В ніч з 21 на 22 липня 1936 року в
Радомишлі сталась резонансна подія: біля сховища боєзапасу 8-го артилерійського
полку 8-го стрілецького корпусу, що дислокувався на вулиці Шевченка, точилась
стрілянина, під час якої було вбито червоноармійця Жукова. Пішов поголос нібито
про напад на арсенал невідомих осіб. Для з’ясування обставин інциденту до
частини негайно прибули «особісти», військова прокуратура. Було ретельно
оглянуто місце події із залученням службово-розшукової собаки, проте жодних
слідів, котрі б вказували на присутність якихось сторонніх осіб чи їх участі у
перестрілці, виявлено не було. Слідство, врешті, встановило, що пальба, під час
якої загинув боєць, виникла випадково. Вартовий складу знічев’я зробив постріл
та підняв хибну тривогу. На сигнал відреагував командир відділення А.Калінін,
що прибув до місця пригоди з особовим складом караулу і, не розібравшись,
наказав відкрити вогонь. У безпорадній та метушливій стрілянині сліпа куля
влучила в одного з вартових.
За порушення правил несення караульної служби, що
призвело до загибелі людини, Калініна віддали під суд військового трибуналу.
Здавалося б, винуватців покарано, а справу вичерпано. Аж
ні.
Через рік, коли на повну потужність розкрутився маховик
сталінських репресій, ця надзвичайна подія раптом набула
шпигунсько-диверсійного забарвлення. Упродовж червня-липня 1937 року пильні й невсипущі
НКВС-ники викрили в Радомисльському районі ціле «шпигунське кубло» із семи
осіб, які нібито й учинили збройний напад на військовий склад боєприпасів 8-го
артполку і вбили вартового. Дарма що справу було шито, як мовиться, «білими
нитками», бо жодних доказів «злочину» не наводилося і «звинувачені» винними
себе не визнали, висновки ж минулорічного слідства навіть не розглядалися.
Репресивно-каральний апарат вимагав розкриття гучних та резонансних злочинів, а
їх не було. Відтак тулили до нещасних жертв режиму все, що можна й не можна
було притулити. Чим неймовірнішим виглядало звинувачення, тим більше враження
воно справляло на маси, задурені більшовицькою пропагандою про цілковите
засилля «шкідників» і «контрреволюціонерів».
То хто ж були ті радомишльські «шпигуни та диверсанти»?
Очолював «групу» полковий комісар Микола Миронов, його
«найближчим помічником» став завідувач пресловутого складу зброї старшина
Максим Пирогов, а «диверсантами» слідство призначило заарештованих місцевих
селян, котрі саме потрапили під жорна репресій. У їх числі опинилися
лісосплавник-межирічанин Петро Фалін, сезонний робітник Павло Бондаренко з Кримка,
механік ліспромгоспу Іван Куберт з Бондарців, що під Житомиром, а також двоє
колгоспників з Чудина – Михайло Руденко і Михайло Олійниченко.
Всі вони нібито були завербовані польською розвідкою і
збирали та передавали для неї шпигунські відомості. І.Куберт, одначе, був чехом
за походженням, але для висунутого гучного звинувачення це було не так важливо.
За постановою НКВС і Прокурора СРСР від 22 грудня 1937 року усіх їх засудили до
розстрілу. Вирок було виконано через вісім днів…
* * *
Коли Віра Михайлівна Боженко (в дівоцтві – Руденко)
згадує те кляте 8 червня 1937-го, день арешту батька, на очі жінці навертають
сльози:
- Не розумію, за що з ним так… Він же був такий доладній
та завзятий хазяїн. Першим у колгосп вступив, й інших агітував, до правління
входив. Водночас працював і завгоспом, і бухгалтером, і комірником. Спершу у
нашій хаті навіть контора містилась. А вже потім, як влада почала відселяти
світ за очі більш-менш заможних селян, правління перебралося в помешкання
Довгалюків. Їх вислали до Сибіру… Батько був грамотним, до нього завжди
прислухалися. Мабуть, завдяки його господарській жилці Чудин оминули жахіття
голодомору. Масових смертей у нас не було, хоча, звичайно, бідували люди. Але
по нашій родині пам’ятаю, що хліба нам до нового врожаю не вистачило лише на
кілька тижнів…
Хтозна, можливо, це теж було не до вподоби владним
недоброзичливцям, що виокремлювалося чудинське господарство на тлі масового
невігластва й безгосподарності.
Грамоті Михайло Руденко вивчився під час служби ще в царській
армії, де відслужив цілих сім літ. Додому повернувся у буремні революційні
роки, а у 1919-му 29-річний парубок одружився. Згодом у родині Михайла й Марії
Руденків защебетали дитячі голоси. Щоправда, перші двійко через хвороби померли
ще немовлятами. А от Ксеня, Ганя, Віра і Васєвко, як називали найменшого,
зростали на втіху батькам.
До Михайла часто зверталися за порадами й допомогою
односельці. Адже й світу чимало побачив, і грамоті був добре навчений. Коли ж
почав ширитися лікнепівський рух, Руденко вечорами учив чудинців читанню та письму.
Здавалося б, чимось особливим родина з-поміж селян не
вирізнялась, хоча за сільрадівською довідкою, затребуваною енкаведистами,
рахувались Руденки «зажиточними середняками-колгоспниками» і на день арешту
майно мали таке: хата, хлів, корова, дві телички, свиноматка, троє поросят, 47
соток землі. Звичайне собі господарство, без якого в селі не проживеш. І все це
«добро», яке погрожували відібрати, - на шестеро «їдців».
…По батька приїхали надвечір.
Зайшли до хати голова сільради Соколов і голова колгоспу Зелінський
з Великої Рачі, з ними ще кілька осіб, зокрема й у формі. Приголомшена родина з
жахом дивилась, як непрохані зайди перевертали все догори дригом. У протоколі
обшуку, складеному помічником уповноваженого Хмарою, серед «знайдених речових
доказів» – 13 листів на 42 аркушах, надісланих на адресу заарештованого з
Польщі й Америки, що невідомо де взялися в помешканні, старий розірваний план
м.Києва, а ще – «шкідлива» книжка «Вій» зі списком видатних українських
письменників…
Хоч як голосила мати з дітьми, більше вони чоловіка і
батька не побачили, й не було про нього упродовж багатьох років ні слуху, ні
духу. Та щоб мовчки сиділи, родині ще й пригрозили розкуркуленням та висилкою.
На щастя, убереглися.
Забрали до «кутузки» й сусіда Руденків – Михайла Олійниченка.
Він працював їздовим у колгоспі, а для розбурханої уяви тих, хто фабрикував
абсурдні справи, підвода для шпигунської діяльності, вірогідно, була вкрай
важливим транспортним засобом…
Тривалий час родину переслідувало тавро дітей «ворога
народу». Подеколи від бригадира чи у школі лунало на їх адресу крамольне
«троцькісти». Але з часом – минулося. І повернулися до Марії Андріївни Руденко,
мужньої й стійкої жінки, та її діточок, яких вона самотужки зростила, шана і повага
односельців. Хоча поневіряння, лихоліття, труднощі й біди випадали на їх
скривджену долю ще не раз…
* * *
Після розвінчання культу Сталіна та перегляду ряду справ
по репресіях 1930-х років, з огляду на численні порушення при винесенні
сфабрикованого звинувачення, реабілітував «радомишльських шпигунів» повним
складом військовий трибунал Прикарпатського військового округу. Між тим, у
справі про реабілітацію є посилання на свідчення Центрального Державного
особливого архіву СРСР, у якому зазначалося, що жоден із членів надуманої
«шпигунсько-диверсійної групи» у переліку агентів іноземних розвідок не
значиться. Визначення трибуналу ухвалене 30 грудня 1960 року – день у день
через 23 роки після їхньої страти.
Про те, що батька розстріляли, Вірі Михайлівні тоді
повідомили у райпрокуратурі. А у неї земля з-під ніг попливла…
Й про реабілітацію сказали сухо і без жодних вибачень,
пояснень чи виправдань. Та які могли бути вибачення, адже фабрикувала справи і
провадила репресії проти безневинних не держава, а певні особи, що припустилися
помилок, ціною яких стали мільйони загублених людських життів і доль. Втім,
широко пропагований свого часу ХХ-й з’їзд КПРС,
як відомо, також засудив репресії не як явище державної політики, а як
репресивні факти, котрі протиправно застосовувалися до окремих громадян. А щодо
формально-бюрократичного повідомлення про реабілітацію, то могли й не
повідомити взагалі, бо реабілітаційна постанова мала статус «таємної», тож
розголошенню не підлягала…
* * *
Віра Михайлівна притискає до грудей відбиток сторінки із
відомостями про Михайла Максимовича Руденка з багатотомника «Реабілітовані
історією», що засвідчив зняте тавро ворога й злочинця з нього і багатьох інших
таких же безневинних жертв. Та сторінка тепер поруч зі світлиною, яка колись
давно зафіксувала батька на весіллі двоюрідної сестри. То все, що лишилося на
згадку про дорогу та рідну людину, нещадно загублену кремлівською репресивною
системою.
Михайло Руденко (зліва) на весіллі двоюрідної сестри.
Газета «Зоря Полісся», 11 грудня 2015 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар