«В день авансу і зарплати…»

 

     Жінка ця – ну, просто клас!
     Для усіх немовби мати,
     Промінь сонячний для нас –
     В день авансу і зарплати…

Ці іронічні віршовані рядочки, що спливли в пам’яті, присвячувалися працівницям бухгалтерської сфери, які, попри виконувані ними різноманітні фінансово-економічні функції, в уяві багатьох асоціювалися передовсім з нарахуванням та виплатою заробітку.

Зазначені дні вважалися майже святковими, а визначені виплатні дати – 12 та 27, чи 15 та 30 числа – на підприємствах, в установах та організаціях знали як «отченаш». І дотримувалися їх неухильно. Адже несвоєчасна виплата трудівникам заробітної плати, як і авансу (так зазвичай називали платню за першу половину місяця), в СРСР розглядалась як надзвичайна подія, і до порушників застосовувалися найсуворіші заходи. Керівник, скажімо, міг відразу попрощатися зі своєю посадою. Відтак касири та відповідні бухгалтерські працівники оперативно повідомляли керівництву про те, що хтось не прийшов отримати платню. У такому випадку, аби підстрахуватися, зароблене надсилали поштовим переказом на домашню адресу відсутнього.

У деяких виробничих структурах, зокрема будівельних, робота ряду підрозділів мала виїзний характер, коли доводилися працювати на об’єктах, віддалених від адміністративного розташування контори. У такому випадку зарплату відрядженим дільницям чи бригадам доправляли безпосередньо до місця їхнього перебування.

Саме такий момент і зафіксовано на світлині, що її було вміщено в ювілейному альбомі колишньої Шляхово-експлуатаційної дільниці №630, яка базувалась у Радомишлі. Альбом цей присвячувався 50-річчю «Великого Жовтня» і зберігається в краєзнавчому музеї Радомишля.

У бухгалтерові-касирові (у центрі знімка) відразу впізнав Олександру Гаврилівну Золотарьову-Радовільську. У мої дитячі роки для нашої родини вона була сусідкою по комуналці. Пройшла, між тим, німецько-російську війну. І за дивним збігом (а, може, й ні) була на фронті санінструктором окремого дорожньо-експлуатаційного батальйону.

Можливо, читачі публікації впізнають ще когось із цієї фотокартки…

Свого часу в ШЕДі (його в ті роки зазвичай іменували російською абревіатурою ДЕУ, як відому уже тепер автівку) працювала й моя мама. Базувалась ця фірма на перетині сучасних вулиць Карпенка та Купальної (її територія «спускалась» до річки, а останнім ці виробничі площі обіймав лісоторговельний склад), і опікувалась дорожнім господарством регіону. Будувала й обслуговувала зокрема ділянку Варшавки, доглядала й утримувала в Радомишлі міст через Тетерів, спочатку старий дерев’яний, а потім і залізобетонний, та інші мостові споруди на автошляхах Радомишльщини.

Між тим, тогочасна статистика зазначає, що у 1967 році середня зарплата в СРСР становила 100 рублів, для робітників промислових галузей – 132 рублі. Некваліфікований персонал отримував «мінімалку» (в межах 50 руб.). Приблизно такий заробіток, вочевидь, нараховувався й шляховим працівникам ШЕДу. І, як бачимо, підвозився.

Сьогодні, коли зарплата перераховується працівникам на банківські картки, «доставка на місце» вже не актуальна. Водночас відповідальність керівництва за невиплату заробітку так само передбачає каральні адміністративні й навіть кримінальні наслідки. Їхнє застосування, щоправда, часто-густо блокується заплутаними й суперечливими юридичними процедурами та тяганинами.

 

Газета «Зоря Полісся», 12 травня 2023 р.

 

P.S. Після публікації цієї світлини в газеті відгукнулась на неї 90-літня радомишлянка Віра Киселевич-Безпала. Жінка впізнала на фото … вантажівку за номером 02-10. На іншій, що мала номер 02-09, колись саме в «ДЕУ-630» працював її чоловік. Втім, як розповіла Віра Василівна, починав він з легковика: був водієм директорської машини, коли новопризначеним керівником дільниці став Федір Можарівський. А потім, як родина почала будувати хату, пересів на вантажного ЗІСа.

Звісно, знайома була вона з Олександрою Золотарьовою. Згадує, що товаришували з моєю мамою і дружиною директора Павлою Можарівською. Одного разу жінки завітали до нас засівати на Новий рік, і були ті відвідини радісними та веселими…

«Приємно згадувати гарне минуле, особливо порядних і добрих людей, які тобі зустрічалися…» – підсумувала Віра Киселевич-Безпала.