Першотравневий зошит Андрія Бондаренка

 

На цей зошит декілька років тому натрапив тодішній директор Радомишльського народного краєзнавчого музею Сергій Галицький, копирсаючись у запасниках. Зовні, здавалося б, такий собі звичайний, учнівський, часів СРСР, з Лєніним на обкладинці…

Належав він колись котромусь Бондаренку Андрію, як свідчить напис на титульному аркуші. Проте, хто він і де саме навчався, інформації немає. Хоча зміст зошита вказує, що був учнем однієї з шкіл Радомисля (саме так подано назву міста у письмових роботах школяра). Вочевидь, зошит з української мови, бо наведено в ньому відповідні вправи та твори заданої тематики. Останні, притому, являють певний інтерес, адже поглядом Андрія висвітлюють окремі події з життя тогочасного міста.

Стосовно конкретного часового періоду, то йдеться, скоріше за все про рік 1925-й. Позаяк в одному з творів учень згадує пам’ятник Карлу Марксу в місті, що його було встановлено саме того року. Інша письмова робота під назвою «Якою повинна бути нова людина» висвітлює тези з відповідної статті Григорія Зінов’єва – одного з «полум’яних революціонерів» та провідних більшовицьких діячів, члена політбюро ВКП(б) і очільника Комінтерну (цікаво, що його справжнє прізвище за батьком було Радомисльський, вказуючи на походження пращурів з наших країв).

 

Після критичного виступу на партійному з’їзді в грудні 1925-го проти Сталіна та його найближчого оточення Зінов’єва наступного року позбавили усіх партійних і державних посад. Тож по тому учні цитувати його «праці» вже напевне не могли. Адже Лєнін, посміхаючись з обкладинки зошита, звісно, мав надихати своїм примруженим поглядом шкільну дітвору на успішне навчання задля побудови світлого комуністичного майбутнього. На підтвердження – портрет обрамлений не лише письмовим та навчальним приладдям, а й більшовицькою символікою.

Як свідчать вказані вихідні дані, надихав цей витвір мільйон школярів. Саме таким накладом виготовили його за замовленням №28 на «Государственной писчебумажной фабрике «Герой Труда» в місті Добруш, що в Гомельській області Білорусії. Щоправда, у 1919-1926 роках цей регіон Москва приєднувала до РРФСР. Саме в той період і було зорієнтовано виробництво зошитів на загальносоюзні потреби, недарма ж текст на обкладинці видрукувано російською. А відтоді підприємство вважалося провідним виробником зошитів та іншого подібного учнівського приладдя на союзних теренах. За відомостями 1970 року, Добрушськими зошитами користувався кожен сьомий учень СРСР.

На останній сторінці, як зазвичай велося, – метрична система мір і табличка множення. Дарма, що сам зошит – «у лінійку», тобто призначений не для математики, а для гуманітарних дисциплін.

 

А ще – у вихідних поліграфічних відомостях, надрукованих за радянським стандартом, наведено втаємничений напис «Упол. Улит. №683». Такою позначкою шифрувалась радянська цензура, що здійснювалась у всіх поліграфічних та видавничих структурах. В наведеному зошитному випадку йдеться про уповноваженого Уліту - управління у справах літератури і видавництв, яке зазвичай називали цензурним органом. Її представники в областях позначалися як «облліт», в районах – «райліт». Остання позначка, скажімо, міститься на примірниках Радомишльської райгазети, виданих у 1920-30-х роках. Між тим, вже аж у 1966-му його офіційно перейменували «за умовчанням» – на управління з охорони державних таємниць у пресі.

Здавалося б, що мала оберігати цензура на учнівському зошиті, власне, на його обкладинці? А не скажіть! Хрестоматійними, для прикладу, є проколи, коли на якихось там звичайнісіньких товарних бирочках замість «Лєнінград» чи «Сталінград» з недогляду друкарів проскакували написи «Лєнінгад» та «Сталінгад», що видавалося спрямованою ідеологічною диверсією (на «Петрогад» особливої уваги, мабуть, не звернули б).

Колись мама розповідала мені про пригоду, яка сталась за часів школярства у голодні передвоєнні 1930-ті в її рідному Чудині. Одного разу до школи завітали «уповноважені» з району і, перетрусивши учнівські торбинки, вилучили з них усі новенькі зошити з останньої отриманої партії. Всі вони були з портретом Сталіна.  Але з’ясувалося (звісно, шепталися про це по закутках), що на зображенні «вождя всіх народів» пильне око могло вмітити невеликий графічний хрестик. Хрест! На портреті головного комуніста та атеїста!! Та таке неможливо уявити!!!

Втім, з огляду на розгул тодішніх репресій, передбачити наслідки «злочинного недогляду» для всіх, хто був задіяний у тому поліграфічному ланцюжку, було неважко.

От і на музейному зошиті з Добруша «Герой Труда» міг раптом перетворитися на «Хероя Туда (або Пруда)» чи щось подібне, а «пісчебумажная» фабрика стати «піщебумажною» з багатозначними натяками… Тож не таке вже й просте походження наведеного учнівського зшитка.

На жаль, особа його власника залишається невідомою. Одначе, хтозна, можливо, щось повідомлять обізнані з життєвою долею цього нашого краянина нащадки-радомишляни…

Тимчасом цікавими будуть для читачів учнівські твори Андрія Бондаренка, що, висвітлюючи деякі моменти нашої тодішньої минувшини, є водночас свідченнями тогочасної епохи (тогочасніні правописні особливості збережено).

 

 

Перше Травня

Теплий весняний день. Сонце вже високо підбилося на небі. На футбольному майданчику зібралися учні майже зо всіх шкіл, щоб звідсі разом рушити на маніфестацію. По-між кущами, по-під деревами, на майданчику – скрізь шниряють дітячі постаті. Нема того куточка, де-б їх не було.

Але ось подано сигнал шикуватися в ряди. Почалась метушня. Нарешті сяк-так вишикувались і притихли. Пролунав барабан, загойдались прапори й, не дуже стройними рядами, всі рушили на вулицю ім. Шевченка, щоб там, з’єднавшись з иншими організаціями, рушити на Червоний Майдан, де малося відбутись урочисте святкування.

На вулиці вже вишикувались червоноармійці: піші, кінні, з гарматами, щоб теж зіллятись з маніфестацією. Якесь радісно-погорде почуття підіймалося в грудях, дивлячись на це «наше» військо.

Десь недалеко заграла музика і, через деякий час, показалися перші ряди міських організацій. По річці голів плили прапори, усміхаючись своїми лозунгами весні, квітам, сонцеві, посилаючи через його привіт своїм далеким закордонним, поневоленим браттям.

А річка все плила, здавалось, що кінця їй не буде. Нарешті маніфестація рушила на Червоний Майдан.

Першими йшли стрункими лавами піонери, потім учні, робітники, службовці, а ззаду гуркотів своїми гарматами дивізіон. На майдані всі розташувалися кругом пам’ятника К.Марксу.

Почалися промови, привітання.

По закінченні офіціяльної частини всі розійшлися, хто куди.

А ввечері святкування закінчилося кіном, яке демонструвалося на майдані під відкритим небом.

 

 

Обслідування м.Радомисля. Новий побут

Побут мешканців м.Радомисля під впливом революційної боротьби і, взагалі, революції змінився не дуже різко. Особливо це помітно на сільсько-господарському населенні м.Радомисля. Старий побут пустив глибоке коріння в їхньому буденному життю. Це виявляється у їхньому відношенні до революційних свят, у ставленні до релігії й т. ин. Червоне проміння смолоскипу Революції не змогло ще розвіяти темряву старого побуту.

«Старих свят не святкують, а нові свої хочуть завести. Хочуть, щоб люди Бога скоріше забули ». І відзначають вони революційні свята тільки «для людського ока», роблячи в закутку яку-небудь роботу. Але прихильником таких думок з’являється лише старе покоління. До старого дерева трудно прищепить молоді нові зразки.

Самі ж консервативні представники молодого покоління сільсько-господарського населення м. Радомисля не можуть не схилитися перед величністю Революції. Вони мимохіть захоплюються широким помахом крил нового побуту, нового життя і стають його прихильниками. Де-кілька років назад ніхто із них і не подумав-би справити червоне весілля і червоні хрестини, а тепер це можна вже стрінути досить часто.

У робітничого населення м.Радомисля, якому більш безпосередньо доводиться мати сутички з новим побутом та життям держави, старі погляди та побут більше змінилися. Натерпівшись за старого часу від експлуатації буржуазії, робітники м. Радомисля, щоб запобігти тепер будь-якій експлуатації та щоб у спільній праці полекшити своє матеріальне становище, організовуються в різні спілки, союзи. Багато вже таких союзів мається у м.Радомислі. А це вже дуже великий крок вперед, бо, колективно працюючи, колективно захищаючи свої інтереси, самий відсталий робітник колективізується. Але все ж таки, не зважаючи на все це, багато лишок старого побуту залишилося ще тут.

Та виростає вже молоде юнацьке покоління, яке виросло серед революційної боротьби й научилось любити Революцію за її широке могутнє життя, за її вільний новий побут. Організації ЮП та Комсомолу ще більше вдосконалюють це юнацьке покоління в обороні своїх інтересів, інтересів своїх братів, в будуванні нового життя, нового побуту. І прийде час, коли це юнацьке покоління замінить старе, високо підійме своїми дужими руками стяг нового життя, сонце нового побуту розвіє темряву старого, і новий побут у всій своїй красі запанує у м.Радомислі.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 28 квітня 2023 р.