четвер, 22 червня 2017 р.

Війна, якої «не було»


«Двадцать второго июня ровно в четыре часа
Киев бомбили, нам объявили, что началася война...»

Ця невибаглива пісня, що співалась на мотив популярного «Сінєво платочка», після 22 червня 1941 року поширилась усіма просторами «вєлікого і могучєго» СРСР.
Проте мало хто замислювався, що початкові слова її не узгоджуються, одначе, з історичною дійсністю. Адже бомбили Київ хоч і на світанні, але не о четвертій ранку, а урядове повідомлення про початок війни взагалі пролунало по радіо лише опівдні. Власне, лукавив перед власним народом і Нарком закордонних справ В.Молотов, який озвучив заяву радянського уряду про напад Німеччини на Радянський Союз, коли у його зверненні йшлося зокрема про наступ німецьких військ без оголошення війни. Бо, як тепер відомо, німецька дипломатія таки вручила радянському уряду відповідні документи, в яких оголосила СРСР війну, пояснюючи це порушеннями радянською стороною договору про ненапад та інших міждержавних угод, підривними діями проти Німеччини та Європи, підбурюванням антифашистських сил, концентрацією величезної кількості сил на кордоні для нападу на Німеччину і т. ін.
Втім суперечності з приводу початку тієї війни та її причин випливають уже з трактування цього кривавого протистояння як «Великої Вітчизняної». Саме з таким заголовком надрукована була 23 червня у газеті «Правда» передова стаття одного з провідних більшовицьких ідеологів Є.Ярославського, після якої й з’явилося це означення.
З одного боку таку назву для підйому патріотичного духу запозичили за аналогом франко-російської війни 1812 року, у якій бойові дії, що велися в тодішніх межах Російської імперії, назвали саме Вітчизняною війною. Та на цьому схожість з подіями початку ХІХ століття завершується. Бо офіційно скінчилась та війна, коли війська Наполеона залишили територію Росії. Втім російські війська пішли за Бонапартом далі вглиб Європи, добиваючи спільно із союзниками. Проте ця військова місія навіть у російській історіографії уже іменувалась «закордонними походами».
Слід підкреслити, що війна 1812 р. значною мірою була реакцією Наполеона і його спільників на загарбання Росією та іже з нею Польщі внаслідок так званого третього її поділу. І це майже повністю повторило причини початку Другої світової, коли Радянський Союз у парі з «дружньою» Німеччиною за наслідками пакту Молотова-Ріббентропа здійснили по суті четвертий поділ Польщі. За протоколами пакту між Німеччиною та СРСР було таємно розподілено сфери впливу і нові кордони між цими країнами, польської території між якими вже не повинно було існувати. І цей план дав «зелене світло» німецькому походу на Польщу 1 вересня, а радянському – через 17 днів по тому.
Відтак з іншого боку – термінологією «Великої Вітчизняної» Радянський Союз прагнув відгородитися від своєї причетності не те що до розв’язання Другої Світової, а й навіть участі у ній. Бо, як би не відхрещувалися від цього факту тодішні й теперішні імперські ідеологи, польська кампанія означала офіційний вступ СРСР у Другу світову війну. Для його виправдання тоді було запроваджено термін «Визвольний похід Червоної Армії у Західну Україну й Західну Білорусь 1939 року», а нині офіційна Росія притримується тези про «введення радянських військ у Західну Україну і Західну Білорусь у ході війни Німеччини з Великобританією і Францією, що почалась». Такий собі варіант «закордонних походів». Світова історіографія тимчасом застосовує тут оцінки, які дали після цього вторгнення тогочасні польські військові і політичні діячі, розцінивши напад СРСР на Польщу як «удар ножем у спину, що повністю змінив положення держави».
Цей удар виконували сформовані у складі Київського військового округу спеціально для Польського походу три армійські групи: Одеська, Вінницька й Житомирська. Остання комплектувалась переважно з призовників Житомирської області. Ці бойові дії, тим більше як війна, особливо не афішувалися, а наголос передусім робився «на здійсненні віковічної мрії українського народу жити в одній вільній державі».
Але – на війні, як на війні. Польські війська, попри офіційні заклики не вступати у бій з червоними частинами, все ж намагалися чинити опір. Проте сили були нерівними, тим більше, що у багатьох випадках Червона Армія координувала свої дії з Вермахтом, як це було при взятті Львова, Бреста та інших міст. До речі, невеличкий польський гарнізон легендарної Брестської фортеці утримував позиції від наступу і німецьких, і радянських військ не менш мужньо, ніж потому його захисники у 1941-му. Навіть коли у Бресті 22 вересня проходив ганебний радянсько-німецький військовий парад на честь спільної перемоги над Польщею і встановлення нових кордонів між двома агресорами, поляки все ще утримували фортецю. Залишили вони її через декілька днів, коли закінчилися всі боєприпаси.
Але й радянські війська зазнали чималих втрат. Офіційно названо 795 загиблих, 59 зниклих безвісти, більше двох тисяч поранених.
Справжнє чорне лихо опустилося після цього «закордонного визвольного походу» на близьке нам селище Чоповичі (нині Малинський район), що свого часу належало до Радомисльського повіту. До тодішнього Чоповицького району за час польської кампанії надійшло 93 похоронки, у тому числі 50 – до самого селища. Загинули на тій війні 48 призовників з Андрушівського району, 27 – з Малинського. Вочевидь саме з цих райвійськкоматів було залучено найбільше поповнення для Житомирської армійської групи.
У реєстрі втрат Польського походу Червоної Армії й Іван Іванович Сташенко з Вишевичів, який пропав безвісти.
Тобто, ще майже за два роки до початку «Великої Вітчизняної» наші згорьовані земляки вже сповна оплакували своїх синів, чоловіків, братів, батьків, які чомусь не увійшли до переліку жертв, опублікованому у багатотомній «Книзі пам’яті», бо то, як вважалося, була не наша війна, і нібито взагалі не війна.
Випадково чи ні, але у цьому сумному мартирологу чимало прізвищ, які вказують на польські корені їх носіїв. Деякі з них знані й на Радомишльщині – Бернацькі, Білошицькі, Дідківські, Іваницькі, Недашківські, Скуратовські, Сушицькі, Ходаковські… У той же час у лавах Польської армії воювало чимало етнічних українців, що мешкали на території Польщі. Отак волею диктаторів всі вони опинилися в різних окопах.
Польські втрати були куди більшими: 3500 загиблих, 20 тисяч поранених, більше 450 тисяч полонених, чимало з яких потому таємно було страчено у Катині, Харкові, таборах Гулагу.


1939 рік. Радомишль. Повернення Червоної Армії з Польського походу.

На декілька років Польща як держава зникла з історичної карти світу.
А скільки людських доль нещадно було переламано внаслідок цього «визвольного походу» та наступного «добровільного волевиявлення» населення Західної України, засвідченого Декларацією про встановлення Радянської влади в Західній Україні і постановою з проханням прийняти її до складу СРСР та воз’єднання з Українською РСР. Ці документи затвердили обрані трудящими Народні збори 27 жовтня – через місяць і десять днів після офіційного вступу туди Червоної Армії.
Про те, як забезпечуються під дулами автоматів «вільні волевиявлення»,  ми нині добре знаємо за прикладом анексії Росією українського Криму, де «вільний» вибір кримчан забезпечували «зелені чоловічки», яких там не було, допоки їх не легалізував Кремль.
А про наслідки розповів у своїх спогадах ветеран Другої світової, полковник у відставці радомишлянин Микола Крепченко, який у 1945-46 роках, виконуючи наказ, вів бойові дії у Західній Україні з підрозділами УПА. Він у цьому, до речі, публічно покаявся й закликав до цього інших, заслуживши шану навіть тих, з ким тоді мусив воювати. Микола Васильович пригадав розмову з бандерівцем, котрий потрапив у полон.  
  «Ми ж, – казав полонений, – вас 39-го року зустрічали як братів. А в сороковім році що вийшло? Всіх нас до Сибіру. Вуйка – до Сибіру. Ойця забрали, навіть не знаю й де він. А я згинути в Сибіру не хочу. Помру краще тут за вільну Україну». Потім стало відомо, що повісився він у в’язниці.
Або таке. Коли формували дивізію «Галичина», потрібно було набрати 18 тисяч вояків. А добровольців записалося з місцевої молоді 80 тисяч! Чому? Та радянський уряд сам винен в тому, що чинився такий опір, – робить висновок М.Крепченко, –  бо не сприйняли люди Радянської влади. Не треба було там примусово колективізацію впроваджувати, не треба було до Сибіру ешелони з людьми гнати... Не вони ж прийшли до нас свої порядки запроваджувати, а ми туди пішли, як кажуть, зі своїм статутом. Тамтешні люди цього не сприйняли».
За підрахунками науковців, тільки у 1939-40 рр. із Західної України до Сибіру чи Казахстану було депортовано біля 320 тисяч осіб.
А наступною війною до початку «Великої Вітчизняної» для Радянського Союзу стала фінська авантюра, що подавалась теж відокремлено від Другої світової, як «відповідь на агресію проти СРСР буржуазної Фінляндії». Та це вже, як мовиться, інша історія, хоча по суті з тотожними намірами і такими ж ганебними й трагічними наслідками.




Немає коментарів:

Дописати коментар