Віршовані шрами війни Олександра Кононенка

 

29 серпня 2024-го у військовому шпиталі від поранень, отриманих під час виконання бойового завдання, помер розвідник-радист групи спецрозвідки ЗСУ Олександр Кононенко. Бойове завдання його підрозділ виконував у Курській області. Тут 24 серпня під час ворожого обстрілу він і отримав смертельні поранення.

Наступного дня на відеоканалі Всеукраїнської поетичної родини вийшла програма, у якому його ведуча волонтерка Марина читала вірші Олександра, написані ним цьогоріч. Вона зазначила, що за два дні перед тим спілкувалась із Кононенком, обговорюючи майбутній ефір, і що він планував обов’язково його подивитися. Домовились про наступне спілкування, але вже більше доби Олександр відсутній у мережі. Ефір відбувся. Проте вже без нього…

Мама загиблого воїна Олена Миколаївна розповідає, що син не вважав себе поетом, хоча мав тонку й чутливу до прекрасного душу. Захоплювався різьбленням по дереву, залишивши по собі гарні його зразки. А вірші почав писати з початком великого російського вторгнення. Олександр, до речі, тоді відразу взяв до рук зброю в лавах самоборони, у рідному Спірному організував для земляків щось на кшталт початкової військової підготовки, адже ворог підійшов майже впритул до регіону. А потім прилучився до лав морпіхів, перебуваючи у найгарячіших точках. Мав позивний «Конан» – за міфологічним непереможним воїном і власним прізвищем.

У вкрай рідкі вільні хвилини брав до рук книжку або ж записник зі щоденником, куди занотовував свої фронтові спостереження й враження. «Для нас ця війна священна, бо воюємо за свою сім’ю, дітей, батьків, село чи місто, за свою країну. Є тільки один шанс чи можливість на перемогу – вступити в бій. Вступити в бій і битися, допоки буде сили…» – написав він 4 серпня.

Викладав воїн на папір і свої віршовані рядки. У його віршах – теж власні роздуми, спогади, емоції, висновки. Попри певну недосконалість, вони непідвладні людській критиці, бо головний їхній критик – війна. Адже писалися в окопах, де не завжди випадав час навіть для фізичного перепочинку та перекуску, не кажучи про творчість. Клята війна, на жаль, позбавила воїна з поетичною душею вдосконалювати і свої вже написані віршовані рядки, і майбутні поезії.

Олександрова донька Анастасія тимчасом видала нещодавно в столиці збірку «Шрами війни» з татковими першими віршуваннями. Її Олександр Кононенко із вдячністю присвятив найріднішим людям – мамі, доньці, бойовим побратимам. Нині вже по його смерті готується до видання друга книжка – зі щоденниковими записами й неопублікованими віршами.

Свої вірші Олександр оприлюднював також на власній сторінці популярної соцмережі. Його останній вірш надруковано на ній 23 серпня…

 

 

ОСІНЬ

    Уже шипшина достигає.
    І пахне осінню в ці дні.
    А ми в чужім далекім краю,
    Не вдома, а на чужині.
       Так швидко літо пролетіло.
       Я й не побачив тих квіток,

       Що мама в клумбах посадила
       Скрізь біля дому та врядок.
    А осінь – в жовтім мерехтінні
    Малює все у камуфляж.
    Лиш стиглі ягоди осінні
    Наш милуватимуть пейзаж.
       Мчить час, немов нестримні коні,
       Як кулі швидкої проліт.
       Вже осінь зачепилась в скроні.
       Не зупинить її похід.

23 серпня 2024 р.

 

МАНДРІВКИ В СНАХ

    Люблю ці сни, короткі, лиш хвилини.
    У них немов мандруєш по світах.
    І стільки на дорозі сонній зрине!
    Багато з ким зустрінешся у снах.
       Заскочиш в дім, де мама, борщ домашній,
       Який зготує так лише вона.
       Донька – свій кекс фірмовий, справжній.
       Чай з медом. Разом вся рідня…
    Коти муркочуть – також бачить раді,
    Вівчар німецький влігся біля ніг.
    І тихо так, лиш вітер в винограді,
    І слів не треба, гарний сон заліг.
       І так не хочу очі відкривати,
       Хоч розумію – це лиш тільки сон.
       Броня, шолом, бліндаж натомість хати,
       Окоп, посадка й рідний батальйон.

30 червня 2024 р.

 

КОЖНОМУ СВОЄ

    А як собі ти уявляєш перемогу?
    Напевно – свято, вишиванки та салют.
    Щасливі всі, обійми край порогу.
    І в чистім небі вже ракети не снують.
       Та тільки ті, що вернуться додому,
       Цей день, мабуть, не будуть святкувать.
       Він стане днем жалоби і скорботи
       За душі тих, що в небесах летять.
    За тих бійців, що голови поклали,
    Щоб перемога у наш дім прийшла.
    За тих, кого рашистська нечисть вбила,
    У наших мирних селах і містах.
       І вернуться «герої» з закордонів
       У вишиванках, гарні, всі – орли,
       До серця – руку, прапори в долоні,
       Героям слава! «Ми перемогли!»
     А ми ж – у гори, в ліс, на тихі води,
    Подалі від подібних «перемог».
    Ми заслужили тишу і свободу.
    Ми це змогли.
                      Спасибі тобі, Бог…

31 травня 2024 р.

 

Народжений Олександр Григорович Кононенко 31 березня 1981 року в Броварах. Згодом родина переїхала в село Спірне Радомишльського району. Юнак закінчив Комарівську школу. Затим навчався в Радомишльському ПТУ-34, де здобув фах слюсаря.

У 1999-2000 рр. проходив строкову військову службу на посаді стрільця. Після служби жив мирним життям, полюбляв столярувати.

З початком повномасштабного російського військового вторгнення став до лав самооборони в Радомишлі, виконуючи різні завдання.

12 березня 2022 року був мобілізований до лав ЗСУ і як розвідник-радист увійшов до групи управління та зв’язку роти спец розвідки.

24 серпня 2024-го в ході наступальних дій біля села Калинів Курської області внаслідок ворожого артилерійського обстрілу отримав тяжкі поранення. На жаль, врятувати його не вдалося…

 

 

Газета «Зоря Полісся», 6, 13 вересня 2024 р.