У полоні цифр та художніх образів

 

Попри хрестоматійний поділ інтелектуалів на фізиків та ліриків маємо силу-силенну прикладів, коли ці, здавалося б, непоєднані іпостасі цілком уживаються в одній особі. Тим паче, коли йдеться про людей талановитих, бо ж недарма існує інше розхоже твердження, що талановита людина талановита в усьому.

Коли багаторічний очільник колишнього Радомишльського районного фінансового відділу Олександр Візго виступав з офіційними доповідями на різного роду зібраннях і рясно сипав багатозначними числами грошових бюджетних коштів, досконало орієнтуючись у сумах та призначеннях, складалося враження, що світ сухих цифр цілковито полонив усе його єство, не залишаючи часу для інших земних справ. Проте у вільну хвилину він усякчас полюбляв насолоджуватися знаними з дитячих літ мальовничими краєвидами рідної Папірні, оточеної предковічними лісами та омитої стрімкими Микою, Бистріївкою, Коробочкою й утвореними на них ставками. Кохався в українській пісні, національній танцювальній культурі. Захоплений був також фотографією, приручивши й добре освоївши знаменитих «Фотокора» і «Лейку».

Та чи не найбільшим позафінансовим уподобанням стало для Олександра Олександровича малювання. Майстерно володів художник-самоук і пензлем, і олівцем. Згодом його син Діамін розповідав, що коли на батька надходило натхнення, він майже щодень видавав «на гора» свій черговий малюнок.

Олександр Візго. Автопортрет.1947 р. 

Скільки їх було на його віку, хтозна. Не збирав він своїх творінь, а щедро дарив друзям, рідним, колегам. Здебільшого це були копії відомих художніх полотен.

Одначе зберігся в родині блокнот з надзвичайно цікавими авторськими графічними начерками та ескізами. Тут і ілюстрації до літературних творів, і портрети відомих особистостей та близьких людей, і дотепні карикатури, і тваринний світ, і пейзажі з краєвидами рідної Папірні – ставком, знаним млином, Микою.

 

Важкенькі дрівця з лісу через Мику... 1947 р.

 

Папірнянський млин.1947 р.

 

Рибалки на ставку.

Саме на Папірні, вподобавши ці мальовничі місця, на початку ХХ століття оселився його дід. До речі, теж звався Сан Саничем – схоже, для родоводу Візго, коріння якого йде зі Старокостянтинова, що на Поділлі, це колись було такою собі сімейною традицією. Тимчасом родинна легенда стверджує, що надбав він земельні угіддя в повітовому Радомислі, завдячуючи славетній Соломії Крушельницькій. Нібито у молодечі роки мав Олександр Візго (старший) бурхливий роман зі співачкою. Вона затим виїхала в закордоння, звала і його з собою. Але для військового це було неможливим. Тож оперна діва віддячила йому фінансовим подарунком зі свого заможного, хоча й тендітного зіркового плеча. Так воно було чи ні, але Папірня, де понад Великою Житомирською вулицею збудувався відставний осавул, відтоді стала лагідним родинним кубельцем для наступних поколінь роду...

Навички живопису карбувалися у Сан Санича (молодшого) ще з юнацьких літ. Помітили їх під час армійської служби. Вирушив він до війська у 1939-му. Після закінчення полкової школи молодших командирів потрапив у кінну розвідку, де щоправда, не склалися його стосунки з кіньми, відтак, зважаючи на добрі математичні знання, став обчислювальником артилерійського розрахунку однієї з частин Закавказького військового округу. Бойове хрещення отримав у 1941-му в Ірані, куди після початку німецько-радянської війни увійшли радянські війська. Затим були Кримський та Північно-Кавказький фронти.

А в липні 1943-го його направили на навчання до Москви у військово-топографічне управління, де сержант Візго став креслярем-картографом. Ця військова професія водила його затим багатьма фронтовими шляхами, для подолання яких і арміям, і батальйонам, і підрозділам потрібні були докладні карти. Бозна, до складання скількох їх сотень, а може й тисяч долучився топограф і картограф Візго, вдосконалюючи водночас власну художню майстерність. У його нащадків досі зберігаються малюнки, виконані ним на зворотному «чистому» боці мап, позаяк у радянські часи з папером бувало сутужно (та хіба лише з ним!), а у війську тим паче. На таких клаптях малював Олександр портрети своїх товаришів по службі.

На військово-топографічному поприщі зустрів рисувальник Візго і свою життєву половинку – відчайдушну водійку армійського «студебекера» Надію Подмаркову, з якою рука об руку крокували по життю 45 літ (Надія Іванівна відлетіла в засвіти у 1988-му). Свою кохану дружину чоловік з любов’ю увічнив на багатьох графічних замальовках.

 

Портрет дружини. 1949 р.

Додому старшина Візго повернувся з подружньою парою, численними нагородами й відзнаками (серед них – орден Червоної Зірки, медаль «За бойові заслуги», іменна зброя – револьвер-наган і пістолет ТТ) та з пакою малюнків…

У Радомишлі знову став до роботи у фінвідділі. З цією важливою районною службою, власне, було пов’язане практично усе його трудове життя, бо саме тут попервах працевлаштувався бухгалтером у 1937–му вісімнадцятирічний випускник Радомишльської середньої школи №2. Школу він, до речі, закінчив на відмінно, вирізнявся притому чудовим знанням математики.

Знаний йому з дитинства освітянин Самійло Чернишевич, що також виріс на Папірні, а згодом учив дітей Олександра Візга, напучуючи на старання, примовляв при цьому, що їхній тато у юнацькому школярському віці научав папірнянців грамоті. Такою собі лікнепівською школою слугувала у ту пору хатина Візгів.

З-поміж його ровесників – знані серед радомишлян Сергій Куликівський, Сергій Довгаленко, Михайло Уницький, Юхим Підгорний, Михайло Ясногородський. З ними разом Олександр потому відбув на військову службу.

Відразу після школи він вступив до Одеського сільгоспінституту, але через безгрошів’я на навчання не поїхав. До слова, з дитинства зростав Сашко напівсиротою – батько помер, коли хлопчикові не виповнилося й року, тож певний час навіть виховувався в дитбудинку.

Фахову освіту Олександр Візго набув уже по війні: спочатку закінчив Одеський фінансовий технікум, а потім – факультет економіки інституту народного господарства. Посаду завідувача райфінвідділу він обіймав упродовж 17 літ до виходу «на заслужений відпочинок» у 1980-му.

Олександр Олександрович відійшов у вічність в 2013 році, залишивши по собі добрий слід на землі – у житті, у праці, у звитязі і в творчості.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 28 червня 2024 року.

 

Парашут від... Хрущова

 

У генеалогії багатьох наших краян переплелися не лише різноманітні родини, а й часто-густо навіть надто віддалені населені пункти. От і радомишлянка Людмила Новикова (у дівоцтві Ящук) поєднала в своєму родоводі два стародавніх поселення Радомишльщини. Із Кримка з Гораїв походить її мама, батько ж родом із Торчина, що тепер входить до Старосілецької громади Житомирського району, а в давнину належав до Потіївської волості Радомисльського повіту, а також Потіївського, Радомишльського, Черняхівського й Коростишівського районів.

З Торчином пов’язано чимало споминів пані Людмили. Ще з її дитячих літ батьки постійно приїздили туди перевідувати бабусю Єфросинію Степанівну, котра від Другої світової війни вдовувала. У пам’яті закарбувалася хоча й благенька та ще із земляною долівкою, але завжди охайна, побілена й впорядкована хатина, причепурена самотканими килимками, вишитими рушниками, фіранками, постіллю. Запам’ятався й кущ жасміну майже біля порогу хати, аромат від цвітіння якого жінка мовби відчуває й дотепер…

Єфросинія Степанівна Ящук. 

Відійшла бабуня у засвіти 84-річною. Її дівоче прізвище – Печенюк, і, до речі, доводилась вона троюрідною сестрою Героєві Радянського Союзу Федорові Печенюку, чий довоєнний життєпис був пов’язаний зокрема з Потіївкою, Русанівкою.

У листопаді 1943-го Єфросиніного чоловіка Олександра Пархомовича Ящука мобілізували на фронт. Вже за п’ять місяців звістки від нього перестали надходити, а у райвійськкоматі повідомили, що зник він безвісти у фронтовому вирі.

Але згодом з війни повернувся односелець, що воював разом з дідом, і був свідком його загибелі. Сталося це у березні 1944 на Поділлі у бою за село Війтівці колишнього Волочиського району Хмельницької області. Там у братській могилі Олександра Ящука й поховали як невідомого.

 

Олександр Пархомович Ящук. Фото 1924 року.

Довелося Єфросинії самотужки піднімати й виховувати десятеро діток, що їх надбало подружжя. Притому упродовж року родина поповнилась відразу трьома дітками, коли народились у їхній родині трійня та двійня. До того ще одного разу трапились двійнята (з тих близнюків був і батько Людмили Новікової Іван). Останнього свого сина, Олександра, народженого у тому ж 1944-му, Олександр Пархомович уже не побачив.

Тяжким було для напівосиротілої родини повоєнне життя. Всякого траплялося. Якось через нещасний випадок багатодітна мати кілька днів перебувала в комі, але таки оклигала. У голодні 1946-47 рр. сина Михася примітили зі зібраними колосками на колгоспному полі. На щастя, це був не 1933-й, коли подібна провина могла обернутися найжорстокішим покаранням. Єфросинія нашвидкуруч зібрала синові клумачка на дорогу, й хлопець подався світ за очі, діставшись аж на Донбас, що вкрай потребував у ту пору робочих рук. Він осів відтоді у Маріуполі. Услід за ним потім туди подалися й інші Єфросиніни діти.

Та то вже пізніше, коли життя трохи налагодилося. А по війні бідолашну удову часто-густо охоплював відчай: як вижити і дітей вберегти – і голодно, і холодно.

І тоді вона зважилась звернутися за допомогою аж до головного урядовця УРСР – Микити Хрущова. Відповідного листа їй вочевидь допомогли скласти.

Невдовзі до багатодітного торчинського обійстя надійшов чималий пакунок, у якому виявився справжній армійський парашут, а це небагато-немало – до сотні квадратних метрів добротного й міцного перкалю.

«То було справжнім дарунком долі для мене й моїх діток, фактично порятувавши нас у скрутну годину», – розповідала згодом Єфросинія Степанівна нащадкам. Вона шила з нього, як мовиться, і горішнє, й спіднє. Навіть валянки та куфайки лаштувала. Дарма що білі, головне – діти вже були одягнені й узуті. А годувалися сяк-так з власного господарства. Отак і пережили лихоліття…

Тож парашут таки виконав свою рятівну місію.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 21 червня 2024 р.