоєнням «у-ви» і злито з
назвою: дослівно – «увистобчани», «увистобки». Тож, імовірно, з таких міркувань
й віднесено цю згадку до наших Ставків (з огляду на можливу трансформацію «Стобки»
- «Ставки»).
Між тим наведено в документі й ряд інших поселень сучасної Радомишльщини.
Наразі 1415 рік стає поки що відправним для відліку історичного шляху Обліток,
Ходорів, Макалевичів, Буглаків, Пилиповичів, Верлока. Притому – без умовностей
«перекладу».
Йдеться в ньому також про Осечу - поселення з такою назвою, що
розташовувалося біля сучасної Потіївки, дослідниками ототожнюється і з самою
Потіївкою, і з Заньками.
А якщо зважати на певні обумовлення, то є підстави віднести до цього
переліку й Чайківку. Одним з місць збирання медової данини актова книга називає
«сщитківську» землю, належні до якої пилиповицькі й верлоцькі бортники
(бджолярі). Враховуючи складнощі прочитання й розшифрування давньоруських
письмен, запис «сщитківська» цілком логічно трансформується у «чайківську» з
огляду ще й на географічне розташування, як сусіднього поселення для
Пилиповичів та Верлока.
А от звернення до іншого відомого документа дає підстави Ставкам (і не
тільки їм) збільшити свій вік відразу на кілька століть. Йдеться про широко
згадувану в історії Радомишля дарчу грамоту князя Андрія Боголюбського, за якою
давньоруський Мичеськ (Мик-город) у 1159 році даровано було Києво-Печерському
монастирю. У повному тексті грамоти згадуються й навколомичські поселення,
відомі донині, – Ставки, Кичкирі та Верлок. Відтак уже цю дату логічно брати за
першу в їхньому життєписі.
Хоча історики вже давно дискутують з приводу достовірності грамоти Боголюбського,
звернувши передусім увагу на непритаманний для княжої доби стиль викладу.
Аргументацією у таких сумнівах є й те, що князь Андрій у 1159 році не володів Київщиною
й наразі не міг «роздавати» не підпорядковані йому землі. До того ж «випливла»
княжа «бомага» бозна звідки вже в кінці ХVІ століття, коли печерські архімандрити намагалися
якимось чином узаконити свої володіння.
Втім, як іноді іронізують самі історики, історія – це не те, що було, а що
записане. І якщо виникають сумніви, то написаному слід вірити тільки тоді, коли
сам переконаєшся у достовірності наведеного твердження.
Газета «Зоря Полісся», 11 вересня 2015 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар