«У той двір і на його плац… школу
впроваджую» - такий дарчий напис (фундуш) зробила 15 жовтня 1615 року у
Київських Гродських книгах, що юридично засвідчували майнові права, власниця
чималого спадкового будинку і довколишніх землеволодінь Єлизавета Василівна
Гулевичева, поклавши початок школі новозаснованого Київського братства, яка
згодом стала широковідомою як Києво-Могилянська академія. Втім до анналів
історії добродійка увійшла під ім’ям Галшка, що широко вживалося у ті часи
видозміненим за польським аналогом: Єлизавета – Ельжбета – Гальжбета – Галшка.
Походила вона зі знаного волинського роду Гулевичів. Його
представники обіймали високі посади воєвод, намісників, православних ієрархів,
мали великі землеволодіння. Тож невипадково Василь Гулевич, що був підстаростою
Волинської землі, віддав доньку заміж за Христофора Потія - сина
Володимирського єпископа Іпатія (згодом активного поборника Берестейської
унії й українського Греко-Католицького
митрополита). Його життєпис, до речі, певною мірою був пов’язаний з нашим
краєм, адже Потіївка дістала свою назву саме на честь цього унійного
предстоятеля.
Ймовірно, надані Київському братству споруди й
землеволодіння у Києві належали колись Потіям і були спадщиною, що дісталась
Галшці після смерті чоловіка. Помер він через хворобу невдовзі після одруження.
Відтак жінка сама виховувала доньку Катерину, викликаючи цим, одначе, певне
невдоволення Потіїв, що вважалися офіційними опікунами дівчини.
У 1606 році молода удовиця вийшла заміж удруге, приставши
на пропозицію магната Степана Лозки, чиї пращури, як і наступники входили до
панівної верхівки Київського воєводства, маючи тут значні маєтності. З
Гулевичами Лозку єднали давні дружні і родинні зв’язки. Брат Степана Лаврін був
одружений з Галшчиною двоюрідною сестрою. Примітно й те, що двоюрідна сестра
Степанового батька була матір’ю згаданого вже Іпатія Потія. Попри значну
різницю у віці (Степан був старшим від Галшки на тридцять літ) шлюб у них
склався добре, у подружжя народився син Михайло.
Родовим гніздом Степана Лозки була Раковщизна - дідичні
володіння, що тяглися від Рожева й Ставищ до Раковичів. Саме з Лозками
пов’язані перші відомі згадки про Раковичі в історичних джерелах, що
зафіксовані у багатьох актових записах. Згодом поруч зі Степаном у них уже
фіксується ім’я Галшки Гулевич, а потому й Михайла. У переважній більшості
писемних згадок ідеться про межові або майнові суперечки, адже зазіхання й мало
не розбійницькі напади на землі сусідів були у ту пору доволі поширеними,
особливо коли непевними ставали ті чи інші політичні події на владних
престолах.
Мабуть, з таких от міркувань звернулась до Лозки
Києво-печерська архімандрія з пропозицією щодо обміну його раковицьких
володінь, що межували з маєтностями Лаври біля Забілоччя, на монастирські землі
в іншому місці. Такий обмін навіть погодив польський король Сигізмунд Третій.
Проте зреалізовано його не було. Можливо, відчуваючи
певну провину за чоловіка, що не посприяв православній церкві, вірною якій вона
була упродовж усього життя, Галшка Гулевичева-Лозка вирішила згодом зробити
Київському церковному братству власний розкішний дарунок. Відтак вона фундувала
свій будинок, довколишню землю й чималі грошові кошти монастиреві, за умови,
щоби при ньому облаштована була «школа дітям, як шляхетським, так і
міщанським». Її син Михайло був серед перших учнів Братської школи.
Картина В.Забашти «Заснування Києво-Могилянської
академії:
Гетьман Сагайдачний і Галшка Гулевичівна».
Втім за два роки потому у 1617-му приналежність меценатки
до раковицьких маєтностей засвідчено у позовному зверненні митрополита
Й.Рутського до Степана Лозки, його дружини Єлизавети (Галшки) Гулевич та
їхнього сина Михайла з приводу захоплення ними належних церкві Ніжиловицьких
грунтів, що певний час вважалися безгосподарськими. Суперечку законним засобом
врешті владнали.
Після смерті чоловіка Галшка переїхала до Луцька, де й
доживала віку. Притому майже увесь свій грошовий спадок вона заповіла Луцькому
Братському монастиреві, його школі, церкві й шпиталю. Там, на території
монастиря, її й поховали.
Син Михайло виявився не надто вмілим господарем і жив
переважно за рахунок продажу спадкових маєтностей. Раковицький маєток тимчасом
перейшов до сина Степана Лозки у першому шлюбі - Йосипа. А вже по його кончині
ці землеволодіння, що дісталися дружині, знову неодноразово ставали предметом
розборок із сусідами й церковниками зокрема.
Проте
це аж ніяк не затьмарювало добре ім’я благодійниці та меценатки Галшки
Гулевичівни-Лозки, яке з пошаною вписане до скрижалей літопису славнозвісної
Києво-Могилянської академії та просвітницької справи в Україні загалом.
Газета
«Зоря Полісся», 4 березня 2016 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар