Широко відомим у світі є філософ Микола Бердяєв, що
сповідував та пропагував ідеї релігійного екзистенціалізму, тобто – філософії
існування. Визнаний одним з найкращих філософів ХХ століття, він вважається
засновником персоналізму – філософського напрямку, що визнає особистість
первинною творчою реальністю, а весь світ — проявом творчої активності «вищої
особистості»: Бога.
Проте не менш яскравий слід залишив по собі його старший
брат Сергій – письменник, публіцист, перекладач, літературний та театральний
критик, мистецтвознавець, журналіст.
Сергій Бердяєв, одначе, в ідеологічних поглядах був
певною мірою протилежністю братові Миколі. Насамперед тому, що вважали його
українофілом, тобто захисником та поборником українського національного духу,
народних традицій і засад. Тож, певно, недарма
і в колишній російській імперії, втім як і у радянській, його ім’я, як і
багатьох інших представників української культури та просвітництва, особливо не
афішувалося.
Брати Бердяєви походили з
давнього й відомого аристократичного роду, що осів на українських теренах у
кінці XVIII століття. Їхній прадід генерал-поручник
Микола Михайлович Бердяєв призначався військовим губернатором кількох губерній
Російської імперії, був також Київським цивільним губернатором. Саме тоді
імператорською милістю йому було даровано маєтності в Обухові під Києвом, що
тривалий час вважався родинним маєтком. В середині ХІХ століття тут уже
господарював його онук Олександр Михайлович, повітовий предводитель дворянства
і почесний мировий суддя, батько знаних братів.
Сергій Бердяєв був уроджений
1860 року в Києві і охрещений у Києво-Печерській лаврі. На Печерську мешкали й
батьки предводителя – відставний
генерал-лейтенант Михайло Миколайович і Олена Миколаївна (у дівоцтві
Бахмєтєва). Але дитячі роки Сергія промайнули в Обухові. Саме там вочевидь і
формувалась його українськість – у спілкуванні та спільному дозвіллі з
однолітками із простолюду, в українському оточенні челяді та почту. Не останню
роль у світоглядному вихованні, як це було узвичаєно в аристократичних
родинах, відігравало духовне
наставництво.
Слід зазначити, що Бердяєви
вважалися надзвичайно боголюбивою родиною, всякчас виявляючи свою глибоку
відданість і турботу православній вірі. 1816 року на центральному майдані
Обухова губернатор Микола Бердяєв збудував ошатний Свято-Воскресенський храм
(поруч з ним його по смерті й поховали), а у дворищі маєтку було споруджено так
звану домову церкву в ім’я Святої Трійці. Служили у ній при потребі довколишні
священики.
Проте після смерті у 1861 році
чоловіка генеральша Бердяєва осіла в обухівському маєтку і звернулась з клопотанням до Київської
митрополії, щоби призначили до Свято-Троїцької домової церкви окремого пастиря.
Єпархіальний синод на прохання зважив, щоправда дозвіл на особливий статус
домової церкви було надано винятково Олені Миколаївні прижиттєво. Притому, як
розповідає у своїх спогадах філософ Микола Бердяєв, бабуся перебувала в
таємному постригу, а за кілька років перед тим втратила духівника, яким був для
неї відомий печерський старець Парфеній.
У кандидатурі
священнослужителя вибір припав на Іоанна Веледницького, що походив зі знаного
українського священицького роду, представники якого відомі на Київщині з XVIII століття.
Він ніс пастирське служіння у
Свято-Миколаївській церкві села Верлок Радомисльського повіту. Хоча парафія
була малочисельною (у 1861 році в ній нараховувалося 448 парафіян), проте діяльною й боговідданою. У 1861 році
стараннями священика при храмі відкрилась сільська школа, що утримувалась
громадським коштом. Наступного року турботу Іоанна Веледницького в
запровадженні й утриманні у Верлоці
парафіяльного училища було відзначено архіпастирською вдячністю та
благословінням Божим. А потому отець Іоанн вирушив до Бердяєвих.
Можливо, вибір припав на нього
з огляду й на те, що родовим гніздом Веледницьких було містечко Стайки, яке
лежало за 26 верст від Обухова. Там представники цього священицького роду несли
службу ще з 1733 року, а з середини ХІХ століття більш ніж піввіку правив отець
Димитрій Веледницький. Проте це лише підкреслювало звісний духовний авторитет
отця Іоанна, підтверджений сумлінною і старанною Божою службою, адже тільки
така духовна особа могла увійти у якості пастиря до відомої високосвітської
родини.
Відтак дитячі роки Сергія
Бердяєва проходили під духовним наставництвом верлоцького священика Іоанна
Веледницького. Між тим, на Радомишльщині у Торчині продовжував служити його
брат Григорій.
У 1876 році Бердяєви продали
обухівський маєток. Відійшла у вічність Олена Миколаївна. Скінчив невдовзі свій
земний шлях і отець Іоанн…
Тимчасом духовні й виховні
обухівські настанови Сергія Бердяєва продовжились у київській Колегії Павла
Ґалаґана, якою опікувалися нащадки козацької старшини, і де викладали визначні
діячі українського просвітництва. Затим він навчався Петербурзькому морському
корпусі та здобув диплом лікаря. Але, зважаючи на знання двох десятків
мов і бажання писати, обрав… літературу та журналістику.
Свій творчий шлях С.Бердяєв
почав з поетичних та прозових творів. Писав, притому, російською й українською,
якою вільно й залюбки спілкувався. У його літературному доробку біля тисячі
поезій, оповідань, повістей.
Та якщо його російська
белетристика таки потрапляла на сторінки літературних альманахів, збірників та
часописів, то український доробок часто-густо осідав у шухлядах, адже
сумнозвісні Валуєвський та Емський циркуляри на багато років закрили шлях
українській мові до вільного друку в Російській імперії. Врешті дещо завдяки
І.Франкові та О.Маковею вдалося опублікувати в Галичині. Втім російськомовні
твори теж мали здебільшого українське спрямування, та й для перекладів
С.Бердяєв також обирав переважно твори, пов’язані з рідним краєм, його
минувшиною.
Сергій Бердяєв. Світлина початку ХХ ст.
Як публіцист і полеміст,
друкувався у тогочасних київських та інших провідних виданнях, рішуче
виступаючи проти примусового зросійщення України та інших народів імперії,
засуджуючи будь-які національні утиски, переслідування, погроми. Особливо
гостру полеміку вів він з цього приводу з редакцією чорносотенної газети
«Києвлянін», тавруючи за її відверту шовіністичну й антисемітську політику
редактора видання, главу київського відділення чорносотенного «Союзу
російського народу» Д.Піхна (той, до речі, після смерті свого брата, його
дружини та її сестри був розпорядником ставецького маєтку).
У своїх газетних публікаціях
Бердяєв-журналіст нерідко смакував їдкими епітетами щодо високопосадовців,
котрі натомість піддали його судовим тяганинам, звинувативши в антидержавній
діяльності, закривалися видання, які Сергій випускав разом з дружиною.
Зацькована київськими великороськими шовіністами родина С.Бердяєва переїхала до
Москви, але й там спокою не мала і через п’ять років повернулась.
Ці поневіряння тяжко вплинули
на нервовий стан митця. Хворий і
повсюдно принижений, він все більше часу став проводити в лікарнях, де про
нього піклувалися дружина і брат.
Микола Бердяєв тимчасом
народився у 1874 році, так що зростав у зовсім іншому середовищі й оточенні.
Попри значну різницю у віці та світоглядні розбіжності, брати Бердяєви всякчас
підтримували один одного. Про Сергія Микола згадує: «Сім’я брата мала велике
значення в моєму житті, і в моїй душевній формації. Брат був людиною
надзвичайно обдарованою, хоча зовсім іншого спрямування, ніж я, дуже добрий,
але нервово хворий і нещасний, не зумів реалізувати в житті своєї
обдарованості».
Лихо з розуму, як писав
класик. Позаяк будь-який талант уже сам по собі є відхиленням від узвичаєної
середньої норми. Мабуть, з цих міркувань і прагнули на Росії заганяти
інакодумців у психушки. Бо хіба ж могли сильні світу того уявити собі, що
розсудливий нащадок знатного аристократичного роду з доброго дива може написати
такі рядки:
Господь, мене благослови
Втікти з нуднійшої
столиці,
Нема у світі гірш
Москви,
Пріч – з сього пекла і
в‘язниці!
Не можна дихати грудям
Поміж дурною кацапнею,
Як раб, коло рабів ти сам
Тут одурієш вкупі з нею!
Зостатись я не можу тут
–
Содом сей і Гоморру
кину:
Поки не грянув Божий
суд,
Вернусь на чесну
Україну!
Сергій Бердяєв пішов з життя у
розквіті літ у 54-річному віці, пішов гнаним і знедоленим. На жаль, лише зараз
його творчу спадщину, що розкидана по всіх усюдах, починають вишукувати і
впорядковувати дослідники. Нещодавно, наприклад, з приємністю натрапив на
оповідання С.Бердяєва в сучасному збірнику вибраної української історичної
прози.
Його життєвою філософією була
свобода особистості, свобода народу. І цій меті він сповна присвятив та віддав
своє життя.
Газета
«Зоря Полісся», 22 вересня 2017 р.
Дякую за цікаву публікацію. Минають століття, а вірш Сергія Бердяєва залишається актуальним. Митець достойний шани!
ВідповістиВидалити