У липні 1968 року в Радомишлі з успіхом гастролював Київський обласний Державний український музично-драматичний театр ім.Саксаганського. Саксаганівці представили у районному Будинку культури та на клубних сценах Великої Рачі, Вишевичів, Веприна, Осичок, Чайківки, Кочерова, Потіївки, Забілоччя, Мірчі сім вистав зі свого тодішнього репертуару. Як писала райгазета «Зоря Полісся», висвітлюючи гастролі, приїзд київських митців став визначною подією в культурному житті радомишлян. Вистави, що їх показали саксаганівці, надзвичайно порадували глядачів. Як потішили й артисти, котрі щиро продемонстрували свою майстерність, талановиту гру. Зазначалося, що глядачі охоче йшли дивитись спектаклі, щедро винагороджуючи гостей оплесками, а квитки майже на всі вистави були розпродані задовго до початку гастролей.
Втім, попри столичну київську
вивіску, вказану у назві театру, прописаний він у Білій Церкві. «Периферійний»
статус, одначе, не заважає йому ще з часу свого заснування й дотепер входити до
когорти провідних театральних колективів України. І не тільки: у 1971 році
театр посідав друге місце у «рейтинговому» реєстрі колишнього СРСР,
поступаючись лише «мхатівцям». У ту пору, до речі, його гастрольні подорожі охоплювали
не тільки Україну, а й безмежні союзні простори.
Високий рівень театрального
колективу підтверджує й його сучасна назва – Київський академічний обласний
музично-драматичний театр імені П.К.Саксаганського, до якої додалося
«академічне» означення, підкреслюючи зразковість та визнання колективу.
Відлік своєї історії Білоцерківський
театр офіційно веде з 1933 року, коли він був затверджений урядом тодішньої
УСРР в якості одного з восьми пересувних театрів Київської
області. Водночас основу трупи становили актори легендарного й уславленого
театру «Березіль», створеного корифеєм українського театрального мистецтва
Лесем Курбасом. До цього мистецького об’єднання входило шість театральних
філій-студій, одна з яких якраз і осідала у Білій Церкві. Саме 1933-го Курбаса
піддали гонінням та репресіям з кривавим
розстрілом через чотири роки у колі цвіту української інтелігенції в
сумнозвісному карельському урочищі Сандормох. Театральні «діти» митця тимчасом
були розформовані й розпорошені.
Лесь Курбас.
Слід зазначити, що студійна модель,
яка діяла в «Березолі», була випробувана Курбасом ще під час його роботи в
«Молодому театрі». Цей так само новаторський колектив на зорі української
революції кинув виклик імперським догмам, за якими українські театральні трупи
мали винятково класичний український «побутовий» репертуар. Твори світової
драматургії, як і сучасні п’єси, вважалися прерогативою російськомовних сцен.
Не вписувалися у застарілу
догматичну модель і запропоновані
молодотеатрівцями авангардні, гротескні та вертепні постановочні форми.
Їх режисер прагнув поширювати й пропагувати саме у формі студій-філіалів. Одна
з таких була створена у 1919 році в Радомишлі. У ту пору в цьому повітовому
місті спостерігався справжній театральний бум. Сценічні гуртки створювалися тут
фактично при кожному «пролетарському» клубі. Тодішні місцеві газети рясніють
повідомленнями про спектаклі, поставлені зокрема артистами профспілкового,
кооперативного клубів, що функціонували на суконній фабриці, на Рудні,
Микгороді, гуртків в освітніх закладах тощо.
Відтак «Молодий театр» мав добру
нагоду вишукувати талановитих краян з акторськими здібностями, з іншого боку –
вагомим аргументом була будівля міського театру, що діяв у Радомислі ще з
дореволюційних часів (до слова, саксаганівці у Білій Церкві досі туляться в
пристосованому приміщенні).
Колишній радомишльський театр. Світлина 1940-х рр.
Хоча обличчя
«Молодого театру» в Радомишлі ще тільки вимальовується, як зазначав з цього
приводу оглядач Всеукраїнського тижневика «Мистецтво» С.Бондарчук, слід вважати
його точною копією Київського.
Наскільки б розвинулися ці тенденції надалі – гадати важко. Адже того ж 1919
року «Молодий театр» у Києві був націоналізований більшовиками. По тому його
засновник деякий час був режисером у Київській опері, а у 1922-му певною мірою
відновив своє дітище вже як «Березіль».
Для Радомишля, як не прикро, місця в
його структурі цього разу не виявилося. Схоже, що можлива співпраця з ним
виглядала ненадійною на тлі тодішніх адміністративно-територіальних гойдалок, що
раз по раз перекидали урізаний новоутворений Радомишльський район між Київщиною
та Волинню. Тим паче приміщення Радомишльського театру теж у 1919-му було
реквізоване більшовиками у його власника Й.Подоновського. Та й театральна
трупа, що працювала в ньому, припинила своє існування під завісу 1920-х, коли
комуністична влада проголосила «найважливішим із мистецтв» – кіно, і театр у
Радомишлі став кінотеатром…
Жаль, але описаний на початку приїзд
білоцерківського театру, певною мірою дещо спізнився. Адже за п’ять років перед
тим споруда колишнього театру в Радомишлі згоріла від пожежі. Якби саксаганівці
грали у ній, вірогідно відчули б неповторну курбасівську ауру, що зберігалась у
цих стінах ще з часів «Молодого театру» і збігалась із їхнім власним мистецьким
спадком.
1968 р. Театр ім.Саксаганського в Радомишлі. Сцена з вистави Я.Сербіна «Неосвячене кохання» (за мотивами твору М.Коцюбинського «На віру»).
Фото Альфреда Оржехівського.
Газета «Зоря Полісся», 6 вересня 2024 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар