Адміністративно-територіальну реформу в СРСР 1962-63 років, що її по тому охрестили Хрущовською, скасували у 1965-му. Укрупнені райони знову подрібнили, щоправда, дещо перетасувавши. Відтак у відновлених районах почалося поновлення та новоутворення тих чи інших структур, що також реформувалися й укрупнювалися. До таких належали й районні газети.
У Радомишлі, для прикладу, до 1962 року видавалась газета «Соціалістична перемога», що, як сповіщав її останній номер, датований 8 травня, припиняє випуск і передає свої територіальні повноваження та передплатників міжрайонній газеті «Прапор Жовтня», яка виходитиме у Малинському територіальному колгоспно-радгоспному управлінні.
Натомість 1 квітня 1965 року у відновленому Радомишльському районі вийшов перший номер новоутвореної газети «Зоря Полісся».
Зрештою газета не починалась на новому місці, вона навіть повернулась до свого «насидженого» упродовж багатьох літ помешкання і відновила валову нумерацію, що нині веде свій відлік з 1912 року. Проте формувати редакційний колектив новопризначеному редакторові Володимиру Залізку, який переїхав до Радомишля з Овруча, довелося майже з нуля. З колишніх газетярів «Соцперемоги» повернулися до роботи в радомишльській районці лише троє, притому двоє, з огляду на пенсійний вік, – на короткий час, допоки з’явилися молоді й перспективні кадри.
Набирав їх редактор передовсім з інших районів, де бував у попередніх своїх газетярських справах чи з ким там знався. Зокрема з Олевська Залізко покликав 26-річного тамтешнього коректора Василя Скуратівського, хоча, як той згодом зізнавався, він виконував в олевському «Будівникові комунізму» обов’язки «спецкора при редакторові». Радомишльський дзвінок виявився для Василя несподіваним, але він після кількаденних роздумів зрештою погодився, зваживши, що з Радомишля ближче не лише до батьківського дому, а й до Житомира та Києва, які вже тоді манили його до себе.
Василь Скуратівський на світлині 1965 року.
До речі, Скуратівський став у новоствореній «Зорі Полісся» третім штатним працівником редакції. Першим, як і було узвичаєно, був, звісно, редактор, другим – бухгалтерка, а наступним на посаду літ-працівника 20 березня було призначено «Скуратівського Василя Тимофійовича з зарплатою 80 крб. на місяць». До речі, для переїзду з Олевська йому з редакційного кошторису навіть виділили «підйомні» в розмірі місячного окладу.
Відтоді в номерах «Зорі Полісся» почали регулярно друкуватися матеріали за підписом «Василь Скуратівський» або ж «Я.Колос» (такий він обрав собі газетярський псевдонім).
Втім нові газетні штати всякчас впорядковувалися, притиралися й тасувалися, тож згодом Скуратівський став секретарем, відповідальним секретарем, а з 13 серпня 1965-го – кореспондентом-організатором місцевого радіомовлення. Саме з цією посадою передовсім і асоціювали його журналістський радомишльський період.
Хоча, як зізнавався згодом у своїх спогадах сам Василь Тимофійович, оте літпрацювання й секретарювання – не для нього. Адже доводилося з ранку до опівночі, за його оригінальним висловом, калантаситися в редакції та друкарні, наражатися на конфлікти «з метрами місцевого газетярства», яким було не до вподоби, що якийсь молокосос каструє їхні матеріали.
Можливо, на зміну посад вплинули й Василеві постійні сесійні «відпустки» – він заочно навчався у Київському держуніверситеті. Тож подеколи на заміну йому доводилося залучати додаткову тимчасову штатну одиницю. Ті, хто розуміються на редакційному процесі, знають, що це – безперервний конвеєр, де кожна ланка вкрай важлива і, коли вона з якихось обставин випадає, – трапляється збій.
Та найбільше потерпав він від браку часу для творчості, котрої насамперед потребувала його душа. Певною розрадою стала започаткована Скуратівським літературна сторінка «Світанок» у газеті та однойменний гурток при редакції, що під його началом об’єднав закоханих у поетичне й красне письмо краян.
До нього зокрема увійшли редакційні колеги Василь Зайчук, Ніна Коминар, Сергій Хруленко, Марія Гордієнко, Василь Сніцаренко, талановиті місцеві автори «зі стажем» Софія Варницька, Федір Шкулій, Віра Сінькевич, Анатолій Пилипенко, Василь Січкар, Григорій Покотило, школярі, що подавали надії, – Лідія Степаненко, Алла Костюшко, Василь Овсієнко.
Притому студійці «Світанку», як мовиться, теж не варилися у власному соку, а доносили свої письменні набутки радомишлянам публічно. Стали традиційними творчі звіти, літературні вечори, що проводилися у закладах культури. Скажімо, за ініціативою В.Скуратівського до Радомишля завітала представницька письменницька де-легація, до якої входили Г.Донець, Ю.Кругляк, І.Цюпа.
Крім того, у місцевому Будинку культури світанківці провели вечір пам’яті відродженого з небуття поета Віктора Кіпчука, що став на поетичну стежину на початку ХХ століття поруч з тодішніми українськими літературними корифеями.
Своєю наставницею й духовною підтримкою в «Зорі Полісся» Василь Тимофійович називає Марію Гордієнко – талановиту журналістку і поетку. Її разом з чоловіком Анатолієм Пилипенком «прихопив» із собою з Овруча редактор Залізко. Попервах вони були для Скуратівського в Радомишлі найближчим дружнім колом.
Не без іронії Анатолій Борисович любив згодом розказувати про їхні новорічні посиденьки зі співанками на межі 1966-67 років. «Василь зазвичай заводив своїм тоненьким голоском, а ми вже підспівували. І така у нас була бесіда!» – захоплено згадував оповідач.
А ще, на думку Пилипенка, необхідно показати загалові Скуратівського як самобутнього й цікавого поета. Між тим, саме за вірші та поетичні «кучеряві» метафори й неологізми в прозі йому чи не найбільше перепадало від місцевих радомишльських можновладців.
Перший секретар райкому партії Фоміна «радила» Василеві кинути вірші, образна мова яких їй, до того ж корінній росіянці, видавалася незрозумілою через такі, для прикладу, рядки: «А я пером вистругую рожню, щоб вірші нанизати інтермеццом». А от за нариси про «людей з народу» – районна очільниця його хвалила. До речі, саме Скуратівському, попри його мовну «кучерявість», було згодом доручено написати нарис про знатного Героя Соцпраці Л.Тарасюка.
Василь Тимофійович розповідав, що, коли його якось викликали на компартійний «килимок», секретар Радомишльського райкому з ідеології почав збиткуватися над віршем «Іду на суд», чіпляючи творові ярлик «викривлення радянського способу життя». В якості «аргумента» ідеолог навів рядок: «Я віддаюсь на суд людських законів», що, на його переконання, свідчить про нехтування автором радянськими законами, а також моральним кодексом будівника комунізму. До того ж, поставив у провину молодому поетові те, що окремі факти порушення законодавства той узагальнив як систему. Скуратівський спробував заперечити, що брав за приклад центральну пресу, де публікуються куди гостріші вірші. Одначе отримав наполегливу «пораду» друкуватися там і собі.
Після тієї «накачки» Василеві поетичні рядки в «Зорі Полісся» тривалий час не публікувалися, хоча він так само опікувався літературного сторінкою газети та гуртком-студією. Натомість поезії Скуратівського з’явилися в Овруцькій райгазеті, з якою радомишльські газетярі започаткували такий собі творчий обмін літературними сторінками.
Керований Василем Тимофійовичем «Світанок» перебував під пильним оком не лише місцевих чинуш. Згодом він потрапив до карної справи, яку «всевидячі органи» відкрили проти Василя Овсієнка – першої у «послужному списку» майбутнього правозахисника. Його контакти зі Скуратівським, що підтримувалися й по від’їзді Василя Тимофійовича з Радомишля, не проминули повз їхню увагу. Та й сам Овсієнко ще, вочевидь, перебував під юнацьким переконаннями завжди та скрізь говорити правду і в полоні ілюзій та хибних уявлень про кегебістську систему, котра запевняла, що сприяння слідству полегшує провину, тож після арешту мимоволі «здав» усіх, з ким обмінювався самвидавом.
У цьому він щиро зізнавався, вже коли остаточно вийшов на волю після без півроку 14-літніх ув’язнень і отримав можливість відкрито висповідатися у своїх спогадах та мемуарах, щоб покаятися, згадуючи серед своїх гріхів і Скуратівського.
А у тім, що Овсієнкові доведеться таки сісти за ґрати, слідчий, допитуючи Василя Тимофійовича, звинуватив зокрема й радомишльську літстудію при райгазеті, котра виховувала підсудного в «антирадянському дусі».
Хтозна, можливо, це таки вплинуло на подальшу поетичну творчість Василя Скуратівського, позаяк поетичної збірки у його багатому творчому спадку так і не з’явилося.
Врешті, потрапивши у полон етнографічних досліджень, він, свідомо чи несвідомо, теж відсунув поезію та літературне письменство на другий план. Позаяк народознавчі студії стали для нього головною справою науково-дослідницького та творчого життя.
Тимчасом його початки вже були помітні і в Радомишлі. Саме тут, зокрема, він долучився до відродження Купальських ігрищ та традицій. У газеті, як і у власній творчості, дослідник започаткував свій народознавчий «місяцелік», у якому описував особливості того чи іншого місця року за власними й народними спостереженнями.
99Василь Скуратівський на Купальському святі в Радомишлі (праворуч «виходить» з кадру).
Газета, радіо, літературна творчість, етнографічні спостереження, громадська робота – залишається тільки гадати: і як на все те студентові-заочнику вистачало часу?! А ще ж парубкував і на радомишльських дівчат заглядався, як згадували колеги…
Загалом упродовж майже дворічної роботи в «Зорі Полісся» тут побачили світ 73 його публікації. Вони свідчать, що йому були підвладні різні газетні жанри й теми – кореспонденції, повідомлення, репортажі, нариси, замальовки, інтерв’ю, публіцистичні роздуми, рецензії, а також – оповідання, новели, етюди, поезії. Вражає й галузева розмаїтість публікацій: він чудово орієнтувався у виробничих, господарських проблемах, зі знанням справи висвітлював діяльність закладів та працівників освіти, медицини, культури тощо. Географія його творчих відряджень по тодішньому Радомишльському району охоплює ряд сіл Радомишльщини, серед яких – Борщів, Раковичі, Верлок, Заболоть, Глиниця, Чайківка, Меделівка. І це тільки доробок, залишений на газетних шпальтах. Тодішні технічні можливості, на жаль, не давали змоги зберегти в архівах радійний продукт.
1 грудня 1966-го наказом редактора радомишльської газети «Зоря Полісся» кореспондента радіомовлення т.Скуратівського В.Т. звільнили з посади в зв’язку з переходом на роботу в обласну газету «Комсомольська зірка». Втім у Житомирі він довго не затримався, проторувавши свій творчий шлях у Київ – до творчих вершин і до визнання. Цікаво, що й там певний час працював у молодіжній пресі, але вже в знаному й популярному республіканському друкованому органі «Молодь України».
Вже потім з отих вершин Василь Скуратівський, оглядаючись на пройдений шлях, з приємністю зазначив: «Що б там та як, проте радомишльський період був для мене не тільки школою мужніння, але й зостався світлим і незабутнім спогадом про давно минулі юначі літа».
Відтак і для Радомишля слід, що його тут залишив, здавалося б, звичайний кореспондент та радіоорганізатор – помітний і ваговитий. Завдячуючи йому, багатовікова й різнобарвна палітра народних традицій цього краю посіла належне місце у багатющій науковій та творчій спадщині митця, пошуковця і дослідника. Його діяльність дала поштовх народознавчому й етнографічному рухові на Радомишльщині. Далеко за її межами поширилися відкриті ним народні таланти, набувши піднесення та розвою.
У 2012 році на будівлі райгазети «Зоря Полісся» вдячні краяни встановили меморіальну дошку Василеві Скуратівському, виготовлену потіївським скульптором Петром Лантухом. Відтоді саме на цьому місці радомишляни і гості регіону вшановують видатного українського етнографа, письменника, народознавця.
Вшанування пам'яті Василя Скуратівського. 2019 р.
З поетичної спадщини Василя Скуратівського
МАТЕРИНСЬКА ОСІНЬ
За селом, на вибитій дорозі,
Зажурилась, затужила осінь.
Літом бабиним кудись спішила.
– Сядь, прохав.
Не глянула, не сіла.
Я дивлюся, мушу сумувати:
Десь отам моя старенька мати
За село виносить сум без злості:
– Чи приїде син-то мій у гості?
Чи приїде?..
Й сиве геть волосся
З-під хустини світом побрелося...
Я стою, гадаю гадку й досі,–
Чим матуся схожа вся на осінь?
Жовтень 1965-го, м. Радомишль.
ІДУ НА СУД
Я віддаюсь на суд людських законів:
О, будьте суддями –
не букв, не милосердя!..
А десь стріляють
в поцілунки з полігонів;
А десь завчасно рвуться
струни Верді.
А десь...
Не десь – отут, ось поруч диво:
Сусід дружину вдарив –
кров'ю вмилась;
Дружку моєму
дівчина зустрілась, –
І він із правої кільце
зніма на ліву…
Учора шеф так лагідно, так чинно
Читав наказ:
«Звільняю робітницю...»
А ми мовчали.
Знали – без причини,
Жмакали в жменях
розпашнілі лиця.
А ми мовчали...
Думали, як хами:
Своя сорочка ближча і дорожча...
А разом з тим же
хамська кріпла площа
І совість наша м'ялась під ногами...
Спішу на суд,
де совість є законом.
Байдужість – злочин,
злочин – значить лихо.
І я нестиму кару – бачив і воронив.
Отож судіть мене.
Так треба.
Я караюсь – тихо!
Листопад 1965-го, м. Радомишль.
Газета «Зоря Полісся», 25 жовтня 2024 року.
