Парашут від... Хрущова

 

У генеалогії багатьох наших краян переплелися не лише різноманітні родини, а й часто-густо навіть надто віддалені населені пункти. От і радомишлянка Людмила Новикова (у дівоцтві Ящук) поєднала в своєму родоводі два стародавніх поселення Радомишльщини. Із Кримка з Гораїв походить її мама, батько ж родом із Торчина, що тепер входить до Старосілецької громади Житомирського району, а в давнину належав до Потіївської волості Радомисльського повіту, а також Потіївського, Радомишльського, Черняхівського й Коростишівського районів.

З Торчином пов’язано чимало споминів пані Людмили. Ще з її дитячих літ батьки постійно приїздили туди перевідувати бабусю Єфросинію Степанівну, котра від Другої світової війни вдовувала. У пам’яті закарбувалася хоча й благенька та ще із земляною долівкою, але завжди охайна, побілена й впорядкована хатина, причепурена самотканими килимками, вишитими рушниками, фіранками, постіллю. Запам’ятався й кущ жасміну майже біля порогу хати, аромат від цвітіння якого жінка мовби відчуває й дотепер…

Єфросинія Степанівна Ящук. 

Відійшла бабуня у засвіти 84-річною. Її дівоче прізвище – Печенюк, і, до речі, доводилась вона троюрідною сестрою Героєві Радянського Союзу Федорові Печенюку, чий довоєнний життєпис був пов’язаний зокрема з Потіївкою, Русанівкою.

У листопаді 1943-го Єфросиніного чоловіка Олександра Пархомовича Ящука мобілізували на фронт. Вже за п’ять місяців звістки від нього перестали надходити, а у райвійськкоматі повідомили, що зник він безвісти у фронтовому вирі.

Але згодом з війни повернувся односелець, що воював разом з дідом, і був свідком його загибелі. Сталося це у березні 1944 на Поділлі у бою за село Війтівці колишнього Волочиського району Хмельницької області. Там у братській могилі Олександра Ящука й поховали як невідомого.

 

Олександр Пархомович Ящук. Фото 1924 року.

Довелося Єфросинії самотужки піднімати й виховувати десятеро діток, що їх надбало подружжя. Притому упродовж року родина поповнилась відразу трьома дітками, коли народились у їхній родині трійня та двійня. До того ще одного разу трапились двійнята (з тих близнюків був і батько Людмили Новікової Іван). Останнього свого сина, Олександра, народженого у тому ж 1944-му, Олександр Пархомович уже не побачив.

Тяжким було для напівосиротілої родини повоєнне життя. Всякого траплялося. Якось через нещасний випадок багатодітна мати кілька днів перебувала в комі, але таки оклигала. У голодні 1946-47 рр. сина Михася примітили зі зібраними колосками на колгоспному полі. На щастя, це був не 1933-й, коли подібна провина могла обернутися найжорстокішим покаранням. Єфросинія нашвидкуруч зібрала синові клумачка на дорогу, й хлопець подався світ за очі, діставшись аж на Донбас, що вкрай потребував у ту пору робочих рук. Він осів відтоді у Маріуполі. Услід за ним потім туди подалися й інші Єфросиніни діти.

Та то вже пізніше, коли життя трохи налагодилося. А по війні бідолашну удову часто-густо охоплював відчай: як вижити і дітей вберегти – і голодно, і холодно.

І тоді вона зважилась звернутися за допомогою аж до головного урядовця УРСР – Микити Хрущова. Відповідного листа їй вочевидь допомогли скласти.

Невдовзі до багатодітного торчинського обійстя надійшов чималий пакунок, у якому виявився справжній армійський парашут, а це небагато-немало – до сотні квадратних метрів добротного й міцного перкалю.

«То було справжнім дарунком долі для мене й моїх діток, фактично порятувавши нас у скрутну годину», – розповідала згодом Єфросинія Степанівна нащадкам. Вона шила з нього, як мовиться, і горішнє, й спіднє. Навіть валянки та куфайки лаштувала. Дарма що білі, головне – діти вже були одягнені й узуті. А годувалися сяк-так з власного господарства. Отак і пережили лихоліття…

Тож парашут таки виконав свою рятівну місію.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 21 червня 2024 р.