ці рядки з легендарного пісенного радянського
пропагандистського хіта ілюстрували колись світлі прагнення ентузіастів
побудувати нове щасливе життя. Нині ж їх усе частіше почали брати на озброєння
ті, хто прагне перелаштувати уже на свій лад певні історичні події. А якщо
потрібної «казки» у минулому не було, її просто вигадують, а потім ще й
вишукують надумані аргументи, аби перетворити у «реальну минувшину».
Мова тут не про політиків, котрі, прийшовши до влади,
прагнуть переінакшити у свій спосіб ту чи іншу старовину. Врешті таке
тлумачення історії запровадили московські самодержці ще у XVIII столітті, коли, загарбавши довколишні землі, у тому числі й українські,
насамперед знищили оригінальні історичні джерела, а відтак написали наш родовід
по своєму.
Тут своє вагоме слово мають сказати академічні науковці.
Одначе й у нас, на місцевому, так би мовити, рівні,
нерідко доводиться стикатися з перекручуванням справжніх історичних фактів.
На
жаль, часто-густо подібними вигадками грішать структури та їх підприємливі
розпорядники, котрі прийшли на Радомишльщину для ведення на її теренах
господарської чи культурологічної діяльності, і відразу, образно кажучи,
пропонують свій статут чужому монастиреві.
Приміром, у 2006 році нові власники радомишльського
пивоварного заводу, що до цього вів лік своїй історії від 1906 року, раптом з
доброго дива оголосили, що підприємство було засноване у 1886 році, пославшись
на десь віднайдену нібито в архівах рецептуру звареного в Радомишлі пива,
датовану саме тим роком. Хоча й не фахівцеві зрозуміло, що рецепт виготовленого
(хай навіть і у Радомишлі) пива може бути запропоновано для будь-якої броварні.
Врешті, якщо вже говорити про архівні знахідки, то
відправним документом тут слід вважати справу за №117/242, датовану 1906 роком,
що зберігається у Державному архіві Київської області, у якій ідеться про
дозвіл Адольфу Тайферту та Ігнатію Альбрехту на побудову пивоварного заводу
при селі Мик-город Радомисльського
повіту. Та й у пам’яті радомишлян, які так чи інакше були пов’язані з
пивзаводом, закарбувалося те, що до останніх масштабних реконструкцій, які
повністю змінили вигляд підприємства, на колишніх цехах красувалась дата
справжнього уведення в дію радомишльського пивоварного: «1906».
Між тим, до появи пивзаводу на теперішніх обширах у
Радомишлі дійсно діяв ще один, щоправда, іншого власника, в іншому місці і
зовсім з інакшим роком заснування – 1875-й. А взагалі броварництво почало
розвиватися на наших землях аж з ХVІІІ-го
століття.
Справжня лавина «сенсаційних відкриттів» зринула на
Радомишль з уведенням в дію музейного комплексу «Замок «Радомисль».
Млин, побудований у 1903 році, став «середньовічним
замком». Зрозуміло, що з рекламною метою, але ж дехто сприймає цю вигадку за
«чисту монету».
Відразу «віднайшлась» й стародавня радомисльська папірня,
яку, одначе, марно намагалися відшукати авторитетні наукові експедиції ще шість
десятиліть тому. Бо мали орієнтир, переказаний місцевими старожилами, що
паперова мануфактура містилась десь у лісі на березі Мики.
Слідом цілий калейдоскоп сенсацій почали влаштовувати
колеги-журналісти з інших країв, що залюбки відвідують туристичну перлину
Радомишльщини і досхочу потому оповідають про неї, додаючи й тиражуючи водночас
безліч вигадок та нісенітниць.
З їх легкої руки засновник радомишльської папірні
архімандрит Є.Плетенецький став уродженцем Радомисля (хоча варто зазирнути в
перший-ліпший довідник, аби пересвідчитися, що народився він на Львівщині), а
на радомишльському папері нібито друкувалися й царські гроші.
А ось подібний свіжий приклад вже з іншої, слід
сподіватися, перлини. Нещодавно популярний всеукраїнський часопис на своїх
сторінках цікаво й кваліфіковано проілюстрував роботи, які ведуться у Ставках з
відродження маєтностей, закладених ще у ХVIII столітті. Водночас на одній із світлин зображено брукований шлях, який
веде з Радомишля до цього села. Підпис під ним вказує, що дорогу облаштовано в
середині ХІХ століття.
Коли я розповів про це ветеранові шляхового будівництва в
районі Г.У.Івашкевичу, він тільки розсміявся:
- То виходить, що я вже живу - ого-го! Бо цю дорогу, як і
ряд інших у районі, забруковувало очолюване мною підприємство «РайДУ» у 1960-70
роках…
До цього можна додати, що не означена теперішня дорога до
Ставків і Кичкирів й на мапі шляхів Радомисльського повіту початку ХХ століття,
на якій ретельно зображено усі транспортні сполучення. До кожного з цих
напрямків тоді вели з Радомисля окремі дороги.
Втім і старожили села стверджують, що здавна Ставки
сполучалися з Радомишлем старим шляхом, що вів з Микгорода понад річкою. А
Житомирський тракт (мова саме про нього) проходив через Кичкирі, маючи
відгалужений ставецький такий собі путівець.
Врешті, знову звертаючись до архівних джерел, слід
зважити на повідомлення Кичкирівської волосної управи від 1910-го року про
відкриття путівця з Радомишля у Ставки через Микгород.
Але ж туристи, що подорожуватимуть теперішнім шляхом, про
таке й не здогадуватимуться, відтак з гордістю і цілком серйозно сприйматимуть
повіданий їм з рекламною метою факт, що рухаються вони трактом і бруківкою
півторастолітньої давнини.
Прикро, що підхоплюють свіжоспечені вигадки й наші
місцеві шукачі сенсацій. Якось просто приголомшливу «новину» проголосив на
поважному зібранні керівник однієї з районних служб. Пославшись на
«авторитетні», за його словами, джерела, він повідомив, що свого часу на
радомишльську паперову фабрику за папером для своїх творів особисто приїздив
Тарас Шевченко! Наразі запропонував якимось чином увічнити цей факт.
Дарма що «неординарний» випадок обійшли увагою всі
найвідоміші біографи й дослідники величної постаті нашого національного генія,
відтворивши його життя в найдрібніших хронологічних і подійних деталях. Та й
авторитетні історики і фахівці, одначе, у своїх дослідженнях визнають факт
існування й функціонування папірні, як підприємства, в Радомишлі лише у XVII-му та деякими обумовленнями у XVIIІ-му століттях.
Словом,
чимдалі віддаляючись від тих чи інших подій, доводиться отримувати їх
інтерпретацію у дуже «цікавому» трактуванні. Відтак, повертаючись до крилатих
радянських фраз, проситься до коментаря подібних одкровень ще одна: «Жити стає
веселіше…». Хоча з прикладами на кшталт наведених це буває просто смішно.
Газета
«Зоря Полісся», 20 травня 2016 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар