«Сумно зустрічав український Київ
новий 1918 рік. З півночі і сходу насувалися на Україну банди червоних
завойовників. Цілий край в обіймах анархії. Нарешті і в самому Києві щодня
можна було сподіватися повстання. Але що було найгірше, то повна відсутність
власного війська, відсутність хоч найменшої можливості поставити опір анархії. Тодішній
український уряд безнадійно проґавив момент національного підйому, який охопив
маси українського вояцтва, коли можна було створити дійсну українську армію.
Щоправда, було багато полків з більш
чи менш голосними назвами, але ж на той час від них залишилися лише жменьки
старшин. Ті ж з них, які залишилися в більш повному складі, були вже цілковито
збільшовичені. І лише в останній мент, коли катастрофа була вже неминуча, дехто
з державних українських мужів схаменувся і почали наспіх творити нові частини,
але було вже запізно. Все, що було ліпшого і здисциплінованого з-посеред
козацького контингенту, розбрелось домів, лишилися старшини та юнаки, з котрих
на скору руку зорганізовано нечисленні відділи і вислано проти ворога…»
Так описує у своїх споминах ситуацію
у Києві напередодні вікопомного Крутського бою один з відомих його учасників
Ігор Лоський. Ці свідчення є надзвичайно цінним і вагомим джерелом для
дослідження та відтворення якомога повної картини того, що сталося 29 лютого
під станцією Крути, що відтоді вважається символом стійкості та мужності
українців у протидії московським окупантам.
Гімназист
Ігор Лоський.
У ту пору Ігор Лоський навчався у
Другій Українській гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства, учні якої за
прикладом студентів київських університетів св. Володимира та новозаснованого
Українського народного долучилися до зорганізованого Студентського куреня
Січових Стрільців. Кілька днів тривала для них вишкольна муштра під орудою
кількох вояків-старшин, що пройшли через горнило Великої війни, яка тоді палала
на світових просторах.
Відтак новоспечені новобранці
всілися на потяг і рушили навстріч «червоним» московським зайдам. Отаборившись
на станції Крути, українські сили сформували розвідку, варту і, готуючись до
неминучого бою, рили окопи.
Як згадував Лоський, десь біля
десятої ранку з’явилися ворожі групи, і водночас більшовицька артилерія почала
обстріл – доволі інтенсивний, але в такій же мірі невдалий: снаряди лягали у
полі. Натомість єдина українська гармата била влучно. Добре відстрілювались і
бійці. Гірше було зі студентами, багато з яких не вміли стріляти й швидко
вистріляли всі набої. Штаб на ту пору вже відступив до Ніжина разом з
амуніцією.
Без набоїв кулемети оборонців Крут
швидко замовкли, і вони мусили відступати – подеколи у метушні та безладі.
Зрештою тим, хто міг бачити картину бою, вдалося дістатися до потяга, що стояв
за пару кілометрів від станції. Ті, хто не знав, що станція вже зайнята
ворогом, були оточені. Студенти намагалися пробитися, але то вже було неможливо.
Кількох з них більшовики закололи багнетами під час тієї невдалої атаки,
більшість потрапила в полон, де зазнала тортур і страт.
Ігор Лоський у Крутському бою дістав
важке поранення. Його, проте, вдалося перевезти до Києва.
Одужавши, він працював у Міністерстві
закордонних справ УНР. А після поразки Української революції 1917-22 рр.
перебував в еміграції. Брав активну участь в українському громадському житті,
вів наукову й викладацьку діяльність, досліджував зокрема історію Гетьманщини
XVII- XVIII століть. У 1936-му 35-річним раптово помер, через три роки за
смертю батька.
Його батько, до речі, теж був
науковцем і так само відданим українській справі. У пору української
національно-визвольної революції 1917-1922 років Кость Володимирович Лоський
брав участь у створенні та становленні Української Центральної Ради, працював у
її Генеральному секретаріаті, а також міністерстві зовнішніх справ. У 1918 році
його призначили послом у Фінляндії, Швеції та Норвегії. Цю дипломатичну місію
він виконував і за Української держави, і за Директорії. Затим осів у Празі, де
викладав в Українському вільному університеті, невдовзі як професор римського
права став у ньому деканом правничого факультету та проректором.
Кость
Лоський (Кость Вишевич).
Цікаво, що ряд його наукових та
дослідницьких праць підписані псевдонімом «Кость Вишевич». Що зашифрував учений
під цим найменням, зостається загадкою. Проте для мешканців нашого Полісся у
ньому, безумовно, вчувається натяк на здавна відоме на Радомишльщині село
Вишевичі. Тим паче, що певні підстави для таких паралелей проглядаються.
Як свідчать архівні й писемні
джерела, у 1884 році інженер Київського округу шляхів сполучень, колезький
радник Аполон Лоський за 17 тисяч рублів викупив у Товаристві взаємного кредиту
заставлені маєтності, що охоплювали 818
десятин орної землі, 1738 – лісу і 231 – неугідь у селах Вишевичі, Меделівка,
Біла Криниця та Осів. У маєтку, вже як означений у тогочасних реєстрах поміщик,
він розгорнув активну господарську діяльність. Зокрема, зберігаючи інженерну
жилку, 1888 року збудував прибутковий винокурний завод з річним виробництвом
14350 відер спирту.
Втім господарював недовго: після
тяжкої хвороби у 1900-му відійшов у світ інший. Натомість його вишевицькі
володіння спадкоємці продали. Чи були вони родичами з українськими патріотами
Лоськими, наразі невідомо.
*
* *
А слова, якими Ігор Лоський описав
ситуацію 1918-го року, надто нагадують сьогоденні нехтування захистом
української вітчизни і турботою про власне військо з подібними гіркими й трагічними
наслідками: «Спомин про крутську трагедію мусить лишитись як грізне memento
нашого українського невміння організувати ті моральні сили, які в українстві
є».
Газета «Зоря Полісся», 16 лютого 2024 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар