Поширена нині серед радомишлян, що намагаються
самотужки щось заробити, практика везти до столиці на продаж дари наших ланів,
садів, лісів має, проте, давні традиції. Приміром, у ХІХ столітті, як
зазначають історичні джерела, чимало селян Радомисльського повіту промишляли у
Києві продажем збіжжя, овочів і фруктів, грибів, деревного вугілля. Причому
деревовугільний промисел у ті часи був досить поширеним та доволі прибутковим,
оскільки ніякого централізованого опалення тоді ще й на гадці не було, тож кияни,
так само, як і мешканці інших міст і сіл, самотужки дбали про паливо для
власних помешкань. Відтак ті, хто мав таку можливість, підводами возили дрова і
деревне вугілля до губернського міста.
Року 1844-го радомисльські
селяни, які торгували цим крамом на Сінному базарі Києва, були вкрай подивовані
тим, що з дня в день до їхнього ряду підходив доволі поважний і пристойно
одягнений чолов’яга, ставав навколішки й починав бити поклони та приказувати:
- Простіть мені, люди добрі,
мої гріхи і провини…
- Бог простить, - за
православним звичаєм одказували радомисляни покаянному, і той неквапом простував
до іншого гурту, де відбувався точнісінько такий же ритуал.
Базарні торговці, одначе,
звертали увагу, що київські міщани прагнули обминути ряди, якими пересувався
грішник, висловлюючи у такий спосіб своє презирство до особи, з провиною якої
багато киян були добре обізнані.
Прохачем прощення був Микола
Мартинов, який 1841 року убив на дуелі на злеті життя та творчості славетного
російського поета і письменника Михайла Лермонтова.
Спочатку за дуель, що
призвела до загибелі одного з її учасників, Мартинова засудили до розжалування
і ув’язнення у фортеці. Потім відмінили й ув’язнення, змінивши його на нібито
суворе п’ятнадцятирічне церковне покарання. Щоправда, відбувати його лиходію
довелося не десь там у каторжних закутках Сибіру, а у «матері міст Руських».
Чому саме в Києві? Дехто з
дослідників вбачає у цьому навіть певне провидіння: мовляв, каятись грішника
змусили там, де хрестилась його безневинна жертва (Лермонтов був охрещений у
Києво-Печерській лаврі 1817 року).
Та як з’ясувалося, перевели
Мартинова до Києва завдяки заступництву тамтешнього військового
генерал-губернатора Д.Бібікова, з яким Мартинови мали родинні корені.
Відтак за наказом царя Миколи
І його доправили на три місяці на гауптвахту до Київської фортеці і піддали
церковному покаянню – публічній єпітимії. Щомісячно він мав відбити три тисячі
поклонів.
Відбуваючи нібито покару, Мартинов,
одначе, почувався цілком комфортно. Він винаймав розкішне помешкання, не
проминав світських вечірок, напропале залицявся до дам, одружився врешті. Маючи
господарську жилку, ще й непогано заробляв, хоча не завжди чесними засобами.
Та, звичайно ж, - повсякчас слав прохання про помилування, до яких долучалися й
клопотання Бібікова.
І 1843 року церковний Синод
скоротив йому термін покарання до п’яти років. Проте Мартинов вважав і цей
строк завеликим, тому продовжував просити милості до себе, і, скрупульозно
перераховуючи зроблені ним покаяння, згадував, звісно, й радомисльських селян.
Тож через три роки митрополит Київський
дозволив прилучити Мартинова до причастя і
майже відразу потому взагалі звільнив його від подальшої покути.
Тож, як бачимо, поширена нині
непогрішимість сучасних «мажорів» - родичів високопосадовців, яким сходять з
рук навіть найтяжчі злочини, також має давнє коріння.
Однак, повертаючись до
київського проводження часу засудженим, слід виокремити ось таку його, з
дозволу сказати, діяльність, яка в черговий раз стала приводом для пересудів
обивателів. І що цікаво, знову особа вбивці Лермонтова опосередковано
торкнулась підприємливих радомислян.
У 1845 році наш край навесні
вразила величезна повінь. У Радомислі, наприклад, водна стихія знесла мости
через Тетерів, Мику і Сухарку, якими подорожні діставалися до міста. За браком
коштів у міській казні мостові споруди довго не могли поновити, тому городництвом
були влаштовані поромні переправи, які слугували доволі тривалий час.
Потужні водяні потоки тієї
весни змітали все на своєму шляху. За водою з притетерівських заплав понесло до
Дніпра й далі хати, споруди, худобу, копиці з сіном, соломою, дрова, а ще –
лісо- й пиломатеріал з розташованих уздовж Тетерева лісопилень та лісосплавних
пристаней. Одна з найбільших лісопилень на радомишльських теренах, що належала знаним
магнатам Браницьким, зазначу, працювала у Хомівці, пристані обладнані були у
Веприні і Макалевичах.
Проте той дармовий, вважай,
ліс здебільшого допливав лише до Києва. Тут його перехоплювали ватаги
спритників, виловлювали і… пускали на продаж, роблячи гроші практично з нічого.
Діяли, однак, вони не самі по собі. Організував такий високоприбутковий і зухвалий
артільний бізнес той самий Микола Мартинов, даючи фору багатьом сучасним
«бізнесменам».
…Невдовзі після офіційного
помилування він з родиною полишив Київ, оселившись у родовому маєтку на
Нижньогородщині.
Подейкують, що на схилі літ
каяття Мартинова, що таки зажив геростратової слави, посилилось. Щороку 15
липня у день вбивства Лермонтова він начебто взагалі зачинявся у своїй кімнаті,
де напивався до нестями. Пробував писати мемуари, але про свої стосунки з Лермонтовим
і про дуель з ним не зміг викарбувати жодного слова.
Газета «Зоря Полісся», 1 березня
2013 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар