Гнана людоловами

 

Епічний історичний роман Зінаїди Тулуб «Людолови» є для радомишлян культовим. Адже чи не вперше в популярному літературному творі одним з місць подій, що розгортаються в ньому, став середньовічний Радомишль, що в ту пору іменувався Радомислем. Містові над Тетеревом та Микою, який тоді входив до володінь Києво-печерської лаври, в романі присвячено окремий розділ, що має назву «Подорож до Радомишля».

Її, за уявою авторки, взимку 1617 року здійснили уславлений український гетьман Петро Сагайдачний та лаврський архімандрит Єлисей Плетенецький. За сюжетом оповіді, Печерський управитель, який зібрався у справах до Житомира, покликав з собою Конашевича і наголосив притому, що дорогою неодмінно зупиняться в Радомишлі. Там лавра, котра ревно оберігала православну віру від поширення католицького впливу, опікуючись передусім освітою та культурою, розгорнула масштабну господарську діяльність. Услід за обладнаною в київській обителі друкарнею у радомишльській вотчині монастирська братія звела папірню, щоб друкувати книжки на своєму і не годувати друкарів-посполитів, як зазначив кир Єлисей. А ще ж додав настоятель, що «і рудню там поставив, і гамарню, і гуту, і попіл буде палити».

У ту пору, до речі, битий шлях з Києва до Житомира вів безпосередньо через Радомишль, тож оминути його подорожні аж ніяк не могли. Недарма дотепер збереглися в назвах найдовших радомишльських вулиць стародавні їх назви – Київські, Житомирські – Мала і Велика.

Усі свої тутешні промисли архімандрит з приємністю показав Сагайдачному, додавши полковникові, котрий невдовзі поверне собі гетьманський титул, поживу для роздумів про майбутнє облаштування козацької України.

Описано в романі й епізод з покаранням спійманих у Радомишлі козаків-бунтівників, позаяк, досліджуючи ці заворушення, Михайло Грушевський назвав околиці Радомишля одним з вільних «козацьких гнізд»

Серед інших учених, які сприяли письменниці у збиранні історичних джерел та відомостей для написання роману, Тулуб називає також академіків Д.Багалія, М.Василенка, А.Кримського, К.Харламповича, професорів П.Клименка, П.Смирнова, О.Оглоблина, А.Ярошевича. У контексті радомишльської минувшини тут слід виокремити вірогідні настанови Харламповича, як авторитета з церковної історії, Оглоблина, що досліджував давні промисли – поташеві, залізорудні, Клименка – знаного фахівця середньовічного адміністративного та виробничого цехового устрою тощо. 

Відтак авторка детально змальовує виробничі процеси, що з ними в Радомишлі Плетенецький знайомив гетьмана на рудні, папірні. І ці описи цілком реальні й фахові. Недарма на описану в романі технологію виготовлення паперу спираються дослідники та краєзнавці, відтворено її в «Замку-музеї «Радомисль», де відвідувачі мають змогу власноруч виготовити аркуш стародавнього радомишльського паперу.

 

Втім детально описана радомишльська подорож з огляду на масштабність роману є лише його епізодом. Адже «Людолови» Зінаїди Тулуб висвітлюють масштабну картину життя України та суміжних із нею земель на початку XVII століття,  яскраво змальовуючи життя простолюду і сановників з тодішньої панівної верхівки.

Центральною постаттю роману є, безумовно, козацький проводир Конашевич-Сагайдачний. Між тим, в одному з російських видань книга вийшла саме з назвою «Сагайдачний». Водночас головна інтрига твору розгортається навколо легендарної володарки Порти Насті-Роксолани. Саме після «Людоловів» її образ набув історичного й мистецького поширення. Щоправда, використовуючи своє авторське право на художній вимисел, Тулуб робить Настю, що в романі має прізвище Повчанська, нареченою Сагайдачного. Хоча, якщо спиратися на історичні факти, справжня Настя Лісовська, що стала коханою дружиною турецького султана, за віком доводилася б гетьманові бабусею.

Ще одна відома історична персона роману – Галшка Гулевичівна, фундаторка відомої Братської школи у Києві, з якої згодом постала Києво-Могилянська академія. Вона, відомо, тримала маєтності на Радомишльщині, до них зокрема належали Раковичі. Згадано у творі й Галшчиного сина Михайла, що після смерті матері господарював у маєтку, щоправда, не кращим чином, відтак невдовзі його позбувся.

Втім про все це поціновувачі красного письменства могли й не дізнатися. Бо радянська цензура в особі сумнозвісного «укрліту» попервах винесла «Людоловам» вердикт націоналістичного твору й заборонила його друк в Україні. Натомість авторка, мовби передбачаючи подібний розвиток подій, підготувала два варіанти рукопису роману: український та російський. Перший подала в харківське видавництво «Молодой большевик», в якому його, всупереч схвальному відгуку редактора і підготовкою до друку,  врешті «забракували» та мали знищити. Другий надіслала в москву, де твір, нібито не без сприяння М.Горького, з яким Тулуб підтримувала дружні зв’язки ще з дореволюційних часів, таки надрукували в головному літературному видавництві СРСР «Совєтскій пісатєль». Діставши гучного московського ляпаса, укрлітівці дали задній хід, і в 1934 році у Харкові вийшов перший том роману, а за три роки – другий (до нього якраз і увійшла радомишльська оказія).

Українська історична романістика на ту пору була рідкістю, тож «Людоловів» зустріли «на ура», і вони справді пішли світом: у 1937-му примірники книги з портретом письменниці направили в Париж на Всесвітню виставку, тим паче, це був перший в українській літературі великий роман, написаний жінкою. Але популярний твір, що встиг розійтися чималим накладом (нечуваним на ту пору двадцятитисячним), таки потрапив під заборону. Свою ненависть «пильні органи» спрямували на авторку, яку в липні 1937-го заарештували зі звинуваченням у приналежності до надуманої контрреволюційної організації «Виборчий центр», що начебто прагнула протидіяти наступним виборам до Рад.

 

Зінаїда Тулуб.

Літературознавці й дослідники життєпису письменниці вважають, що головною «провиною» було те, у 1917-му Зінаїда Тулуб здійснила рішучий розворот від своєї попередньої російськості (її перші твори писалися російською мовою) до українства. За її словами, спонукало до цього детальне ознайомлення з біографією свого діда Олександра Даниловича, котрий товаришував з Тарасом Шевченком і входив до славнозвісного Кирило-Мефодіївського товариства.

Приниження, лайки й погрози, що сипалися у катівні НКВД із вуст слідчого з майже узагальненим прізвищем Хват, виморення, катування голодом паралізували волю бідолашної жінки й змусили її зізнатися у всьому, що їй інкримінували.

Комуністична пропаганда зазвичай на всі боки розпинала нелюдів з колишньої царської жандармерії чи охранки, натомість власних бузувірів про погонах винагороджувала епітетами, як людей «з гарячим серцем і чистими руками». Згодом, мов би порівнюючи жандармські й чекістські допити, що їх їй вдалося пізнати в житті, письменниця зауважила, що на відміну від брутального більшовицького лейтенанта-солдафона із садистськими схильностями ротмістр-жандарм, який мав вищу освіту й знався на літературі, мистецтві, був чемним, ввічливим, галантним.

Вже через два місяці після арешту Військова колегія Верховного суду СРСР засудила її до тюремного ув’язнення на 10 років, позбавлення політичних прав на 5 років з конфіскацією належного майна.

Останній присуд був найболючішим для письменниці, адже каральні органи вилучили і знищили її літераторські й родинні архіви, позбавивши можливостей навіть у майбутньому реалізувати свої творчі задуми.

Тюремний термін вона відбувала на Колимі в таборах гулагівськіх селищ Ягідне та Ельген – у нелюдських умовах, у холоді та антисанітарії, що сильно виснажили й без того слабке здоров’я жінки.

Після відбуття табірного терміну, її, незважаючи на звернення до найвищих владних органів СРСР, безстроково заслали до Кокчетавської області Казахстану.

Тільки  в червні 1956 року з розвінчанням культу Сталіна вирок щодо Зінаїди Павлівни Тулуб скасували, а інкриміновану щодо неї справу припинили «за відсутністю складу злочину».

Вона повернулась до рідного Києва та улюбленої літературної творчості, відлученою від якої була упродовж 19 років, її поновили у Спілці письменників. Схвально зустріли критики й читачі її новий роман «В степу безкраїм за Уралом» – також історичний, про життя у такому ж казахському засланні Тараса Шевченка (до речі, роботу над ним письменниця почала, коли сама перебувала «за Уралом»).

Ще за життя письменниці (вона відійшла у засвіти 26 вересня 1964 року) в новій авторській редакції тричі було видрукувано її знаменитих «Людоловів» (у 1957, 1958, 1961 рр.) , потому роман видавався в Україні ще шість разів. Тож мільйони читачів завдяки йому доторкнулися до художнього оспівування історичної минувшини України й Радомишля зокрема. 

Чи бувала вона в місті дії «Людоловів» – невідомо, проте з Радомишльщиною Зінаїду Тулуб єднав не лише її знаменитий роман та його знакові персонажі.

У пору дівоцтва гімназійною подругою майбутньої літераторки та, мовлячи кримінальною термінологією, «спільницею» була Марія Миклуха з Малина – племінниця відомого мандрівника. Батько дівчини Сергій Миклуха вважався одним з найбільших землевласників Радомисльського повіту, входив до місцевої аристократичної верхівки, засідаючи у повітових розпорядчих та піклувальних структурах і комітетах. Майя, як Марію поміж себе переважно називали гімназистки, захопилась народницькими ідеями і одного разу мимоволі долучила до своїх потаємних справ Зіну, попрохавши її передати спільній знайомій пакет, у якому, як з’ясувалося, були прокламації. Того ж вечора до Тулубів прийшли з обшуком жандарми, а наступного дня дівчину викликали у відділення. На щастя, їй вдалося ввести в оману слідчого та врятувати і себе, і Миклушку, як подеколи пестливо називала Марію подруга.

А в зрілі літа сусідкою Зінаїди Тулуб по сходовій клітці була знана наша краянка Єлизавета Матвієнко. Дві самотні жінки час від часу виливали одна одній свої згорьовані душі, гнані сучасними людоловами.

Ними у коментарях до роману названо татар, що робили напади на Україну, аби захопити якнайбільше полонених на продаж, викуп чи як робочу силу. Іван Дзюба, що виніс надзвичайно високу оцінку романові у своєму есе «Славетна епопея Зінаїди Тулуб», додав до реєстру людоловів також польських магнатів, верхівку української старшини, перських, венеційських та інших работорговців – тобто всіх можновладців, для яких трудяща людина є річчю або товаром.

З огляду на тернисту долю не лише Зінаїди Тулуб, а й багатьох безневинно закатованих і репресованих чи переслідуваних радянською владою, під таке означення сповна підпадають і людолови комуністичної системи зі сповідуваними ними принципами «людини-гвинтика», що його всякчас можна підкрутити або й просто викрутити та викинути як непотріб взагалі.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 13 вересня 2024 р.