Народна артистка з Будилівки

 

Попри те, що життєві дороги водили Галину Сергіївну Ольшевську великими й малими містами та селищами України і колишньої Російської імперії та СРСР, першим рядком у її офіційній біографії, як народної артистки України, зазначено, що народилася мисткиня 29 листопада 1898 року в селі Будилівці тодішнього Радомисльського повіту в селянській родині.

Галина Сергіївна Ольшевська. Ніжин. 1940 р.

Носії звіку доволі поширеного на тутешніх теренах прізвища Ольшевських належать до давнього шляхетського роду, занесеного до родословних книг дворян Волинської та Київської губерніій ХІХ-ХХ ст. На межі століть представники однієї з його гілок мешкали зокрема у Вислянці, Вихлі, Будилівці. У переписних та ревізьких реєстрах вони означені хліборобами із приміткою, що переселилися на Радомишльщину з Житомирського повіту. Мабуть, невипадково освіту, про яку подбали батьки майбутньої актриси, Галина Ольшевська здобувала в губернському центрі Волині, куди вірогідно згодом переїхала родина.

Саме в Житомирі у 1915 році вона із захопленням відвідала вистави професійного театрального колективу М.Рудикова, що прибув сюди на гастролі. Цікаво, що свого часу виступала у складі цієї трупи уславлена Марія Заньковецька. Під час виступів колективу в Чернігові їм присвятив газетну публікацію Іван Кочерга, що згодом став відомим драматургом та театральним критиком. Вочевидь, не залишив він без уваги гастролі мандрівного театру і в Житомирі, де на ту пору жив та працював.

Вистави Рудиківців йшли на «браво». І їх Галина не просто відвідала, а й долучилась до виступів колективу. Не без успіху беручи участь у шкільні роки в самодіяльних драматичних та хорових гуртках, будилівська дівчина просто марила театром. І коли випала нагода спробувати свої сили у складі трупи, вона, як розповідала згодом, «відчула новий для себе світ і приваблюючу красу світла рампи». Відтак без вагань вирушила разом з мандрівними лицедіями.

Щоправда, не мала юнка жодних документів, тож її затримали й етапом повернули додому в Житомир. Але притягальна сила сценічного мистецтва виявилась сильнішою. Врешті, оформивши потрібну метрику, Ольшевська за кілька тижнів приєдналась вже до іншої мандрівної трупи, й відтоді сцена і театр стали головним покликанням та справою її життя.

Проте творче становлення було вкрай нелегким. За зізнаннями актриси, допікали часті виснажливі переїзди, побутова невлаштованість мандрівного «кочування», подеколи доводилося перебиватися надголодь, а ще дбати про сценічне вбрання (його тогочасні актори добували самотужки).

Тож професійною школою, як зазначала Галина Сергівна, були для неї саме життя та тогочасні митці. З-поміж них – славетні М.Кропивницький, П.Саксаганський, М.Заньковецька, а також Ф.Шаляпін, А.Вяльцева, Н.Плевицька, яких мала щасливу нагоду бачити й чути на сцені. Першими наставниками й навчителями Ольшевська називала своїх старших і досвідченіших колег – Г.Затиркевич-Карпинську, М.Рудикова, Г.Кохановську, М.Садовського, Алексієнко, Гордієнко.

 

Умань. 1918 р.

Зрештою мандрівний етап лишився позаду, і вже стаціонарні творчі дороги актриси пройшли через театральні колективи Умані, Миколаєва, Зінов’євська (нині Кропивницький). З останнього утворився звісний Чернігівський обласний академічний український музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка, як він іменується нині, що з ним Галина Ольшевська нерозривно поєдналася. Вона стала провідною актрисою чернігівської сцени, здобувши заслужену славу й визнання публіки.

Їй однаково були підвладні й драматичні, й комедійні ролі. У їх переліку зокрема – Терпилиха («Наталка Полтавка» І.Котляревського), Устя Шурай («Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці»), Ганна Петрівна («Не судилося») і мати («Маруся Богуславка» М.Старицького), Лимериха («Лимерівна» П.Мирного), Мелашка («Наймичка» І.Карпенка-Карого), Іваниха («У неділю рано зілля копала» О.Кобилянської), Лариса («Плацдарм» В.Ірчана), Варвара («Богдан Хмельницький» О.Корнійчука); Леді Мільфорд («Підступність і кохання» Ф.Шиллера); Господиня («Кам'яне гніздо» Г.Вуолійокі), Бабуся («Снігова королева» Г.Андерсена). За свою майже півстолітню сценічну діяльність вона зіграла близько 300 ролей.

У 1949 році Галині Ольшевській присвоїли звання заслуженої артистки УРСР, а у 1957-му – народної.

Її нагороджено орденом Трудового Червоного прапора, медалями. У 1956-59 рр. вона була депутатом Чернігівської обласної ради, де входила до складу постійної культурно-освітньої комісії.

Галина Ольшевська. 1954 р.

У 1963-му актрису урочисто провели на заслужений відпочинок, проте спочивати на лаврах Ольшевська не бажала і ще деякий час працювала режисером Черкаського облмуздрамтеатру. На черкаській сцені вона поставила п’єсу І.Карпенка-Карого «Безталанна», яку досконало знала ще з початків своєї артистичної діяльності у мандрівних трупах, а потім за роллю Ганни, що її упродовж багатьох років майстерно виконувала в Чернігові.

Вірним другом і супутником життя для Галини Сергіївни був партнер по сцені Андрій Андрійович Андрієнко (Земськов). Подружжя входило до фундаторів Чернігівського театру, де разом грало у виставах, у пору Другої світової виступало у фронтових концертних бригадах.

Подружжя на сцені.

Чоловік гарно співав, виконував музичні партії в спектаклях і пісенні номери. Він також був удостоєний звання заслуженого артиста України. Упродовж багатьох літ супружжя товаришувало з М.Крушельницьким, І.Мар’яненком, з якими вони спільно працювали у Харкові, та іншими знаними сценічними метрами.

Як і дружина, Андрієнко свого часу теж починав свій творчий шлях у пересувних театральних колективах. Окрім роботи на сцені, знімався в кіно. Відомим став зокрема за роллю Пенкрофа у фільмі «Таємничий острів» (1940 р.), помітними були його кінороботи у картинах «Перший хлопець», «Гори моя, зоря», «Родина Коцюбинських». Хоча був на 5 років молодшим від Ольшевської, пішов він у Вічність роком раніше.

Андрій Андрієнко (праворуч) у ролі Пенкрофа в фільмі «Таємничий острів».

Галина Ольшевська відлетіла у засвіти 7 листопада 1972-го. Упродовж усього свого творчого життя вона залишалась вірною мистецьким заповідям, що отримала від уславлених майстрів сцени: шукати, творити і зростати у міцному зв’язку із життям та своїм народом, як і належить справді народній актрисі.

 

Світлини з фондів Держархіву Чернігівської області. 

Газета «Зоря Полісся», 7 березня 2025 р.

 

З життєпису героя Крутянського бою

  

   З року в рік обставини вікопомного бою під Крутами набувають дедалі чіткіших обрисів, як і додаються нові й нові факти до життєписів його звитяжців. Одним з відомих Героїв Крутів є Павло Кольченко – 21-річний чотовий студентської сотні, що потрапив у полон до більшовиків і був ними замордований.

   У 2018-му мені разом із земляками-просвітянами випала нагода взяти участь у відкритті пам’ятного знака Павлові Кольченку в селі Заріччя теперішньої Ружинської громади Бердичівського району Житомирської області (до 1960 р. село називалося Баламутівкою), встановленому на подвір’ї тамтешньої школи.

Просвітяни та громадський актив на відкритті пам’ятного знака Павлові Кольченку в селі Заріччя.

   Зарічани вважають загиблого крутянця своїм земляком. Позаяк після героїчної загибелі гімназиста директор закладу надав його батькові Івану Опанасовичу скорботну довідку, в якій вказано місце проживання Кольченків ­– село Баламутівка Сквирського повіту Київської губернії.

   Попри те, що в ряді джерел зазначається, що в Баламутівці нібито й народився герой, достовірних підтверджень факту народження не наводилося. Тож дата й місце уродження мужнього крутянця донедавна залишалися суттєвими «білими плямами» в його біографії. І ось нарешті завіса невідомості дещо прочинилася.

   У переписних реєстрах 1897 року мені вдалося натрапити на запис про родину Кольченків, що мешкала в селі Сестринівці Козятинської волості Бердичівського повіту (ДАКО, ф.384, оп.15, спр.58, арк.189). Нині Сестринівка входить до складу Козятинської громади Хмільницького району Вінницької області.

    У сім’ї налічувалося десятеро осіб. Глава родини Іван Опанасович (йому на ту пору було 38) служив продавцем у місцевій «монопольці», як у просторіччі називали казенні винні лавки. Він і його 37-річна дружина Надія Гаврилівна походили з села Буринь тодішнього Путивльського повіту Курської губернії (тепер – місто в Конотопському районі на Сумщині), де й були прописані і належали до стану поміщицьких селян.

   Мали вони шістьох синів – одинадцятирічного Івана, дев’ятирічного Олександра, семилітка Миколу, п’ятирічного Василя, трилітка Пилипа і наймолодшого – одномісячного Павла. Разом з Кольченками мешкали мати Надії Гаврилівни Тетяна Юхимівна Барсукова та племінниця Лідія Барсукова (теж уроджені в Бурині).

    А от по поселеннях, де народжувалися хлопці, цілком можна простежити міграцію родини. Старший прийшов на світ у Гатчині, що під Санкт-Петербургом, наступні – вже на Бердичівщині: спочатку трійко – у Волоських Мехеринцях (зараз – Махаринці), дальший – у Малій Чернявці, а місцем уродження Павла вказано якраз Сестринівку.

    Іван Опанасович мав за плечима службу у війську, адже перебував у запасі. Зазначено, до того ж, що був письменним, а освіту здобув «у полку». Можливо, з військовою службою якраз були пов’язані гатчинська та інші «подорожі» родини. Наступний переїзд до Баламутівки, ймовірно, був пов’язаний з новим місцем роботи через запровадження у 1914 році перед світовою війною «сухого» закону і закриття винних лавок.

   Важливість освіченості він, зрештою, спізнав на собі, позаяк подбав, аби зростали такими й діти. Відтак Іван у 1897 році навчався в 1 класі початкового містечкового училища (найближчі такі заклади діяли в Козятині та Білилівці), Олександр – у церковно-парафіяльній школі (вочевидь при місцевій Свято-Покровській церкві).

    Саме в цьому храмі й був охрещений новонароджений Павло Кольченко.

   На мій запит у Державному архіві Вінницької області повідомили, що в метричній книзі Сестринівської Свято-Покровської церкви за 1897 рік (ф.Д-904, оп.2, спр.170, арк.237зв.-238) є запис за номером 2 про хрещення 18 січня новонародженого 15 січня 1897 року Павла. Його батьки – запасний унтер-офіцер Іван Опанасович Кольченко з волосного центру Буринь Путивльського повіту Курської губернії, який мешкає в Сестринівці, та його дружина Надія Гаврилівна, обоє православного віросповідання.

   Обряд хрещення провели священник Григорій Левитський та псаломник Антон Брояківський.

   Хрещеними батьками Павла вказані: Воронезької губернії Землянського повіту села Донської Негочівки запасний фельдфебель Сергій Михайлович Буслов і Михалина Матвієва – дружина Давида Романчука, селянина села Стремигород Радомисльського повіту Київської губернії (нині - Коростенський район).

   Тож не без приємності сприйняв останній факт, що життєпис Павла Кольченка проклав стежину й до моєї рідної історичної Радомишльщини.

    Між тим, 23-річний Давид Романчук у переписних списках села Стремигород 1897 року згаданий ще неодруженим. Відомо, що займався він візництвом і проживав вочевидь у батьківському будинку з матір’ю-удовою та молодшими від нього двома братами і двома сестрами. Старший брат Йосип зі своєю родиною мешкав окремо.

   Що стосується вказаної у метриці Давидової дружини, то за тогочасними правописними канонами по батькові зазвичай записувалося не так, як нині, у формі «-ович» для чоловіків та «-івна» чи «-ївна» – для жінок, а за належністю до батька, тобто чий син або чия дочка. Тож з огляду на, можливо, ще не узаконені шлюбні стосунки подружжя запис «Матвієва» може тлумачитись і як прізвище, і як по батькові дружини. У Стремигороді, між тим, мешкало дві родини Матвієвих, проте Михалини серед них не зареєстровано, як немає в сільському реєстрі відповідної Матвіївни. Та й узагалі в тамтешньому переписі дівиця чи жінка з цим не надто поширеним ім’ям не значиться.

    Тимчасом у Сестринівці жінка з ім’ям Михалина прописана. Вона, щоправда, по батькові Леонтіївна, 35-річна й заміжня, за віросповіданням католичка, уроджена в Махнівці.

   Наразі звідкіля походить Павлова хрещена – невідомо, і залишається лишень гадати, де та на яких шляхах зустрілася вона з Давидом Романчуком (можливо, таки візницьких), як і те, що її привело в Сестринівку.

  Водночас проглядається радомишльський зв’язок і через особу сестринівського священника, адже представники широко поширеного на Київщині духовного роду Левитських у ХІХ-ХХ століттях несли службу Божу в ряді храмів Радомисльського повіту. Зокрема – в Борщеві, Верлоці, Мигалках, Межирічці, Містечку, Пиріжках, Потіївці, Чоповичах, Янівці.

   Повертаючись до освітньої теми, варто додати, що Микола, брат Павла Кольченка, став учителем. Після закінчення у 1910 році Учительського інституту (вірогідно Київського) він викладав у Житомирському чотирикласному міському училищі. В освітніх реєстрах 1916-го вказаний учителем підготовчого класу 5-ї Київської гімназії. Павло, як відомо, спочатку в Києві навчався у 4-й, а з 1917 року – в новоутвореній Другій українській гімназії імені Кирило-Мефодіївського Братства.

   Примітно, що тодішнім колегою Миколи Кольченка по гімназійному педколективу був Микола Даденков, що через рік очолив гімназію в Радомишлі. А законовчителем римо-католицької віри 4-ї гімназії у пору навчання в ній Павла Кольченка працював ксьондз Болеслав Блехман, який у 1923-1927 рр. був настоятелем костелу Антонія Падуанського в Кримку, служив, крім того, у Вишевичах, а також Радомишльським католицьким деканом.

   Втім маємо підстави стверджувати, що походив звісний Герой-крутянець з родини запасного військового. Відтак і сам виявив ратну звитягу, захищаючи у 1918-му від московсько-більшовицьких зайд рідну Україну.

«Жінка» була, є і буде

 

Принаймні у цьому впевнила радомишльських шанувальників звісного журналу «Жінка» (колись це був часопис «Радянська жінка») головна редакторка видання Тамара Маркелова. У лютому 2025-го вона зустрічалась у Публічній бібліотеці-медіатеці Радомишля з шанувальниками популярного щомісячника.

Представляючи легендарний журнал, що веде свій відлік з 1920 року, і який пам’ятають та добре знають у кожній українській родині, пані Тамара  розповіла про його історію та сучасне становище, окреслила перспективи видання. Вона торкнулася доль жінок, які були представлені на сторінках журналу, сучасних, актуальних тем, які тут висвітлюються.

Гостя подарувала бібліотеці книги та журнали і зазначила, що часи змінилися, але народна любов до широкославного видання залишилася, журнал продовжує жити, виходить друком, а колектив редакції докладає значних зусиль, щоб популярність та авторитет друкованого слова зростали. Адже це дуже важливо, коли матеріали викликають резонанс, коли слова знаходять відгук у читачів, коли бачиш справжню зацікавленість і суголосність в очах тих, до кого звертаєшся…

Такий відгук гостя побачила і в очах радомишлянок. У своїй давній любові до часопису сповідувалися зокрема Людмила Гладиш, Галина Кученко-Римар, Наталія Косатенко, Ніна Ястрембович, Євгенія Кравчук, Надія Пивоваренко, що вела зустріч. По жіночому ніжні й ліричні пісні подарували присутнім народний хоровий колектив «Пісні моєї душі» та вокалістка Мар'яна Дацюк.

Творча зустріч з Тамарою Маркеловою стала справжнім гімном ЖІНЦІ - жінці-берегині, жінці-матері і «Жінці» – журналу, що теж надихає на добро, любов і гаразди, які допомагають нам у скрутні часи стійко триматися й перемагати.

Гостя побувала у Свято-Миколаївському храмі, де її екскурсоводами були благочинний о.Василь Коліщак і паніматка Анастасія, відвідала місцеву туристичну перлину – замок-музей «Радомисль».

 

Поділившись своїми враженнями від перебування на радомишльській землі, котрих вистачить не на один номер, Тамара Маркелова зазначила, що тільки радісні мислі виникають від згадки про час, проведений у затишному поліському місті, про його привітних, відкритих і гостинних людей.

До речі, в цьогорічному січневому номері вміщено розповідь про Білокриницьку гімназію, про цікаву історію цього навчального закладу, про жінок, які учителювали у ньому в різні роки. А вже лютневий випуск, як і обіцяла пані Тамара, так би мовити, по гарячих слідах висвітлює редакційну поїздку в Радомишль і оповідає про місто та чудових людей, які живуть у древньому Радомишлі, займаються творчим дозвіллям та допомагають рідним Збройним Силам.

      

 

 

Газета «Зоря Полісся», 7 березня 2025 р.