ШЛЯМАРКА: що в імені твоєму

 

Річка Шлямáрка та відповідне давнє поселення на Радомишльщині вже давно полонять незрозумілістю й навіть певною загадковістю своєї назви.

Ставок на річці Шлямарка. Сучасне фото.

В газеті «Зоря Полісся» 28 березня 2025 р. наводилась версія про її можливе походження від прізвища Шлямар. Як аргумент використано віднайденого у переписному реєстрі 1791 року в селі Чайківці селянина на прізвище Шлямар, котрий, за припущеннями, міг мати земельний наділ понад річкою, до якої потім начебто й пристала назва землевласника.

Наведений факт справді можна взяти до уваги, але в такому разі виникає резонне питання: а що означає прізвище Шлямар? Адже українські прізвища переважно доволі легко піддаються тлумаченням. Та, як бачимо на цьому прикладі, далеко не всі.

Фонетично слово «шлямар» за своєю будовою стоїть в одному ряду з так званими професійними означеннями, як, скажімо, популярні і давно розшифровані й зрозумілі бондар, гончар, винар, гарбар, кухар, токар, слюсар та їм подібні. Проте в сучасних українських тлумачних словниках таке майстрове поняття відсутнє.

Натомість наводяться в них кореневі слова «шлям» і «шлам». Відомі вони здавна.

Передусім – перше. У Словнику застарілих та маловживаних слів ним названо шкіру з боків лисиць або рисі.

У словнику Б.Грінченка «шлям» тлумачиться трьома означеннями: як мул та бруд, як хутро і як довгий шов у кожусі. Є в ньому й однокореневі слова: шляма – відколоте, а не відділене місце на кінці дошки; а ще – ключиця; шлямівка – очищення дна ставка; шлямувати – очищати дно ставка, або ж – перемивати кішки для приготування ковбас.

Сучасні тлумачники визначають, проте, лише «хутряно-кожушні» терміни – другий та третій. Водночас «шлам», що його немає в давніх словозбірнях, трактується ними як малорозчинний осад, що утворюється сполуками або дрібними твердими частинками при очищенні фільтруванням, відстоюванням і т. ін. котроїсь рідини; як порошкоподібна проміжна речовина металургійного виробництва, що містить домішки металів; як подрібнена гірська порода.

Як бачимо, варіантів для пояснення етимології прізвища Шлямар більш ніж достатньо. Тож твердженням про можливе походження назви річки Шлямарки від прізвища цілком можна було б вдовольнитися, якби не «але». І не одне. Адже річок таких декілька.

Для прикладу, «Словник гідронімів України» (1979 р.) наводить дві з них. Власне, нашу, як праву притоку Візні, а далі – Ірші, ліву Тетерева і праву Дніпра, що протікає через Потіївку, Морогівку, а також Шлямарку на межі колишніх Олевського та Лугинського районів Житомирщини – ліву притоку Жерева, а потім Ужа, праву – Прип’яті та Дніпра. Згадано, крім того, річку Шлямівку на Львівщині – басейну Сяну та Вісли.

У «Словнику географічному Королівства Польського» («SGKP») подані, крім того, річка Шлямиця та озера Шляма і Шлями у Сейненському повіті в Польщі.

Зважаючи на це, навряд чи всі вони отримали свої назви від прізвища, яке, притому, не надто поширене. Скажімо, генеалогічний сайт «Рідні» станом на травень 2025 року зафіксував в Україні двадцять одного Шлямара: 8 носіїв цього прізвища мешкали в Житомирі, 7 – у Києві і 3 – в Чайківці.

У польській мові словотвори від «szlam» («шлам») тимчасом тлумачаться цілком з водоймним означенням – бруд, слиз, замуленість, грузькість тощо. А от, здавалося б, похідні від них, що втілені в наведені вище гідроніми, мають інші пояснення.

Словник польської мови під редакцією В.Дорошевського, для прикладу, трактує «шлямарку» з  одного і теж «м’ясопереробного» погляду, як пристрій для очищення кишок забитої худоби, а з другого – як пристосування для очищення глини від шламу. А «шлямівка» – це шламове долото для м’яких рудних порід або ж «ложка» для видалення грунту з бурових отворів.

Мабуть, недарма існує припущення, що назвали Шлямарку з огляду на розташований на ній рудний промисел, де зокрема відділяли породу та її похідні від шламу, вимиваючи в річці, яка забруднювалась, накопичуючи осад, мул, бруд тощо. Тож шлямарем міг називатися і той, хто виконував таку роботу, і той, хто очищав річище.

Зрештою, географічна назва Шлямарка вказує не тільки на річку, а й на однойменне поселення на ній. Воно, як відомо, здавна пов’язується якраз із рудництвом й іменувалося колись Облітківською руднею і звісне ще з XVIII століття. Потічок же в давнину звався Осечею. Згадки про них датовані у джерелах Речі Посполитої, до якої тоді належало Українське Правобережжя.

Тож тут невипадковим є звертання до польської мови.  До речі, наголос у назві Шлямарка припадає на другий склад, якраз за польською традицією.

За «Географічною енциклопедією України» (1993 р.), річка Шлямарка має довжину в 25 км. Чимала відстань для того, щоби пов’язувати її з конкретною особою, яка могла мати на її берегах невеликий земельний наділ. Притому така власність видається сумнівною з огляду на те, що у XVIII столітті перебували землі понад Шлямаркою у володіннях польських магнатів та Київської унійної митрополії. Тож узаконені тутешні селянські угіддя навряд чи були можливими. У ревізьких казках 1795 року, уповноваженим від її предстоятеля Теодосія Ростоцького розпорядником Рудні Облітківської значився Яків Незабитовський. Тимчасом мешкало в ній тоді 64 особи в 11 будинках, господарі яких означені винятково робітниками «залізного заводу». Проте жодного носія прізвища Шлямар з-поміж них не зареєстровано.

Звідси логічнішим виглядає походження назви однойменного поселення на Шлямарці саме від гідроніму, а не навпаки. Тим більше, що після Облітківської Рудні воно іменувалося Руднею Шлямаркою, а згодом, коли залізорудний промисел припинився, відпав і відповідний придаток.

У статті згаданого «SGKP» про Малин назва приналежного у ХІХ століття до його маєтностей рудного промислу подана як Шлямарня. Нібито помилково, хоча така назва ставить її в один ряд з подібними виробничими словотвореннями: рудня, гамарня, папірня, гончарня і т. ін.

Цікаво, однак, що в польській мові назва «шлямарня», як і в першому випадку щодо «шлямарки», тлумачиться як приміщення на бойні, де очищають м'ясо та нутрощі.

Хтозна, чи не подібним м’ясопереробним промислом займався колись чайківський селянин з прізвищем Шлямар, адже Чайківка дотепер вважається одним з традиційних осередків тваринництва. До речі, в ревізіях того ж 1795 року у Чайківці записані селяни-хлібороби Лук’ян та Йосип Шлямари – як піддані власниці довколишніх земель поміщиці Гонорати Михайловської.

На іншомовне, зокрема польське, походження топоніму Шлямарка вказує й те, що однойменне поселення потрапило до сумнозвісного Указу Президії Верховної Ради УРСР від 7 червня 1946 року, за яким було перейменовано 136 населених пунктів Житомирської області, що мали «закордонні» назви – німецькі, чеські, польські. Село Шлямарка відтоді стало Старою Греблею.

До речі, це перейменування могло мати досить цікаве підгрунтя, адже одна з версій сучасного Гугл-перекладача з польської перетлумачила слово «szlamarka» («шлямарка») як «повію». «Гуглів» та їм подібних тоді, щоправда, не знали. Тож річка усе ж залишилась, не лише зберігаючи давнє своє і не тільки наймення, а й даючи поживу дослідникам для його роз’яснення.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 4 липня 2025 р.