Наше національне надбання

  

На тлі повсюдного засилля та поширення в культурній і не тільки сферах різного роду «шоу» та «шоуменів» цілком логічним, як це не прикро, виглядає те, що майже непоміченим промайнув в Україні столітній ювілей видатного співака Дмитра Гнатюка. Втім подія ця сповна підпадає під означення всесвітньої. Й не лише тому, що мав співак світову славу. Його вважають власним надбанням у кількох європейських державах, і там, до речі, соті роковини виконавця теж увагою не оминули. 

Народився він на Буковині – в краї, де здавна переплітаються й уживаються різні народи. В пору народження 25 березня 1925-го майбутнього митця його рідне село Мамаївці (нині Чернівецька область) входило до Румунського королівства, тож хлопчина добре знав румунську, бо ж навчався у румунській школі. Проте рідною завжди вважав саме українську мову, адже народився в українській селянській родині. І коли ще підлітком прилучився до художньої самодіяльності й організував театральний гурток, першою зіграною ним виставою стала «Сватання на Гончарівці» з невмирущої української сценічної класики.

Власне театральне мистецтво й проклало шлях виконавцеві до співочих вершин. Після Другої Світової війни, в окопах якої отримав контузію, він став артистом звісного Чернівецького обласного музично-драматичного театру ім. Ольги Кобилянської. Там були вражені його вокальними здібностями й порекомендували до навчання у Київській консерваторії, де він навчався у знаменитого Івана Паторжинського. По тому Дмитро Гнатюк став солістом Київської опери, з якою був пов’язаний майже чотири десятиліття як виконавець, режисер і очільник. У найпопулярніших виставах театру він виконував провідні партії, що зробили його всесвітньо популярним оперним виконавцем.

Віддано і з любов’ю Гнатюк ставився до народної пісні, співпрацюючи, до того ж, з уславленими хоровими й музичними колективами. Його голосом звучить практично вся золота українська пісенна класика – відомі ще з ХІХ століття «Дивлюсь я на небо», «Ніч яка місячна», «Місяць на небі», «Зоре моя вечірняя», і вже ближчі до нас у часі «Пісня про рушник», «Два кольори», «Києве мій», «Марічка», «Черемшина», «Пісня з полонини», «Летять ніби чайки», «Очі волошкові», «Чорнобривці» і багато інших, увічнені зокрема на понад тридцяти грамплатівках.

Мав він безліч різноманітних нагород, відзнак та регалій, але найголовніше – шалену народну популярність. Вона промовисто підтверджувалась у кожному концертному дійстві популярного виконавця – чи на столичних «великих» підмостках, чи в периферійному клубі або будинку культури, а то й просто неба. І ніколи не виказував бодай щонайменших ознак «зіркової хвороби».

Непересічною подією в культурно-мистецькому житті Радомишля став виступ геніального виконавця у 1984 році на сцені місцевого БК. Дмитро Гнатюк дав тут концерт у супроводі не менш легендарного музичного колективу – Державного духового оркестру під орудою Василя Охріменка з його солістами-вокалістами, серед яких, до речі, був теж нині відомий майстер співочої сцени народний артист України Фемій Мустафаєв. Опікування молодими талантами, між тим, – теж вагома риса знаного корифея.

Та публіка, звісно, йшла саме на Гнатюка. І він її сподівань не змарнував. Хоча, чого гріха таїти, трапилося під час його виступу пару курйозних моментів. Скажімо, під час виконання артистом одного з пісенних номерів раптово відключилась електрика. Оркестр у темряві змовк, а от Дмитро Михайлович продовжив спів, наче нічого й не відбулося, і коли світло відновилося, зал вибухнув оваціями.

Згодом я цікавився у тодішнього директора БК Миколи Глущенка, чи не було це такою собі «домашньою заготовкою на глядача». Микола Олександрович категорично заперечив, зазначивши, що відключення було справжнім – аварійним і непередбачуваним. Натомість прокоментував він інший епізод виступу Гнатюка, що виглядав уже прокольним. Під час виконання культового натоді «Дня Побєди» співак раптом забув текст пісні і кілька рядків просто промугикав мелодію, а потім таки продовжив зі словами.

«Дожився, старий п…, – вибачаючись, скрушно сповідався після концерту виконавець директорові. – Сотні разів співав на концертах цей твір, а тут на тобі – мов, заклинило!»

Втім радомишльські глядачі сприйняли цей факт з порозумінням, винагороджуючи кожний вокальний твір бурхливими оплесками. А знамениту «Гандзю» співак виконав «на біс». Притому, тоді ще було невідомо, що цей пісенний шедевр, точніше його автор Денис Бонковський, має безпосередній стосунок до радомишльського історичного минулого.

До речі, у Радомишлі Дмитро Гнатюк гастролював ще й у статусі депутата Верховної Ради СРСР. Як зізнавався згодом співак, жодна його депутатська зустріч з виборцями не обходилась без співу, бо в цьому він передусім вбачав своє служіння народові, підтверджуючи це також своєю діяльністю у багатьох національних та міжнародних громадських організаціях, товариствах, фондах, комітетах тощо. А свою громадянську проукраїнську позицію Дмитро Михайлович згодом промовисто висловив беззаперечною підтримкою Помаранчевого Майдану та Революції Гідності.

Світова велич Гнатюка яскраво засвідчувалась його тріумфальними виступами у багатьох країнах світу по всіх континентах. У знаменитому Нью-Йоркському «Карнегі-Хол» глядачі обдаровували його такими шаленими й затяжними аплодисментами, що довелося організаторам влаштувати ще й третє відділення концерту. Під час тривалих гастролей в Австралії та Новій Зеландії зароблені ним гонорарні кошти становили півмільйона доларів. Проте за радянськими законами вони належали державі. Маестро за свої виснажливі виступи отримав лише 20 тисяч рублів.

Об’їздив він, звісно, увесь СРСР. Далебі неодноразово йому надходили спокусливі пропозиції з Москви, але свій вибір він завжди робив на користь натхненно оспіваних ним Києва та рідної України.

Дмитро Михайлович Гнатюк упродовж усього свого життя був відданим пропагандистом і захисником української культури та мистецької спадщини, до яких і сам заслужено увійшов.

 

Газета «Зоря Полісся», 22 серпня 2025 р.