Пороховий слід Веприна

 

У краєзнавчих дослідженнях про минувшину стародавнього Веприна згадуються залишки старого льоху, що в давнину нібито слугував сховищем козацького пороху. Одначе такий факт у відомих натепер історичних джерелах не задокументовано. Проте підтверджений пороховий слід в історії села таки присутній. Щоправда, ближчий за часом.

У 1861 році тодішня власниця Веприна Анна Неуман продала свої вепринські володіння – небагато-немало 3980 десятин – шляхтичеві Мечиславові Еразмовичу Бардецькому. Відомо, що перед цим йому належав маєток у Пилипках Житомирського повіту.

Мечислав Бардецький.

Але господарював він у Веприні недовго. Через два роки Бардецький долучився до польського національно-визвольного Січневого повстання, що спалахнуло на землях поневолених росією народів у Польщі, Литві, Білорусі й Україні.

Офіційно підготовку до повстання його проводирі почали у 1862-му. Проте не виключено, що окремі кроки до цього робилися й раніше. І придбання Бардецьким Вепринського маєтку могло слугувати цій меті, адже давало змогу створити на Київщині збройну базу.

Проте виступ бунтівників захлинувся і зазнав поразки.

Одним з промовистих його епізодів став бій у травні 1863-го під близькою до Веприна Бородянкою. Тут повстанська залога, що відступала від Києва, попри запеклий і стійкий опір, була розбита регулярним імперським військом, що значно переважав чисельно, й полонена.

Потому російська влада застосувала до учасників повстання масштабні репресії та гоніння. Сотні повстанців були страчені, віддані у солдати та вислані за Урал. Їхнє майно конфісковувалося.

24 лютого 1864 року вепринського володаря заарештували і ув’язнили у Київській фортеці. Йому інкримінували створення порохової лабораторії, у якій виготовлявся порох для повстанців (чи не у згаданому вепринському «козаць-кому» льосі?), а також стрілянину з вогнепальної зброї.

Невдовзі Мечислава Бардецького засудили на 15 років каторжних робіт. Спочатку в 1866-1868 роках він відбував покарання на рудниках в Усольї-Сибірському. Назва поселення напряму вказує на соляні родовища. Тимчасом саме після польського бунту тамтешні солеварні стали казенними, і на них почали застосовувати працю засланих сюди каторжан.

Проте не тільки роботою на копальнях обмежувався побут польських засланців. Вони дбали про облаштування поселення, про створення в ньому умов для задоволення власних духовних і матеріальних потреб. Архівні джерела зазначають, що Бардецький, для прикладу, обладнав у селищі громадський прогулянковий сквер-сад, відкрив там лікувальні лазні, брав участь у спорудженні місцевого костелку, у якому облаштував вівтар в готичному стилі та обшив шпалерами внутрішній інтер’єр. У вільні години колишній поміщик, крім того, створював вишиті власноруч картини на полотні, захоплювався також плетінням гачком, отримуючи приробіток від продажу своїх рукотворних виробів.

 

Мечислав Бардецький у засланні.

У 1866 році російський імператор оголосив амністію засудженим польським бунтівникам. Їм скорочувалися каторжні терміни, декого перевели на заслання, розсореджуючи на сибірських та приуральських обширах.

Бардецького спочатку доправили в Іркутськ, де він теж виявив підприємницьку жилку: деякий час працював у товариша в магазині, потім відрив власний ресторан. Крім того, завів і тримав корів, продаючи молокопродукти. Наступним місцем поселення для колишнього вепринського володаря стала В’ятка, де Бардецький перебував під наглядом. Водночас його муштрували до можливої служби у війську.

Зрештою отримав «вільну» та паспорт з дозволом оселитися на Галичині. Там він з’єднався з родиною, що також зазнала поневірянь.

Вепринський маєток після арешту й засудження свого володаря був конфіскований у казну і підлягав розпродажу на торгах. Оцінювався він у 40 тисяч рублів, частину яких мали сплатити дружині каторжанина Леонорі, але тільки після продажу майна. Одначе новий власник «знайшовся» лише через 15 років, коли вже сплив термін покарання засланого повстанця. Тож Леонора жила з дітьми (подружжя надбало двох синів та дочку) за рахунок приватних уроків, які давала в Києві.

У 1878 році значився Мечислав Бардецький серед управителів маєтку Сангушків у Підгірцях.

Подальший його життєпис пов’язаний із Краковом, де осіла родина. Як зазначають польські хронікери, там він, продовжуючи свій усольський досвід, управляв ванними кімнатами та будинками Марфієвича, отримуючи платню в 300 гульденів. У знаному парковому комплексі Планти, до того ж, відновив готель «Краків», опікуючись ним.

У Кракові 1889 року колишній власник Веприна й відійшов у засвіти.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 4 липня 2025 р.

  

ШЛЯМАРКА: що в імені твоєму

 

Річка Шлямáрка та відповідне давнє поселення на Радомишльщині вже давно полонять незрозумілістю й навіть певною загадковістю своєї назви.

Ставок на річці Шлямарка. Сучасне фото.

В газеті «Зоря Полісся» 28 березня 2025 р. наводилась версія про її можливе походження від прізвища Шлямар. Як аргумент використано віднайденого у переписному реєстрі 1791 року в селі Чайківці селянина на прізвище Шлямар, котрий, за припущеннями, міг мати земельний наділ понад річкою, до якої потім начебто й пристала назва землевласника.

Наведений факт справді можна взяти до уваги, але в такому разі виникає резонне питання: а що означає прізвище Шлямар? Адже українські прізвища переважно доволі легко піддаються тлумаченням. Та, як бачимо на цьому прикладі, далеко не всі.

Фонетично слово «шлямар» за своєю будовою стоїть в одному ряду з так званими професійними означеннями, як, скажімо, популярні і давно розшифровані й зрозумілі бондар, гончар, винар, гарбар, кухар, токар, слюсар та їм подібні. Проте в сучасних українських тлумачних словниках таке майстрове поняття відсутнє.

Натомість наводяться в них кореневі слова «шлям» і «шлам». Відомі вони здавна.

Передусім – перше. У Словнику застарілих та маловживаних слів ним названо шкіру з боків лисиць або рисі.

У словнику Б.Грінченка «шлям» тлумачиться трьома означеннями: як мул та бруд, як хутро і як довгий шов у кожусі. Є в ньому й однокореневі слова: шляма – відколоте, а не відділене місце на кінці дошки; а ще – ключиця; шлямівка – очищення дна ставка; шлямувати – очищати дно ставка, або ж – перемивати кішки для приготування ковбас.

Сучасні тлумачники визначають, проте, лише «хутряно-кожушні» терміни – другий та третій. Водночас «шлам», що його немає в давніх словозбірнях, трактується ними як малорозчинний осад, що утворюється сполуками або дрібними твердими частинками при очищенні фільтруванням, відстоюванням і т. ін. котроїсь рідини; як порошкоподібна проміжна речовина металургійного виробництва, що містить домішки металів; як подрібнена гірська порода.

Як бачимо, варіантів для пояснення етимології прізвища Шлямар більш ніж достатньо. Тож твердженням про можливе походження назви річки Шлямарки від прізвища цілком можна було б вдовольнитися, якби не «але». І не одне. Адже річок таких декілька.

Для прикладу, «Словник гідронімів України» (1979 р.) наводить дві з них. Власне, нашу, як праву притоку Візні, а далі – Ірші, ліву Тетерева і праву Дніпра, що протікає через Потіївку, Морогівку, а також Шлямарку на межі колишніх Олевського та Лугинського районів Житомирщини – ліву притоку Жерева, а потім Ужа, праву – Прип’яті та Дніпра. Згадано, крім того, річку Шлямівку на Львівщині – басейну Сяну та Вісли.

У «Словнику географічному Королівства Польського» («SGKP») подані, крім того, річка Шлямиця та озера Шляма і Шлями у Сейненському повіті в Польщі.

Зважаючи на це, навряд чи всі вони отримали свої назви від прізвища, яке, притому, не надто поширене. Скажімо, генеалогічний сайт «Рідні» станом на травень 2025 року зафіксував в Україні двадцять одного Шлямара: 8 носіїв цього прізвища мешкали в Житомирі, 7 – у Києві і 3 – в Чайківці.

У польській мові словотвори від «szlam» («шлам») тимчасом тлумачаться цілком з водоймним означенням – бруд, слиз, замуленість, грузькість тощо. А от, здавалося б, похідні від них, що втілені в наведені вище гідроніми, мають інші пояснення.

Словник польської мови під редакцією В.Дорошевського, для прикладу, трактує «шлямарку» з  одного і теж «м’ясопереробного» погляду, як пристрій для очищення кишок забитої худоби, а з другого – як пристосування для очищення глини від шламу. А «шлямівка» – це шламове долото для м’яких рудних порід або ж «ложка» для видалення грунту з бурових отворів.

Мабуть, недарма існує припущення, що назвали Шлямарку з огляду на розташований на ній рудний промисел, де зокрема відділяли породу та її похідні від шламу, вимиваючи в річці, яка забруднювалась, накопичуючи осад, мул, бруд тощо. Тож шлямарем міг називатися і той, хто виконував таку роботу, і той, хто очищав річище.

Зрештою, географічна назва Шлямарка вказує не тільки на річку, а й на однойменне поселення на ній. Воно, як відомо, здавна пов’язується якраз із рудництвом й іменувалося колись Облітківською руднею і звісне ще з XVIII століття. Потічок же в давнину звався Осечею. Згадки про них датовані у джерелах Речі Посполитої, до якої тоді належало Українське Правобережжя.

Тож тут невипадковим є звертання до польської мови.  До речі, наголос у назві Шлямарка припадає на другий склад, якраз за польською традицією.

За «Географічною енциклопедією України» (1993 р.), річка Шлямарка має довжину в 25 км. Чимала відстань для того, щоби пов’язувати її з конкретною особою, яка могла мати на її берегах невеликий земельний наділ. Притому така власність видається сумнівною з огляду на те, що у XVIII столітті перебували землі понад Шлямаркою у володіннях польських магнатів та Київської унійної митрополії. Тож узаконені тутешні селянські угіддя навряд чи були можливими. У ревізьких казках 1795 року, уповноваженим від її предстоятеля Теодосія Ростоцького розпорядником Рудні Облітківської значився Яків Незабитовський. Тимчасом мешкало в ній тоді 64 особи в 11 будинках, господарі яких означені винятково робітниками «залізного заводу». Проте жодного носія прізвища Шлямар з-поміж них не зареєстровано.

Звідси логічнішим виглядає походження назви однойменного поселення на Шлямарці саме від гідроніму, а не навпаки. Тим більше, що після Облітківської Рудні воно іменувалося Руднею Шлямаркою, а згодом, коли залізорудний промисел припинився, відпав і відповідний придаток.

У статті згаданого «SGKP» про Малин назва приналежного у ХІХ століття до його маєтностей рудного промислу подана як Шлямарня. Нібито помилково, хоча така назва ставить її в один ряд з подібними виробничими словотвореннями: рудня, гамарня, папірня, гончарня і т. ін.

Цікаво, однак, що в польській мові назва «шлямарня», як і в першому випадку щодо «шлямарки», тлумачиться як приміщення на бойні, де очищають м'ясо та нутрощі.

Хтозна, чи не подібним м’ясопереробним промислом займався колись чайківський селянин з прізвищем Шлямар, адже Чайківка дотепер вважається одним з традиційних осередків тваринництва. До речі, в ревізіях того ж 1795 року у Чайківці записані селяни-хлібороби Лук’ян та Йосип Шлямари – як піддані власниці довколишніх земель поміщиці Гонорати Михайловської.

На іншомовне, зокрема польське, походження топоніму Шлямарка вказує й те, що однойменне поселення потрапило до сумнозвісного Указу Президії Верховної Ради УРСР від 7 червня 1946 року, за яким було перейменовано 136 населених пунктів Житомирської області, що мали «закордонні» назви – німецькі, чеські, польські. Село Шлямарка відтоді стало Старою Греблею.

До речі, це перейменування могло мати досить цікаве підгрунтя, адже одна з версій сучасного Гугл-перекладача з польської перетлумачила слово «szlamarka» («шлямарка») як «повію». «Гуглів» та їм подібних тоді, щоправда, не знали. Тож річка усе ж залишилась, не лише зберігаючи давнє своє і не тільки наймення, а й даючи поживу дослідникам для його роз’яснення.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 4 липня 2025 р.